«У кожного своя доля», — наголошував Великий Кобзар. Хтось пливе за течією, а хтось пробуває змагатися з хвилею, яка щораз відкидає назад, покриваючи важкою й холодною водою. Уродженець подільської землі Василь Стус обрав у своєму житті другий шлях. І ніколи не шкодував про свій вибір, про що чітко засвідчував поетичними рядками:
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя — одне стернисте поле,
але перейти — не помину.
Тож не обходив життєвих перешкод зручними стежками, а йшов тернистою дорогою, яку сам вибрав. Не пристосувався до обставин, щоб зробити кар’єру, а приймав удари долі. Україна була для нього постійним болем, з якого й народжувалася поезія. Навіть у неймовірно тяжких умовах ГУЛАГу, куди його запроторили за антирадянщину, Василь Стус голови гнути не збирався, бо усвідомлював, що за ним «стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу одстояти до загину».
Відчував, що таки загине, але й був упевнений, що через свою смерть повернеться до рідного народу:
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя...
І це вже сталося під час перепоховання його тлінних останків у рідну землю 19 листопада 1989 року. У той морозний засніжений день автор цих рядків пройшов у величезній похоронній процесії під синьо-жовтими й червоно-чорними прапорами від пам'ятника Тарасу Шевченку перед столичним університетом до останнього спочинку поета на Байковому цвинтарі. Народу зібралося так багато, що комуністична влада вже не посміла заборонити цей велелюдний похорон.
Перед останнім прощанням над могилою говорив В’ячеслав Чорновіл. Можливо, саме того дня він вирішив зробити нотатки про свого побратима Василя Стуса. Вони збереглися в рукописі в архіві Всеукраїнського правозахисного товариства «Меморіал» імені Василя Стуса й сьогодні вперше представляються читачеві.
Володимир СЕРГІЙЧУК, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, член правління Всеукраїнського правозахисного товариства «Меморіал» імені Василя Стуса.
Мені важко говорити про Василя, бо я з ним був разом роками, місяцями, особливо у київський період. Навіть не можу згадати, де я познайомився з Василем, — у Возної Галі, у Світличних. Ми часто були разом.
Коли я поселився у Вишгороді, швидко знайшов, кого мені треба було. Стус не був такою примітною постаттю. Всі погляди були на Сверстюка, Дзюбу, Аллу Горську. Стус був частим гостем наших зустрічей, зібрань, але не був велемовним. Але коли треба було рішучий крок зробити — то одразу знаходився, виявляв.
Рання весна 65 року. Нас уже тиснуть. Йдуть заборони на літературні вечори. Один із таких вечорів — на заводі верстатів-автоматів. Домовилися про приміщення, час. Але прийшло багато і звідусіль. Раптом — на залі великий замок. Вечір... Стус: «Пішли в парк Ленінського комсомолу в районі вулиці Щербакова — нам не дають тут, йдемо на свіже повітря». Великий натовп людей йде тротуаром, вулицею з піснями, гомоном. Там літературна естрада. Інші розгубилися, а Стус ні: він виходить на естраду і веде літературний вечір. Читають вірші.
Начальство, голова профкому, видає репліку Глазирін: «Что они там говорят? Переведите мне по-человечески, я этого бандеровца не понимаю».
Можна було в цей момент спостерігати за Василем. У нього ходять жовна. До Глазиріна кинувся наш російськомовний поет і сказав: «Він від імені російського народу вибачається за цього негідника».
Олена Антонів за статтею 66 подала в суд про порушення національного рівноправства. Цю заяву перекидали з однієї прокуратури до іншої і, нарешті, зам’яли. А Василь, провівши цей вечір, знову зайняв скромне місце, наче розчинився в натовпі. Хоч усі перемерзли, але не хотіли розходитися, і Стус йшов з нами.
З’являється абсолютна потреба — і він тут спонтанно вибухає. Він цільна людина.
Другий момент. Кінотеатр «Україна». Що цьому передує? Перша хвиля арештів. Ходить самвидав. Уже здогадувалися, що заарештований Світличний. Знали вже про арешт братів Горинів, Мартиненка Олександра, Ярослава Геврича, Євгенії Кузнецової — майже двох десятків людей. І ось ми, як завжди домовлялися з Дзюбою, збираємось. Що робити? Як запротестувати? Використали для цього «Тіні забутих предків». Параджанов цілий рік, з великою боротьбою робив цей фільм. Параджанов був як боєць. Поширював через ЦК комсомолу, ЦК партії квитки-запрошення. Але зал був переповнений. І домовились — Дзюба скаже про арешти, я з місця підтримую. І все — нас двоє.
Параджанов починає: «Спустя год после полного окончания работы над фильмом он, наконец, видит зрителя».
Цим створив атмосферу. І ось бере слово член Спілки письменників Дзюба, який, промовивши кілька слів про фільм, говорить, що хоче сказати про інше: попросив вибачення у Параджанова і несподівано для всіх присутніх почав говорити про арешти. Почав перераховувати імена арештованих. В цей час якийсь винахідливий, премійований, механік включив сирену, і Дзюба, заглушений, відійшов від мікрофона.
