Це свято встановлено Указом Президента України № 52/96 від 12 січня 1996 року для вшанування вітчизняних кінематографістів, які своєю творчістю формують культурний простір країни. У 2025 році цей день припадає на 13 вересня.
Українське кіно має багату й непросту історію. Від перших експериментів Олександра Довженка, який своїми фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля» прославив український кінематограф у світі, до новітніх режисерів, що виборюють місце України на міжнародних кінофорумах. Кінематограф не лише відображає суспільні процеси, а й формує культурну ідентичність. Він здатний перетворюватися на своєрідний архів епохи, де зберігаються настрої, цінності, трагедії й перемоги нації.
Кадр із фільму «Білий птах з чорною ознакою» (Кіностудія ім. О. Довженка, 1970 р.). На передньому плані — Іван Миколайчук та Богдан Ступка.
Повномасштабна агресія росії проти України стала найсерйознішим викликом і для кіногалузі. Багато кіностудій були зруйновані чи змушені припинити роботу. Частина акторів, режисерів, сценаристів пішли до лав Збройних Сил України або стали волонтерами. Деякі митці загинули, захищаючи країну. Водночас війна надала українському кіно нову місію. Сьогодні це не лише мистецтво, а й інструмент інформаційного фронту. Кінокартини й документальні стрічки допомагають світу побачити правду про війну, відчути біль українців і водночас — силу незламності.
За останні два роки українська документалістика стала світовим явищем. Стрічки про Маріуполь, Бучу, Харків, про життя на передовій і в тилу демонструють на міжнародних кінофестивалях у Берліні, Каннах, Венеції. Вони стають історичним свідченням, яке неможливо спростувати. Українські документальні фільми отримують найвищі нагороди, зокрема премію «Санденс», їх номінують на «Оскар». Це — прямий доказ того, що українські голоси почуті у світі.
Не менш важливу роль відіграє художнє кіно. Воно дає глядачам можливість емоційного відновлення, стає простором для розмови про травми, втрати та надії. Нові фільми, зняті навіть в умовах війни, демонструють героїзм і щоденну боротьбу українців. Через метафори, образи, символи кіно допомагає усвідомлювати сенс спротиву й зберігати віру в Перемогу.
Вітчизняні режисери й продюсери активно співпрацюють із європейськими партнерами, отримують гранти та підтримку міжнародних фондів. Це не тільки забезпечує виживання індустрії, а й робить українське кіно важливим інструментом культурної дипломатії. Кожен показ у світі — це ще одна нагода нагадати: Україна бореться за свободу, і ця боротьба має глобальне значення. Попри воєнний стан українські фільми здобувають успіхи. Стрічки Мирослава Слабошпицького, Валентина Васяновича, Наталки Ворожбит, Сергія Лозниці та багатьох інших режисерів високо оцінені міжнародними критиками. Це доводить: українське кіно вже не периферія, а повноцінний учасник світового кінопроцесу.
Хоча нині українська кіноіндустрія й переживає складні часи, проте демонструє надзвичайну стійкість. Нові проєкти розробляють навіть під звуки сирен. В умовах руйнувань і втрат формується покоління митців, які своїми фільмами розповідатимуть правду про сьогоднішню війну наступним поколінням.
День українського кіно — це нагода згадати не лише про славні сторінки кінематографа, а й про сучасних героїв-режисерів, операторів, акторів, які творять кіно, ризикуючи життям. Для глядачів усередині країни українське кіно стало символом єдності. Перегляд вітчизняних стрічок у кінотеатрах, на онлайн-платформах чи навіть у тимчасових кінозалах у прифронтових містах — це вияв культурного спротиву. Адже кожен квиток на українське кіно — це внесок у збереження національної ідентичності.
Відзначаючи День українського кіно, ми вшановуємо не тільки мистецьку спадщину, а й сучасних творців, які працюють у надзвичайних умовах. Кінематограф став частиною оборони держави, важливим чинником інформаційної боротьби та надійним носієм правди для світу.
Українське кіно сьогодні — це зброя, що працює на майбутню Перемогу.
Пресслужба Апарату Верховної Ради України.
