Збройне протистояння на сході України, масові криваві ДТП на дорогах забирають життя тисяч наших співвітчизників. Поряд із цими підступними ворогами українців косять хвороби. Лише смертність від серцево-судинних недуг щорічно сягає 420 тисяч. Щорічно вимирає ціле велике місто. Як опираються цьому потужному натиску і рятують хворих в Національному інституті серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова, розповів його директор, академік Василь ЛАЗОРИШИНЕЦЬ (на знімку).

— Пане Василю, перш ніж перейти до планів на цей рік і початку їх реалізації, розкажіть про минулорічний доробок інституту.
— Наші успіхи завжди вимірюються кількістю врятованих життів. Торік ми надали 36800 консультацій, прийняли 6322 пацієнта, з яких прооперували 4409. Загалом провели 4652 операції та 2781 хірургічну маніпуляцію, а отже, вирвали з пазурів смерті тисячі людей.
— Завдяки чому змогли втриматися на плаву в цей досить складний час?
— Справді, минулий рік був дуже важкий. Особливо його початок і перша половина, коли нам дали 27 відсотків коштів на заробітну плату, 28 — на комунальні платежі і лише 2 відсотки — на медикаменти. Виживали за рахунок того, що були ще якісь залишки з попереднього року. Бо тих грошей, які виділили на медикаменти, не вистачало навіть на критичну групу: седативні та наркотичні препарати, медикаменти для екстрених втручань та втручань у дітей. Полегшало, коли внесли зміни в держбюджет і на початку серпня виділили додаткові кошти Національній академії медичних наук.
А ще допоміг старт пілотного проекту в жовтні 2017-го. Нагадаю, що згідно з ним у чотирьох інститутах столиці для частини пацієнтів медичні послуги надаються за рахунок державного бюджету. Це діти до 18 років, вагітні, інваліди I групи, учасники АТО. Безплатними є й екстрені оперативні втручання та ексклюзивні, тобто ті, які виконуються такими висококваліфікованими фахівцями, як наші.
— Нинішнього року пілотний проект продовжиться. Що заплановано в його рамках?
— Плани інституту на 2018-й напряму пов’язані з нашим бюджетом. На проект отримали 171 мільйон гривень. Сюди входить усе: від медикаментів до зарплати і комунальних платежів. Цю суму ми вже розклали по поличках, а це означає, що гарантовано зможемо пролікувати 1850 осіб.
— Мабуть, цього замало?
— Маємо лише третину від того, що потрібно, що могли б зробити в разі наявності коштів. Але й це слава Богу, бо торік, як я вже сказав, мали лише 2 відсотки від потреби. Цьогоріч сума значно більша. Тож сподіваємося, що за ці кошти зможемо прооперувати 5,5—6 тисяч пацієнтів та виконати майже три тисячі хірургічних маніпуляцій. Тобто плануємо підняти річну планку із семи до дев’яти тисяч операцій та хірургічних маніпуляцій за п’ятнадцятьма різними напрямами, за якими працюємо.
— Де і як отримуватимуть кардіохірургічну допомогу ті, хто не підпадає під дію проекту?
— На сьогодні ми маємо договори майже із 50 суб’єктами місцевого само-врядування. Але наразі реально відпрацьовуємо лише перший договір з Мукачівською міськрадою. На підході співпраця з Херсоном, Миколаєвом, Дніпром. Однак це не закриває доступ до медичної допомоги людям з інших регіонів. Зміни, які нещодавно було внесено в урядову постанову № 425, дають змогу органам місцевого самоврядування оплачувати надані їхнім жителям медичні послуги. Тобто гроші йдуть за пацієнтом.
Наш пілотний проект — це, по суті, реформа третинного рівня допомоги.
Те, що планується для первинної і вторинної ланок із 2020 року, ми робимо вже з 2017-го.
— А чи зможуть хворі прооперуватися безпосередньо в регіонах?
— Багаторічна стратегія нашого інституту посприяла підготовці кадрів і відкриттю кардіологічних центрів по всій території країни, де виконують прості оперативні втручання та нескладні екстрені. Нині в Україні функціонує 39 таких кардіохірургічних центрів (лише в 2017-му відкрили сім). За рік вони виконують до 20 тисяч операцій.
— І цього вистачає?
— Звісно, що ні. За європейськими мірками, треба виконувати 140 тисяч операцій на рік. Коронографій по всій Україні торік було проведено 27 тисяч, а необхідно — майже 250 тисяч. Тож не дивно, що в структурі летальності серцево-судинні та нейроваскулярні захворювання становлять 68 відсотків. А це означає: щороку Україна втрачає 400—410 тисяч своїх громадян. У Франції, Японії, США ця цифра ледь сягає 29—31 відсотка.
