Днями виповнилося 140 років відтоді, як Болгарію було визволено від Османського гніту.

 

Однак ця визначна дата дає привід і для деяких не дуже святкових роздумів про дійсні історичні передумови й чинники тих подій. Адже не секрет, що Росія завжди приписувала собі особливу світлоносну роль у минулих перемогах, нав'язуючи цю думку і всім іншим навколишнім народам. Нібито тільки вона внесла вирішальний перелом у хід Великої Вітчизняної війни; саме Радянський Союз "захищав", виявляється, трудові маси Фінляндії і всіх прибалтійських держав у кровопролитній зимовій кампанії 1939-1940 років; і зрештою саме Росії Болгарія нібито має завдячувати своїм визволенням...

 

А ще Росія часто використовувала чужу біду для своїх корисливих цілей: скажімо, з метою здобуття відчутного впливу на міжнародній арені або ж задля подолання якихось внутрішніх протиріч. Ось чому Росія так легко завше вступала в різноманітні військові конфлікти, жертвуючи при цьому власним населенням; після чого запросто, бува, йшла на підписання тимчасових мирних угод, кидаючи на поталу колишніх союзників. Зокрема десятки тисяч болгарських сімей було впродовж ХVIII--ХІХ ст. вирізано лише через те, що спеціально заслані царські агенти спершу підбурювали їх до повстань, а по досягненні власної мети (виторгувавши в турків такі-сякі вигоди чи переваги) залишали напризволяще. Тож за красивими гаслами братерства, православного об'єднання та взаємовиручки насправді приховувалися самодурство і підлість кривавих імперських можновладців.

 

Як відомо, внаслідок цілої низки успішно проведених військових операцій, Росія зрештою відірвала від турків Південну Бессарабію, Крим, Карс, Ардаган і Батумі; остаточно закріпилася в Причорномор'ї й на Кавказі, отримавши при цьому право на власну бойову чорноморську флотилію. Причому "зворотнім боком" такої перемоги стали (за даними доктора Г. Мораша) понад 36 тисяч загиблих чи померлих від поранень вояків. Зокрема, лише впродовж одного (а саме 1877-го) року втрати дунайської армії оцінюються приблизно у 25 тисяч осіб.

 

При цьому ніде не афішувалося, що кожен тодішній військовий успіх мав, звісно, й інших безпосередніх учасників, які зробили свій чималий внесок у загальну переможну скарбничку: насамперед це відважні болгарські ополченці, і трохи меншою мірою -- їхні сербські та румунські побратими. А ще в складі дунайської армії воювало й чимало українців: тільки в Одесі (як відправному мобілізаційному пункті) було сформовано аж 15 малоросійських полків, які згодом взяли найактивнішу участь у визволенні Болгарії, поклавши за неї свої життя. Але в сучасній Росії про це не прийнято згадувати: адже тамтешнім політикам приємно наразі займатися лише безупинним звеличенням Сталіна й Путіна.

 

...Ну й от врешті-решт 3 березня 1878 року у курортному передмісті Константинополя було таки підписано довгоочікувану Сан-Стефанську мирну угоду. Характерно, що її завізували лише тодішні посли Росії та Туреччини. Ба -- в історії не залишилось жодних документальних свідчень щодо присутності в цьому переговорному процесі якихось повноважних осіб з болгарської сторони -- навіть попри те, що під час військових дій загинуло майже 4 тисячі болгарських славних героїв. Та й сама Болгарія згідно з даною угодою визволялася від ненависного рабського ярма лише частково -- на третину реально заселених земель, бо на дипломатичних торгах Росія тишком-нишком здала інтереси братнього слов'янського народу, щоб дужче закріпити натомість свої власні територіальні надбання (зокрема на кавказькому напрямку).

 

МИКОЛА ГАБЕР,
народний депутат України ІІІ скликання,
голова ВГО "Собор болгар України".

 

Голос України