Ці слова належать Яремі Гояну — відомому журналісту, письменнику, видавцю. Лауреату найвищої вітчизняної літературної відзнаки — Національної премії України імені Тараса Шевченка. Він — автор кількох ґрунтовних передмов до книг Олеся Гончара і статей про нього, зокрема літературного портрета письменника «Собор української душі».
Про одного з прапороносців вітчизняного красного письменства, про достоїнства його творів і громадянську позицію, про значущість Гончарової творчості для української духовності йдеться в цій розмові.
Олесь Гончар (праворуч) вручає Національну премію України імені Т. Шевченка Яремі Гояну (1993 рік).
— Пізнаючи й аналізуючи творчу палітру Олеся Гончара, що Вас, Яремо Петровичу, найбільше вразило, найбільше прихилило до цього письменника?
— Як на мене, то слово Гончара вже від самого народження промінилося світлом. І світло це з плином літ не пригасає. Навпаки — тільки дужчає серед нових овидів історії. І бачу невичерпне джерело його в українських глибинах — це любов. Ця любов така велика, як сонце. І вічна, як сонце. Це та любов, з якої на землі постають Нація і Держава. Цю любов, як причастя, приймали наші класики, її сповідував й Олесь Гончар.
Особливість таланту Олеся Гончара полягає в тому, що він уміє в океані рідної мови знайти таке слово, яке несе в собі код Нації, і засвітити його перед народом, піднести, як знамено, розгорнути, як епоху, вмістити в ньому степи, ясні зорі й тихі води України. І тоді те обране чи послане долею слово, возродившись із народних глибин, набирає враз сили отчої землі та вогню сонця. І дає ім’я новонародженому твору, і стає віхою в літературі, опиняється на чолі літературних лав і починає в мові свого народу нове життя.
Письменник у роздумах над пережитим і долею України 4 липня 1995 року, за десять днів до відходу у вічність, записав у щоденнику сповідальні слова: «Дякую Богові, що дав мені народитися українцем». Ці слова — як лицарі з печаттю духу Нації, і до їхньої когорти могло б ще стати багато слів з великої української мови. Додам тільки одне — Дзвін. Слово — як народна молитва. Письменник прошептав його на своїй літературній зорі, щойно вернувшись із фронту. Й оглухла від вибухів земля почула цей шепіт, бо він кликав змучене війнами людство до любові. Відтоді Олесь Гончар бережно ніс дзвін любові через роки і будив совість народів. Визволяв у новелі «Кресафт» голос дзвонів, засуджених червоною диктатурою на вічне мовчання; задзвонив тихо в романі «Тронка» зі степу — і голос той дійшов до українського серця; а в сповідальній думі «Собор» на всю силу всенародного духу вдарив у дзвони з України — і планета почула його.
— Немає жодного сумніву, що на ідеях «Прапороносців», на їхніх художніх образах виховано декілька українських поколінь. Тільки в Україні роман виданий мільйонними тиражами, витримав майже сорок видань. А ще — перекладений десятками мов по цілому світі. То, без перебільшення, знаковий твір української літератури — він зазнав жорстких втручань ідеологічної цензури. Як, зрештою, й інші твори класика всього нашого красного письменства.
10 квітня 1993 року письменник занотовує на сторінках свого щоденника: «Як від постишевського детонатора в 30-х роках прогримів сатанинський вибух, що підняв у небо Золотоверхий собор (до речі, саме Олесь Гончар був ініціатором відбудови цього старовинного храму на київських кручах. — Прим. В. К.), так через кілька десятиріч своєрідним детонатором історії стала сама Україна, коли від єдиного, аж нечутного її поштовху враз рухнула, розвалилась на очах така, здавалось, могутня, ненависна народам імперія». Рухнула і цензура над українською літературою, і письменник зміг повернути народові чистоту й правду рукопису.
— То справді так. І ми в останній редакції Олеся Гончара надрукували його новели і романи, зокрема й «Прапороносці». Ми довго думали в «Веселці» над художнім оформленням роману. І разом з головним редактором Іриною Бойко і головним художником Миколою Пшінкою вирішили видати його в світ у білій суперобкладинці, на якій чистотою сяяли слова «Олесь Гончар. Прапороносці». Ці слова огорнуті вінком із польових квітів у пам’ять письменниковим побратимам-прапороносцям. Думали завезти сигнальний примірник до лікарні, де тоді лежав після третього інфаркту автор. Та, на жаль, довелося покласти до ніг письменника в тяжку годину прощання з ним...