— Питання про найболючіше: тарифи на послуги зросли?
— Усе залишилося на рівні минулого року. Тариф коливається разом із рівнем інфляції. Розрахунок здійснюється з прив’язкою до долара. Торік співвідношення було 27 до 1 і цього року — стільки ж. Ті, хто не підпадає під пілотний проект, самостійно оплачують медпослугу. Якщо пацієнт приходить з направленням, то лікується за рахунок державного чи місцевого бюджету.
— Про які суми йдеться?
— Собівартість коронарного шунтування, протезування клапана — 100—120 тисяч гривень. Вроджені вади серця оперуємо за бюджетні кошти до 18 років, після повноліття — за 30—40 тисяч. Щоб трохи порадувати наших співвітчизників, зазначу, що раніше держава забезпечувала своїми коштами від 18 до 20 відсотків вартості, а нині — 30 відсотків. Тобто трішки менша сума лягає на плечі пацієнта.
— І все-таки, як для середньостатистичного українця, цифри захмарні.
— Мабуть, маєте рацію. Але я назвав лише собівартість операції. Не заради виправдовування, а заради розуміння реальної ситуації зазначу, що за кордоном такі операції значно дорожчі: в США — в 20 разів, у Німеччині — в 10.
— Від яких недуг рятують хворих інститутські хірурги?
— Ми є лідерами з хірургічного лікування аневризмів аорти, ішемічної хвороби серця (аорто-коронарне шунтування на працюючому серці), з хірургічного лікування інфекційного ендокардиту, складних порушень ритму серця, з ендоваскулярного лікування вроджених вад серця. Без зайвої скромності скажу, що за результатами по всіх цих напрямах ми кращі не лише в Україні, а й за рубежем.
— Яка статистика щодо смертності після операційних втручань у вашому інституті?
— З післяопераційної летальності цифри однакові два роки поспіль —1,3 відсотка. Якщо порівнювати з нашими зарубіжними колегами, то в них цей показник становить 2,5—3 відсотки.
— Дитяча смертність на такому ж рівні?
— Дещо нижча. Тут справді маємо чим похвалитися. Торік виконали 732 операції, що на 50 операцій більше, ніж у 2016-му. Летальність — 1,1 відсотка за шкалою складності 6,5. По Європі ця цифра сягає 3,5 відсотка за цією ж шкалою складності. Щоправда, за інноваційними технологіями, тобто ендоваскулярним способом, виконано лише 56 відсотків операцій. В Європі цей відсоток сягає 70—80. Ми наразі відстаємо передусім через те, що ці технології надто дорогі. Якщо звичайна операція на серці дитини коштує десь до 49 тисяч гривень, то собівартість ендоваскулярної сягає 100—150 тисяч.
— Як вдалося досягти таких вражаючих результатів?
— Звісно, що не одразу. Коли я прийшов до інституту на початку 70-х років, картина була зовсім інша. Тоді дітей оперували за умови, якщо їхня вага сягала 10 кілограмів, тобто десь із двох років. А за цей час помирали третина на першому році життя і ще 10—16 відсотків — на другому. Тодішній директор Геннадій Книшов добре розумів проблеми з хірургією вроджених вад серця і відправив на навчання за кордон кілька бригад. Скажімо, я навчався в Німеччині і США. Ємець — в Австралії і Канаді. Коли ми повернулися, почали виконувати операції за світовими стандартами, і це істотно покращило результати.
Знаєте, я в цьому році був в Узбекистані. Там і досі дотримуються старої методології, і ситуація в них, як у нас 30 років тому: оперують із двох років. За рік у країні народжуються 700 тисяч дітей, з яких 7 тисяч (1 відсоток) з уродженими вадами серця. Тобто помирають десь 3,5 тисячі дітей. У нас помирали б майже дві тисячі немовлят, якби їх вчасно не оперували.
— Знаю, що такі операції виконуєте особисто.
— Це мій професійний і громадянський обов’язок. 
За 30 років медичної практики власноруч прооперував 7,5 тисячі дитячих сердець.
— Посада директора не заважає практикуючому хірургу? Як вам у двох іпостасях?
