Майже 17 тисяч будівель зазнало пошкоджень або було зруйновано внаслідок конфлікту на сході України. Сьогодні в українських судах розглядаються понад 100 позовів про відшкодування шкоди за зруйноване майно (нерухомість). Але поки що жоден потерпілий не отримав компенсації. Ситуацію з відновленням втрачених житлових, земельних та майнових прав громадян на сході обговорили в Києві під час дискусії за участі народних депутатів України, представників Норвезької ради у справах біженців, Міністерства регіонального розвитку, будівництва і житлово-комунального господарства, а також Міністерства з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб, вітчизняних і міжнародних експертів, активістів громадських організацій.

 

Під час дискусії учасники дізналися про досвід компенсації за втрачене житло в різних країнах.


Фото автора.

Будинок Галини Петрової із Попасної дощенту зруйновано у жовтні 2014 року. Жінка каже, що багато разів зверталася до органів місцевої та центральної влади, щоб отримати компенсацію. Потім вирішила позиватися до суду. Місцевий суд задовольнив вимоги власниці зруйнованого будинку, але відповідач — держава в особі Кабінету Міністрів — подав апеляцію, а потім оскаржив рішення у Вищому адміністративному суді, розповідає потерпіла. Уже понад два роки вона намагається захистити свої права в суді, але безрезультатно.


Така ситуація — типова для громадян, які сподіваються отримати через суд компенсацію від держави за зруйноване в зоні АТО житло. Позивачі посилаються на Закон України «Про боротьбу з тероризмом». Згідно зі статтею 19 відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів державного бюджету України із наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.


Як правило, суд першої інстанції приймає рішення на користь постраждалої особи, згодом відповідач (держава) доводить справу до апеляційного й касаційного судів. Посилаючись, по-перше, на відсутність відповідного законодавства, по-друге — на те, що в державному бюджеті не закладено коштів для виплати компенсацій.


«Політична ситуація дуже впливає на прийняття законопроекту, який дозволить людям отримувати компенсацію. Бо основна теза: у законі повинна бути визначена держава-агресор, яка має компенсувати всі втрати, що їх зазнали люди. Такої практики немає. Тому держава повинна виконати свої обов’язки — захистити людей. А потім уже розбиратися, кому висувати претензії — державі-агресору чи комусь іншому», — зазначив під час обговорення народний депутат України Олег Недава, пояснивши, чому протягом трьох років питання виплат за зруйноване житло так і не було врегульоване.


Кристофер Мейлі, директор представництва Норвезької ради у справах біженців в Україні, підкреслив, що в умовах тривалого конфлікту ресурси внутрішньо переміщених осіб та родин, котрі їх приймають, зменшуються, деякі опускаються до межі бідності. «Тому дійсно важливо зосередити увагу на вирішенні пріоритетних питань, пов’язаних із правом на житло, майно і землю, щоб такі родини почувалися більш безпечно та стабільно», — вважає представник міжнародної гуманітарної місії, яка допомагає долати наслідки збройного конфлікту на сході.


«Важливо запропонувати цільові та довготермінові рішення для внутрішньо переміщених осіб до того, як вони стануть ще більш соціально вразливими і перетворяться на ту категорію осіб, що потребують тривалої гуманітарної допомоги», — погоджується Александра Білак, директор міжнародного Центру моніторингу внутрішнього переміщення (Женева, Швейцарія). Центр вивчає ситуацію в країнах, які зіштовхнулися з наявністю внутрішніх переселенців — через стихійні лиха чи війни.


Експерти розповідали про досвід розв’язання аналогічних проблем у Вірменії, Азербайджані, Боснії та Герцеговині, Колумбії, Кіпрі, Грузії, Молдові, Сербії та Туреччині. Процес компенсації включав певні етапи: реституція або, якщо вона неможлива, — компенсація. Такий підхід дає змогу охопити всіх осіб, які постраждали в результаті конфлікту, незалежно від їх правового статусу в національному законодавстві: внутрішньо переміщені особи, цивільні жертви війни чи терору, постраждалі в результаті конфлікту люди, ті, що повернулися, місцеві жителі тощо. Заяви про відшкодування збитків розглядали претензійні комісії, які забезпечували більш швидкі результати й менші витрати, ніж суди. Значну роль відіграли добре розвинені кадастри та оцінки земель, оскільки вони використовувалися претензійними комісіями як доказова база.


ПРЯМА МОВА

Александра Білак, директор міжнародного Центру моніторингу внутрішнього переміщення:


— Компенсації завжди є найболючішим питанням. Як зазначав мій колега з Боснії, компенсацію досі важко отримати навіть після стількох років конфлікту, і тому питання треба регулювати на національному рівні якомога швидше і якомога краще. Варто шукати альтернативні заходи. Можливо, так вдасться допомогти людям, що є внутрішньо переміщеними особами.


На жаль, не знаю жодного прикладу, коли би постраждалим повноцінно відшкодували збитки. По всьому світу це найважче питання, від Руанди до Колумбії. Іноді цей об’єм допомоги стає символічним або такої допомоги немає взагалі.


У ситуації з Україною дається взнаки тривалий військовий конфлікт. Тому неможливо розпочати заходи, які виконуються на стадії постконфлікту. Проте не існує прямого зв’язку між рівнем доходів населення та тривалим внутрішнім переміщенням. Головна передумова — політична воля та готовність розв’язувати проблему.