Цими вихідними відбудуться відразу декілька цікавих заходів у культурному житті нашої столиці: це й Міжнародний день перекладачів, і національне свято бібліотекарів, і врочисте відкриття Всесвітнього фестивалю лялькових театрів «PUPPET.UP!» (з яскравою карнавальною ходою від Європейської до Поштової площі), і довгоочікуваний ювілейний концерт «Піккардійської терції», і традиційні посиденьки земляків-закарпатців у Пирогові.
І от саме на останньому з них ми вирішили зупинитися докладніше, надавши слово його активному учаснику та співорганізатору — голові Київського товариства угорців Д’юлі Петнегазі.
— Шосту за рахунком «Закарпатську гостину», як і завжди, розпочнемо з урочисто-поминального молебню в церкві Покрови Пресвятої Богородиці (на знімку). Нагадаю, що цю тризрубну культову споруду було витесано кращими нашими майстрами трохи більше двох століть тому і перевезено сюди, у новостворений столичний музей просто неба, вже при радянській владі. Попутно, зрозуміло, вшануємо хвилиною мовчання й усіх Героїв Небесної Сотні — біля пам’ятного хреста, що стоїть одразу поруч із церквою, виготовленого вже сучасними закарпатськими вмільцями й освяченого, до речі, представниками всіх основних конфесій позаторік.
Після цього відбудеться дегустаційний конкурс страв, у якому, крім титульної нації, візьмуть свою посильну участь і посланці інших народностей нашого сонячного благодатного краю: зокрема угорці, румуни, словаки, німці й навіть, можливо, дехто із ромів. Особисто я разом із дружиною, дочкою й іншими своїми співвітчизниками готую бограч — густий наваристий гуляш із яловичини, паприки, овочів і картоплі. Румуни подають на стіл свою незмінну токану із бринзою, а кращі українські кухарі — козацький куліш зі шкварками. І все було б добре, але невдача: у євреїв цього само дня, на жаль, намічається своє велике новорічне свято Йом-Кіпур, тому цього разу ми, на жаль, залишимося без їхньої знаменитої фаршированої щуки...
Ну а тепер, скориставшись наданою можливістю, розповім коротенько і про поточні справи столичної угорської громади, яку мені випала важка, але відповідальна місія очолювати.
Отже, хоча нас тут лише, здавалось б, майже 500 осіб, зате вже переважна більшість — з вищою освітою: у тому числі, до речі, ціла низка прославлених учених-академіків, лауреатів держпремій і видатних діячів українського мистецтва. Приміром, член нашого товариства Стефан-Арпад Мадяр саме закінчує роботу над фундаментальним історичним дослідженням «Угорці в Києві» (тобто починаючи з 892 року, коли за свідченням Нестора Літописця була завершена переправа прадавніх угорських племен через Дніпро, — аж до сьогоднішніх днів). А ще, багато в чому завдяки все тому ж С.-А. Мадяру й народному архітектору України Я. Вігу, 10 років тому на фасаді Контрактового будинку було встановлено меморіальну дошку на честь видатного композитора та піаніста Ференца Ліста, котрий гостював тут.
Тепер зупинюся трохи детальніше на долі пам’ятника Шандору Петефі, відкритого 14 грудня 2009 р. по вул. Бульварно-Кудрявській. Узагалі-то цей монумент став плодом двосторонніх культурних домовленостей, досягнутих керівництвом КМДА зі своїми будапештськими побратимами. І хоча його виготовили в Угорщині, але його установлення та впорядкування навколишнього майданчика взяла на себе місцева муніципальна влада. Однак нині, як відомо, майже вся бульварна територія в районі колишнього Сінного ринку перебуває у відверто жалюгідному, занедбаному стані, тож дуже потрібна її комплексна реконструкція! У свою чергу, нам теж хотілося б (скажімо, за рахунок добровільних пожертвувань) як-небудь допомогти місту з наведенням тут краси та порядку. А крім того, ми цілком змогли б навіть і самі провести всі необхідні роботи в радіусі 5—10 метрів від монумента, щоб не доводилося щораз червоніти перед важливими угорськими гістьми, які покладають за традицією врочисті червоні вінки на згадку про великого поета. Тож залишилося тільки переступити через якісь пусті формальності. От чому ми щиро сподіваємося на чисто людську оперативну підтримку з боку нинішньої столичної адміністрації й усією громадою просимо: дайте нам нарешті офіційний дозвіл! А то нині тут, на жаль, не важко й ногу зламати — такі жахливі вибої на дорозі...
Щодо життя-буття нашої закарпатської іреденти (загальна кількість якої становить понад півтори сотні тисяч осіб), то це переважно працьовиті й цілком законослухняні громадяни, які не конфліктують ані з представниками титульної нації, ані навіть із всюдисущими ромами. Досить показовим є той факт, що, незважаючи, здавалося б, на наявність у більшості місцевих жителів угорських паспортів, мої земляки аж ніяк не рвуться за кордон, а — навпаки — беруть участь у інвест-проектах, що активно розвиваються, зокрема у золотодобуванні в с. Мужієвому, виробництві новітніх біопрепаратів і біодобрив у Береговому, розвитку геотермальної енергетики (насамперед — на базі Косинського, Залузьского, Тереблянського, Велятинського, Велико-Паладського, Велико-Бактянського, Ужгородського та Берегівського підземних водонапірних резервуарів); не кажучи вже про традиційну сезонну зайнятість на об’єктах санаторно-курортної сфери.
Ну й під завісу — кілька слів щодо наших творчих планів. Насамперед це спільне з німецьким земляцтвом святкування 500-ліття Реформації. Адже якщо згадати зі шкільних підручників історії, саме 31 жовтня 1517 р. тодішній зовсім молодий ще проповідник Віттенберзького університету Мартін Лютер прибив до дверей одного із саксонських храмів свій рукопис, який виявився потім доленосним, із 95 тезами, де в пух і прах розвінчувалося папське єдиновладдя. Тож у строкатій різноманітній палітрі майбутніх ювілейних акцій левова частка приємних творчих навантажень ляже, звичайно ж, і на плечі досить численної реформістської конфесії (яку я саме представляю).
А крім того, на найближчому порядку денному — урочисте відкриття Угорського дому майже в самому центрі столиці; ну й, звичайно ж, обов’язкова наша участь у щорічних Днях угорської культури, організовуваних, як правило, на високому державному рівні в останній тиждень жовтня.
Зі слів голови К. Т. У. Д’юли Петнегазі записав журналіст Едуард ЩУР.