Заслуга молодого письменника, вчорашнього фронтовика Олеся Гончара була в тому, що він показав на полях найжорстокішої війни наших земляків, українців, увічнив їх неймовірно тяжку ратну працю, завдяки якій і кувалася ця перемога. Євген Черниш, Шура Ясногорська, Хома Хаєцький та їм подібні винесли на своїх плечах неймовірний тягар війни. Роман «Прапороносці» досі нагадує про це деяким недалекоглядним політикам, зокрема й президенту сусідньої країни Владіміру Путіну, який не так давно цинічно заявив, що, мовляв, Росія могла успішно обійтися у війні і без українців.
Про те, що підштовхнуло письменника до написання цього роману, сказав він сам, виступаючи на творчій конференції «Прапороносці» Олеся Гончара і зображення людини на війні» у 1985 році: «Хотілося також художньо «реабілітувати» моїх друзів-подоляків та всіх отих полтавських, київських та інших «чорносвитників», котрі, зазнавши лиха окупації і після визволення поповнивши українські фронти, виявили себе воїнами зовсім не ущербними, а з честю звершували свій солдатський обов’язок і зовсім не заслуговували тих образливих ярликів, що їх тоді звично було ліпити у військкоматах ледве не на кожного українця».
— Уже в незалежній Україні саме у видавництві «Веселка», де Ви протягом чверті століття працювали директором, попри постійний брак паперу побачили світ такі добре відомі українському читачеві твори, як: «Прапороносці», «Собор», «Бригантина», «Твоя зоря», збірка новел «Спогад про океан» та інші. Чим викликана така прихильність класика нашої літератури саме до «Веселки»?
— Думаю, що така прихильність була взаємною. Я познайомився з Олесем Терентійовичем ще на початку 1960-х років, будучи студентом. Тоді на творчій зустрічі з письменником у стінах Львівського університету він залишив мені автограф на збірці своїх новел. А вже ближче ми зійшлися, коли через двадцять років я став завідувачем відділу літератури і мистецтва у провідній газеті республіки «Радянська Україна». Принагідно скажу, що тоді головним редактором цього періодичного видання був незабутній Володимир Сіробаба, який дуже прихильно ставився до творчої інтелігенції і всіляко сприяв тому, щоб публікації відомих українських публіцистів і письменників, талановитих діячів культури з’являлися на шпальтах газети.
Наші добрі стосунки з Олесем Терентійовичем продовжились і надалі, коли я перейшов працювати у видавництво «Веселка».
— До речі, саме в цьому видавництві й побачили світ «Щоденники» Олеся Гончара в трьох томах. Правда, уже після відходу в засвіти письменника. А що раніше не заходила мова про їхню публікацію?
— Як згадує дружина письменника Валентина Данилівна, Олесь Терентійович ще за життя хотів опублікувати свої щоденники. Причому, записи мали супроводжуватися коментарями і роздумами автора з перекиданням у сучасність. Але, на жаль, не встиг це зробити.
«Щоденники» Олеся Гончара, які він вів з буремної пори — літа 1943-го — і майже до останніх подихів свого життя, — це сповідь перед собою великого українця великої нації. З гордістю занотовує він факти і події, які свідчать про багатство і благородство української душі, про невмирущі народні таланти, про прагнення співвітчизників до волі. Але з болем і гіркотою розмірковує про ницість і черствість, про доноси й яничарство. «О, скільки ще гидоти в нашому народі, і не лише отих «партачів життя», що про них так блискуче пише Олена Теліга, а й свідомих підлотників, для яких зробити підлість стало фахом», — занотовує письменник на зорі української Незалежності, восени 1991 року.
А чому саме у видавництві «Веселка»? Начебто передбачаючи таке запитання читачів, Валентина Данилівна Гончар у вступі до тритомника «Щоденників» нагадує про так званий заповіт видавцям, в якому письменник називає саме «Веселку». І далі уточнює, що саме це видавництво найприхильніше ставилось до Олеся Терентійовича в останні роки його життя, видало дорогі для нього книги в тому вигляді, в якому він хотів їх побачити. Отож, відчуваючи моральний обов’язок перед пам’яттю чоловіка, дружина письменника передала право оприлюднювати щоденникові записи свого Олеся саме «Веселці».
Таким чином, побачили світ два видання тритомника. Ці записи мають бути в кожній бібліотеці — шкільній, сільській, університетській, у кожної людини, яка цікавиться вітчизняною літературою та історією.
— А як працювалося редакторам з літературним класиком? Бо, наскільки знаю зі спогадів ваших колег, капризність, зарозумілість, ігнорування чужої думки були характерними для деяких так званих метрів.
— З Олесем Терентійовичем було приємно працювати. Це була людина надзвичайно високої культури. Тактовна, доброзичлива, врівноважена. Він цінував думку іншого, ніколи не тиснув своїм авторитетом, не зловживав читацькою прихильністю.
І водночас це були справжні уроки великого майстра слова як для мене особисто, так і для моїх колег. Кожна зустріч, кожна розмова збагачувала нас духовно, робила нас добрішими, людянішими.