Як тільки сирена припинилася, я, щоб утвердити те, що почалося: на повний голос закликав усіх, хто протестує проти спроб відновлення сталінського терору — встати. Хоч як це дивно — більша половина присутніх у залі піднялася. І раптом в передньому ряду схоплюється Стус і заявляє: «Потрібно протестувати всім. Сьогодні беруть українців, завтра візьмуться за євреїв, післязавтра — за росіян».
Здогадливі кіномеханіки швиденько включили фільм.
Ще цікавий момент. Під час фільму до мене і до Василя (як він потім мені розповів) у темряві підскакували якісь молодики і пропонували тікати через відкритий службовий вихід. Але на провокації ми не клюнули. Після закінчення фільму ми вийшли втрьох разом, думаючи, що нас зараз «братимуть». Ходили Хрещатиком назад і вперед, але ніхто нас не брав. Ми роз'їхалися і домовилися, що наступного дня підемо до Параджанова додому з вибаченнями за зіпсоване обговорення його фільму.
Стусу щось перешкодило прибути, а нам із Дзюбою Параджанов у своїй хаті в присутності Юрія Ільєнка та Лариси Кадочникової (виконувала роль Марічки) із притаманною йому експресією вигукнув: «Лучшей рекламы для своего фильма я не мог ожидать».
Ще епізод із початку 65 року. У газеті «Молода гвардія», де я очолював ідеологічний відділ, проводжу поетичний конкурс. Стараюся використати наші кадри 60-х років: Др., Ір. Ж. і, звичайно, Василя Стуса, поезія якого мені імпонувала філософським напрямом. Вдається (вперше!) надрукувати три вірші: «Тонкостанна тополя», «Я тебе збираю по людях, розкидану» та широко відомий тепер «Сто років, як сконала Січ».
Вдається навіть зробити Василя лауреатом конкурсу і призначити йому невелику премію, що в ті скрутні часи щось таки значило.
За кілька тижнів у редакційних колах через парторга редакції Прощакова з КДБ надходить сигнал про мою крамольну поведінку і зв’язки. Мене виганяють з ідеологічного відділу, а всі надруковані з моєї ініціативи матеріали пильно переглядаються. І, що цікаво, найбільша крамола була знайдена в Драчевій баладі про крила, в Стусовому вірші про Шевченка «Сто років, як сконала Січ»...
Щоб описати всі зустрічі з Василем, мені треба було б написати цілу книгу, але не можу не згадати про наші спільні обіди наприкінці 65-го на Бульварі Шевченка та Володимирській. В тюрмах вже сиділи наші друзі. Серед них — Іван Світличний — визнаний організатор національно-демократичного руху початку 60-х у Києві.
Вирвавшись в обідню перерву з роботи (а щоразу і хтось інший: Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Віктор Довгий, Василь Стус), ми збиралися в тому чи іншому кафе або ресторані (місця міняли для «конспірації», щоб нас менше слухали) і обговорювали останні новини про ув’язнених, планували якісь дії на захист. Арешти не приголомшили нас тоді, а навіть активізували. Саме тоді Дзюба прочитав нам свої фрагменти «Інтернаціоналізму чи русифікації», я розпочав роботу над «Лихом з розуму», а Василь під час одного з таких обідів буквально приголомшив нас віршем «Не можу я без усмішки Івана», останні рядки якого я мимоволі повторював щодня:
«Тоді прости — прощай,
проклятий краю,
Вітчизно боягузів і убивць...».
Пригадую Василя і під час судових процесів початку 66-го року.
Серед тих, хто юрмився тоді біля Київського обласного суду, де за закритими дверима судили наших приятелів, особливо виділялося дві дуже характерні постаті — виділялися гордою поставою і виразом зневаги й ненависті на обличчях до організаторів і диригентів судових комедій. Це були Ліна Костенко і Василь Стус. Пам'ятаю, як Ліна била кулаками по «воронку», що наповзав на натовп, а Василь дивився на тих офіцерів, які виштовхували нас із коридору суду з такою зневагою і презирством, що ті мимоволі відступали, наїжачуючись під його поглядом.
Цей погляд глибокого презирства не могли пробачити йому наші кати і пізніше в концтаборі.
У Василя дуже характерне обличчя — коли він розмовляв з друзями, воно сяяло добротою і ставало надзвичайно гарним. Коли ж говорив з ворогом чи ницою людиною, вперед виходило підборіддя, і очі ставали колючими й такими, як у людини, котра бридкується жабою. Він міг не сказати ні слова, але одного такого погляду вистачало, щоб тюремники відправляли його до карцеру «за оскорбление начальства».
