У дитинстві мої новорічні мрії пахли кобилою Сонькою, вишневою наливкою і маком. Вони були часом недосяжні, наче наш вітряк дорогою із Соколовщини на Зіньків. Так от, першого пам’ятного Нового року мені кортіло наколядувати п’ять рублів!.. О, ці гроші я віддав би бабусі, щоб вона купила в Полтаві на ярмарку справжнісінькі хлоп’ячі чорні короткі штани на підтяжках: зі шлейками спереду, а на спині — щоб навхрест. І я б тоді сміливо свої розцяцьковані, абрикосові й головне — дівчачі, зажбурив би на сусідську грушу листоноші діда Панька... І треба ж було такому статися, що до п’яти рублів мені не вистачало якогось гривеника (10 коп.)! І за порадою старших хлопчаків (вони, либонь, щось таки знали) нас, трьох жовторотиків, понесло колядувати до чорноротої Вєрки, як її звали на кутку...
Коляд-коляд-колядниця
Добра з медом паляниця
А без меду не така
Дайте, тітко п’ятака.

Так от, Вєрка піднесла нам не жадані п’ятаки, а стопку вишневої наливки!..
Нас утрьох, мене, Толька й Володьку, знайшов на дорозі в кучугурі снігу Панько. Він саме паняв на кінних санях із Зінькова. Бабуся казала, що вручав мене, наче посилку. Коли оклигав, першим ділом я почав вивертати, трусити кишені і шукати свої кровно наколядовані п’ять рублів. Та де там... їх наче Панькова кобила Сонька язиком злизала. І не лише в мене. Друзяки, Только та Вовчик, теж позбулися торби й грошей. Прощавайте, чорні труси із двома шлейками спереду, а на спині — навхрест!

***

Я вже казав про старий вітряк. Він завжди був повернутий крилами туди, куди не чекаєш. Коли — на Зіньків, а коли на Артелярщину (звідти була моя бабуся), а інколи навіть на Бірки (де я народився). Там хазяйнував дід Кухвайка, неговіркий, з ніг до голови припорошений борошном: Дід Мороз — так не Дід Мороз, бо без бороди і звичного червоного жупана. До того ж від Кухвайчиного сердитого «Іч, стерво!..» — все хололо всередині... Ми з Тольком давно виношували план пробратися у вітряк і все там ловко роздивитися. Із балачок знали, що 31 грудня в Кухвайки «вихадной». І от ми сказали вдома, що поїхали кататися, а самі на лижах чкурнули до вітряка. За нами було вшнипився Володька — Тольчин молодший брат, але відігнали — (бо далеко — аж два кілометри) і пригрозили: коли розкаже — не привеземо «канхвет».
Сонечко, морозець — доїхали без пригод. Пробралися в млин собачим лазом і — о, щастя: з верхотури, крізь щілини, роздивляємося шлях на Полтаву, мацаємо усілякі залізні держаки і причандали, й груди розпирає запашне повітря...
Вибираємося з нори на світ, а його нема — хурделиця, ледве надибали лижі, а їхати страшно, та й куди? Позалазили назад, у Кухвайчиній комірчині знайшли сірники, запалили каганець і, мабуть-таки, задрімали...
Розбуркав нас Тольків батько, а на порозі комірки стояли діди — Панько та Кухвайка. Панько — як завше, ги-ги, показував дві чорні дірки в зубах, а Кухвайка, без білого пороху на шапці, здавався ще страшнішим. Володька, кажуть, тримався довго, не видавав нас. Але «канхвета» не встояла перед грізним бабиним: «Будеш стояти у кутку, а не ялинка тобі!» — він здався: «У вітряку вони,.. а мене не взяли!».
Коли від’їхали від млина, Кухвайка витяг з-за пазухи пиріг, розламав навпіл і дав нам обом:
— Мабуть, голодні як хорти! Іч, стерво! — проказав дід у ніч.
Пиріг був з маком!.. І Сонька потягла сани в Новий рік. До нього залишалося якихось три з гаком години... Ціла вічність!

Віталій СУДДЯ.