— Я вже звик, адже щось суміщаю мало не все своє свідоме життя. Спочатку лікар і викладач, далі професійне і громадське навантаження. Та й в інституті, куди я прийшов 1987-го, в 1993 році був уже завідувачем відділення на професорській посаді, у 2003 році — заступник директора і на громадських засадах — директор департаменту в НАМН України. Потім, не полишаючи департаменту, працював на керівних посадах у МОЗ і водночас заступником директора в Інституті Амосова. Але нині працювати найважче. Проблем надто багато. Особливо торік, коли ми були на межі закриття й мали майже 8 мільйонів гривень боргу. Ні тобі медикаментів, ні зарплати...
— Нині, крім фінансування суто медичного напряму, маєте кошти на розвиток?
— З радістю хочу повідомити, що цього року нам виділили 26 мільйонів гривень на початок будівництва нового восьмиповерхового корпусу. Упродовж понад сорока років оновлювали лише обладнання, а про розширення не йшлося. Тепер маємо реальні кошти і вже можемо проводити тендер та починати будівництво. Загалом на проект буде спрямовано 3 мільярди гривень, які використовуватимуться під пильним оком авторитетної наглядової ради.
— На обладнання щось заплановано?
— Проект розрахований на три роки, і ми починаємо зі зведення корпусу, щоб не наступати на ті само граблі, що «Охматдит», де свого часу закупили обладнання, а ставити його було нікуди. Є й ще одна добра новина: нас внесено до Кіотського протоколу і чекаємо на утеплення шестиповерхової будівлі інституту. Вартість проекту — 21 мільйон гривень.
— Чи є в інституті проблеми з кадрами?
— Ця недобра участь нас оминає. Фахівці йдуть до інституту і якогось великого дефіциту кадрів не відчуваємо. Щоправда, донедавна були певні адміністративні перепони. Сталося так, що всі медколеджі міста направляли випускників тільки в заклади КМДА. Але нині знайшли порозуміння і з адміністрацією, і з департаментом охорони здоров’я, внаслідок чого розіслано листи в усі медичні коледжі, щоб посприяти направленню випускників в Інститут Амосова. З лікарями взагалі не маємо жодних проблем. У колективі 52 кандидати наук, 24 доктори і професори, 
3 академіки, 1 член-кореспондент Національної академії наук. Шкода, але є й певні втрати: торік чотири фахівці виїхали до Німеччини, по одному — в Чехію і Словаччину. Люди мають право шукати, де їм краще.
— Чим утримуєте спеціалістів? Можливо, високим заробітком, якимись привілеями чи хорошою робочою атмосферою?
— Із заробітком, на жаль, у нас не дуже. Він навіть нижче, ніж у міських лікарнях. А ось бренд наш приваблює. Бо якщо медсестра пропрацювала в інституті кілька років, її залюбки візьмуть у будь-яку приватну клініку. Та й колектив хороший. 
Навіть ті, хто виїхав за кордон і матеріально почувається дуже добре, сумують за атмосферою, яка притаманна нашому колективу.
— Де і як підвищуєте кваліфікацію медперсоналу?
— Постійно поповнюємо свої знання на стажуваннях за кордоном і застосовуємо їх на практиці та ділимося досвідом з колегами. Відвідуємо фахові зібрання в різних куточках світу. Торік мали 33 доповіді на міжнародному рівні і 100 — на державному. Для лікарів прочитали 153 лекції, для медсестер — 53. На базі інституту працює своя кафедра серцево-судинної хірургії, де торік 85 лікарів пройшли навчання і ще частина — на виїзних семінарах. Загалом підвищили кваліфікацію 107 фахівців.
— Напевно, такий рівень професіоналізму дає змогу розвивати новітні напрями кардіохірургії?
— Розповім про той із них, яким справді можемо пишатися. Це акушерська кардіологія — новітній напрям не лише в нас, а й у світі. Лише в 2013 році його ввели в протоколи Європейської асоціації кардіологів.
Річ у тім, що вагітних жінок з вадами серця досить багато, і тривалий час ні акушери-гінекологи, ні кардіологи не знали, що з ними робити. Ми об’єдналися з Інститутом педіатрії, акушерства та гінекології й протягом 2014—2017 років проконсультували майже дві тисячі вагітних, понад 80 — госпіталізували. Виконали 47 операцій під час вагітності, внаслідок чого врятували вдвічі більше життів (матерів і немовлят).
Наші наукові доповіді в США, Європі, Японії отримали високу оцінку. Ці успіхи інституту справді заслуговують на увагу, і їм приділятимуть особливу увагу. На моє тверде переконання, без медичної науки ніколи не буде високопрофесійної медицини.

Лариса ДАЦЮК.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.

Київ.