...Пригадую останню зустріч з Василем на волі. Січень 72 року. Василь приїхав до Львова. Ходив із колядниками. Був на весіллі у Михайла Косіва. Потім поїхав до Моршина підлікуватися і «знайти» там, у санаторній палаті, свідків усної «антирадянської пропаганди» на своєму судовому процесі, що відбуватиметься через кілька місяців.
Я тоді підпільно видавав «Український вісник» (Василь був одним із небагатьох, хто знав про це) і дещо міняв оцінки людей. Оцінював їх з огляду не на слова і пози, а з огляду на реальну, конкретну користь, яку б вони могли принести для пропаганди національної ідеї. Таким оком подивився тоді і на Василя. Зробив висновок: цій людині можна довірити найпотаємніше — ніколи не видасть і випадково не проговориться. Інший висновок: Василь — не організатор, не лідер у звичному розумінні цього слова, але лідер духовний, який почав висвітлюватися для мене цією рисою навіть на тлі відоміших за нього тоді шестидесятників. У нього було гостре політичне чуття. Поет за покликанням і Божою ласкою, філософ і естет за складом розуму, він на диво швидко схоплював конкретну ідею і був безпомилковим в оцінках. З цього приводу хочу згадати знаменну зустріч у його тодішній хаті на Львівській вулиці восени 71 року, знаменну хоча б тим, що потім вона фігурувала у кількох кримінальних справах, заарештованих на початку 1972 року. Наступ реакції, особливо погром київської інтелігенції за колективний лист 150 на захист прав людини навесні 1968 року (там, звичайно, стояв і Василів підпис) певною мірою змінив психологічний клімат серед столичних інтелігентів. Пролунали заклики згортати самвидав, не акцентувати національних вимог, «берегти людей», зайнятися перекладами і т. ін., бо, мовляв, перечекати наступ реакції.
Я принципово не погоджувався з таким підходом до ситуації. Розпочав видання підпільного журналу, організував різні протести і ... раптом відчув холодок з боку деяких своїх київських однодумців.
Тому й приїхав до Києва для «вияснення відносин». Зібралися у Василя вузьким колом. Гріх признатися, але Василя в цій ситуації я приймав більше за господаря хати і не думав знайти у ньому, здавалося б, далекому від щоденних політичних реалій поетові свого повного однодумця.
Пізніше, на допитах, коли подробиці цієї «наради у верхах», як називали її кадебісти, чомусь вийшли на поверхню, Василь Стус категорично відмовився давати будь-які пояснення.
ВШАНУВАННЯ
Усе своє життя присвятив національній ідеї
Видатний поет, незламний борець із радянським режимом, що «чесно приймав виклики» і «не міг миритися із тим станом, який був у країні», людина енциклопедичних знань — таким постає один із найвідоміших представників культурного руху шістдесятників Василь Стус у спогадах рідних, істориків, членів «Меморіалу», якими вони поділилися на прес-конференції в Укрінформі. Герой України, співзасновник Української Гельсінської групи Левко Лук'яненко каже: «Я є той один на землі чоловік, який був найближче до Василя Стуса в останній період його життя. Познайомилися ми у тюрмі. Цей табір був особливий, суворий режим».
Перший віце-прем'єр-міністр України — міністр економічного розвитку і торгівлі України Степан Кубів біля могили Василя Стуса на Байковому цвинтарі.
Політв'язеннь пригадує, що за два тижні перебування в табірній лікарні вони з поетом добре познайомилися. «Стус навчив мене розуміти «білий вірш», — каже Левко Лук'яненко.
Попри спроби комуністичного режиму нав'язати суспільству «амнезію пам'яті», вірші поета вийшли за колючий дріт таборів — їх передавали у записочках і завчали. «Його вірші, його роздуми, його листи, вони всі в Інтернеті, вони всі доступні. Я думаю, з українських класиків, більше, ніж твори Стуса, видаються тільки Тараса Шевченка. Це 2—3 книжки щороку, і ці книжки розходяться», — зазначає син поета Дмитро Стус. І додає, що проти його батька борються і сьогодні. Окупанти, захопивши Донецьк, із фасаду філфаку Донецького університету, де колись навчався Василь Стус, зняли його меморіальну дошку. Втім, на підконтрольній Україні території нині діють дві пересувні виставки, що розповідають історію життя і боротьби поета — одна із них працює у Бахмуті, інша — в Костянтинівці. Відвідує їх чимало людей, як і віртуальний Музей Василя Стуса, здебільшого молодь.
Член правління ВПТ «Меморіал» імені Василя Стуса, доктор історичних наук Володимир Сергійчук, генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка, син поета Дмитро Стус, народний депутат України I скликання, заступник голови ради ВПТ «Меморіал» імені Стуса Євген Гринів.
В Укрінформі доктор історичних наук Володимир Сергійчук презентував знайдені в архівах раніше невідомі нотатки В’ячеслава Чорновола про поета. Учасники прес-конференції відвідали могилу Василя Стуса, прах якого перепоховали на Байковому цвинтарі у Києві у 1989 році, де поклали квіти і запалили лампадки.
Світлана ЧОРНА.
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.