— Автор «Собору» і «Тронки» немислимий без України, хоч і належить до письменників планетарного масштабу. Як і Україна без нього. Ви глибоко обізнані з Гончаровою творчістю, неодноразово мали з письменником відверті, щирі розмови. Очевидно український дух Олеся Гончара вражав-зачаровував не менше, ніж його вроджена інтелігентність?
— Доля Олеся Гончара так зріднена з долею України, як зріднені мати й син. Він прийшов на світ, коли з любові й муки після сивих віків борні народжувалась наша держава — Українська Народна Республіка. Він, як її ровесник, прожив з вірою, що вона хоч і була розіп’ята на хресті більшовизму, не вмерла і не вмре. Він дожив з цією вірою до Великодня її воскресіння й урочисто вітав святу годину державності на всенародному вічі. Він, як національний проводир до соборності України, поклав на вівтар свободи матері серце і душу та відійшов за межу життя з синівською думою, що Україна жива.
Олесь Гончар прийшов у літературу молодим. Прийшов Воїном з фронтів у час, коли Європа і світ стікали кров’ю. Прийшов і приніс новелу про святу любов — і став прапороносцем миру. Приніс новелу «Модри Камень», яку чудову ілюстрував видатний художник Василь Касіян, про що залишив щирий запис у «Щоденниках» Олесь Гончар. Приніс новелу, в якій словом соборника-українця першим на весь світ провістив з України:
«А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін... Слухайте ж!»
Слухаймо Олеся Гончара — наш всесильний соборний дзвін над Україною — і почуємо в голосі його живе слово.
Слухаймо Олеся Гончара і відкриваймо в слові, цьому живому осерді душі, людину, письменника, світоча духу і його добу, народ й Україну.
Слухаймо Олеся Гончара — то голосом сина говорить зі своїм народом апостол духу.
Сто свічок, мов сто літ Олеся Гончара, горять-палають у воскреслому Соборі, і благословенна епоха рукою Маестро записує у висвяченому духом святковому хоралі во вічную пам’ять одну-єдину священну і найвищу свічу, що яріє одвічно живим пломінням — любов’ю до людини на планеті. І у блакитних небесах над Україною являється і сяє у віках Його Зоря.
Розмовляв Володимир КРАСНОДЕМСЬКИЙ.
Фото з архіву Василя ПИЛИП’ЮКА.
НОТАТКИ
Заповіт майбутнім видавцям
«Якщо виникне потреба перевидавати мої твори (не завжди ж Україна сидітиме без паперу!), то необхідно взяти найновіші видання, скажімо, видані «Веселкою»: «Собор», і «Твою зорю», і «Прапороносців» (1995 рік), і новели та «Спогад про океан» (теж «Веселчині»). В «Українському письмен[нику] — «Людину і зброю» (1994). Бо лише ці видання заново відредаговані автором, тобто вільні вже від тоталітарного накипу та цензорських втручань.
Всі попередні видання були понівечені більшою чи меншою мірою, — режим не допускав вольностей, хіба вже цензор був явний бевзь».
Олесь Гончар.
Щоденники.
Том 3, стор. 563.
23.06.1979.
«Телевізія передає ще одне свято — ювілей комсомолу України. І знов ані слова українського... Враження, що живеш в окупованій країні. Ну доки це буде?»
Олесь Гончар.
Щоденники.
Том 2, стор. 373.
22.11. — 23.11.1984.
«Помер гонитель «Собору».
Знати б, чи хоч коли-небудь мучили його докори сумління.
Подзвонили з Верховної Ради, запрошують на похорони. Сказав, що я й так його не забуду, до віку.
Не забуду, які чорні громи летіли з найвищої «гори» на той нещасний собор!
А найхимерніше, що ми з ним, як запевняє Шура (сестра), навіть якісь далекі родичі між собою. По якихось троюрідних чи чотириюрідних тітках...
Ось така іронія долі. Дерево народу єдине, а з нього такі різні виростають».
Олесь Гончар.
Щоденники.
Том 3, стор. 38—39.
28.07.1991.
«Нічна гроза над Кончею...
Я люблю бурю. Люблю океан збуреного Всесвіту!..
А в заслугу собі ставлю таке, зоставшись наодинці з грозою, з бурею: я ніколи не писав покаянних листів! Як декотрі з нинішніх модних. Не каявся, а це ж дещо значить?!»
Олесь Гончар.
Щоденники.
Том 3, стор. 367.
На знімку: гвардії сержант мінометного взводу Олесь Гончар. Угорщина, 1944 рік. Про цього коня є не одна згадка у щоденниках Гончара воєнних часів — про те, як кінь і вершник зігрівали одне одного холодними ночами на передовій, де небезпечно було розпалювати вогонь, щоб не нарватись на кулю снайпера.
