Ніхто з її друзів та близьких не вірив, що розлука так близько. Адже Тетяна Миколаївна завжди була переможницею. У лікарні привітно усміхалася, жартувала. Силувалася міцно стиснути мою руку на прощання, і це їй вдавалося.

— От бачите, пензель втримаю. Наступного разу принесіть бодай олівці...

Хитрувато примружившись, додала: «Й голова поки що працює». А їй минув 81 рік. Скільки знала цю дивовижну людину, ніколи не чула від неї скарг, розпачу, нарікань. Усе, що її хвилювало, що боліло, з чого раділа — не ховала в глибинах душі, не жалілася. Усе мужньо долала в роботі, приязному спілкуванні з друзями, з колишніми учнями, вже відомими в Україні та світі митцями. Продовжувала вести в Київській художній академії аспірантів, творчо допомагала, консультувала всіх, хто звертався.

Після першого інсульту, перенесеного 10 років тому, невдовзі після смерті любого чоловіка, видатного українського скульптора Валентина Зноби, фізично була істотно знесилена — без сторонньої допомоги не пересувалася. Та лишалася мужньою, світлою. Модні нині волання «в нікуди» так і не прописалися в її квартирі, заваленій фарбами й пензлями, підрамниками з натягнутим полотном, готовими роботами.

Несамовито працювала день і ніч. Поспішала по-новому розкритися вже за сьогочасних обставин, постійно самовдосконалювалася. Майже не виходячи з квартири, наповнювала свої роботи дивовижною сонячною музикою, яскравими рефлексіями світла навіть у похмурі дні. Всі кольорові плями в картинах цього, вже пізнього її періоду, як і раніше, зачаровують світлоносністю повітря, простору. І справді, стала неперевершеною в майстерності відображення мінливості, багатоликості, неповторності щоденного світу. Шанувальники творчості називали її українською імпресіоністкою. І то був цілком природний шлях. Її батько Микола Молоштанов закінчив Харківський художній інститут у майстерні Михайла Козіка, улюбленого учня Костянтина Коровіна, який, у свою чергу, схилявся перед творчістю Клода Моне. Мати — Ангеліна Голембієвська, красуня, талановита художниця, випускниця цього ж курсу. З перших кроків своєї дитини бачили її неординарність, несхожість. Та не поспішали робити з неї вундеркінда. Природний талант, виняткові художні здібності дівчинки розкривалися ніби самі собою. Видатні вчителі у Київському художньому інституті Володимир Костецький, Карпо Трохименко, Ілля Штільман та інші дбайливо огранювали цей діамант.

Одна з перших тематичних картин другокурсниці «Подруги» так сподобалася відомому українському письменникові Олександру Ільченку, авторові роману «Козацькому роду нема переводу», що він написав про неї схвальну замітку в газету «Правда».

Тоді й метрам не завжди випадала така честь.

Згодом блискучий захист дипломної роботи та успішне завершення аспірантури у творчій майстерні знаменитого Сергія Григор’єва. Молода художниця твердо стала на свій шлях пошуку мови краси.

«Найбільше тішуся, коли посеред свого щодення знову торкаюся пензлем білого полотна», — якось сказала мені. Не раз щастило бачити її в такі хвилини творчого піднесення. Витончену, граційну постать художниці може спостерігати кожен, хто проходить повз будівлю Верховної Ради. На її фасаді в одній із скульптурних груп — «Мистецтво» — Валентин Зноба відтворив у бронзі саме образ Тетяни Миколаївни як алегорію краси, натхнення, творчості, Музи. До речі, незабутній Іван Плющ сказав якось із властивим йому гумором: «Ви, мабуть, єдина жінка, з якою я здоровкаюся по кілька разів на день».

Подружжя митців було щасливим в особистому житті, плідним у творчості. «У нас був творчий союз, зітканий з любові», — сказала Тетяна Миколаївна, коли відзначали її 80-ліття. Їхній внесок у скарбницю вітчизняного мистецтва надзвичайно високий — і його ще належить вивчити та оцінити. Шляхом батьків пішов і син, Микола Зноба, відомий талановитий скульптор. Він встиг стати батькові гідним співавтором у роботі над пам’ятником королеві Франції, київській княжні Анні Ярославні, що стоїть нині в місті Санліс. А вже знаменитий «Козак Мамай» на Майдані Незалежності — теж результат спільної праці батька й сина. Як вірять кияни та гості столиці, доторкнутися до гриви баского коня — означає упіймати удачу.

Перебуваючи в творчих відрядженнях за кордоном, вони невтомно популяризували українську культуру, здійснювали взаємообмін духовними надбаннями. Твори подружжя зберігаються в численних музеях та приватних колекціях Італії, Британії, Греції, Франції, Норвегії, Болгарії тощо. Тетяна Миколаївна пережила справжнє потрясіння, побачивши на персональній виставці творів у Шотландії власну палітру в золотій рамці. В Единбурзькій академії мистецтв наші метри давали майстер-класи, студенти ходили за ними натовпом, ловили кожне слово про Україну, нашу культуру, копіювали їхні твори.

Тетяна Миколаївна, народний художник України, професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, дійсний член Національної академії мистецтв України найважливішою відзнакою вважала любов і повагу прихильників свого мистецтва. Її твори «Безсмертя», «Українські куманці», «Свято урожаю» тощо відомі мало не кожному. Коли ж заходила мова про найважливішу роботу її життя, згадувала славнозвісний твір «Безсмертя», або ж за іншою назвою «Тризна». Апофеоз всенародної пам’яті про переможців у Другій світовій війні.

Земне життя видатної художниці завершилося. Та її високий духовний спадок зігріватиме наші душі, збагачуватиме красою рідної землі, яку вона оспівала у своїй творчості.