«З оцеї зеленої гори видно все. Он у кучерявих акаціях потонув Єлисавет, повистромлював високі димарі заводів; Солодка Балка під Єлисаветом розсипалась низенькими землянками, що повкутувалися в кущі дерев. (...) Видно одну річку, що внизу гори тече з-під Балашівського мосту до Єлисавету й виблискує вогнями, які падали в ню од станції. Тече собі Інгул».

Так Петро Голота почав свою повість «Маруся Башличка». Вона автобіографічна і пов’язана з його рідною Балашівкою, на той час — сільцем на околиці Єлисаветграда.
Твори цього представника романтичної молоді 1920—1930-х років, оригінального літератора, донедавна не друкувалися. З ним не знайомі навіть старші покоління читачів. Адже востаннє збірка його віршів і прози «Дні юності» та роман «Сходило сонце» вийшли у світ 1930-го.
Тим часом Петро Голота належав до когорти перших українських поетів, що прийшли в літературу після більшовицької революції й були спочатку її співцями. Потім їм довелося сповна випити гірку чашу тієї жорстокої ідеї, в яку вони свято вірили.
Петро Голота — один із псевдонімів Петра Івановича Мельника. Друкувався він і під псевдо Петро Балашівський, П. Балаш та Маруся Башличка.
Народився Петро Мельник 1902 року в селянській сім’ї. Читати й писати навчився самотужки. Екстерном склав іспити за курс навчання в Єлисаветградській чоловічій гімназії. У Єлисаветграді вступив до комсомолу, організовував комсомольські осередки в провінції. У 1918-му почав друкуватися в місцевих виданнях під псевдонімом Петро Голота і незабаром уславився на весь Єлисаветград: «Коли яка редакція одмовляється друкувати, повітком комсомолу пише на віршеві резолюцію: «Нємєдлєнно напєчатать. Стіхотворєніє насквозь пропітано рєволюціонним духом. Нєнапєчатаніє свідєтєльствуєт о вашем уклонє от своіх обязанностєй». Уже 1921-го вийшла перша збірка віршів поета «Тернистий шлях до волі й освіти», яку видав Єлисаветградський повітком КП(б)У.
Книжка стала своєрідною перепусткою автора в Москву — на літературний семінар Валерія Брюсова. Той був символіст, звідси й елементи символізму у творчості Голоти.
З Москви він повертається в Україну, працює в редакції однієї з харківських газет. Одним з перших вступив у Спілку українських радянських селянських письменників «Плуг» (1922). Це були, за визначенням Івана Сенченка, трохи незграбні, але щиро прекрасні, юні, повні енергії та радісних сподівань молоді люди, що сміливо взялися за творення нової літератури.
Невдовзі вийшли збірки поезій «Степи — заводові» та нарисів «В дорозі змагань» (1925). Наступного року Петро переходить до літературної організації «Молодняк». Одна за одною виходять збірки поезій Голоти «Пісні під гармонію», книга поем «Будні», дві збірки прози. Ще він писав казки для дітей, а його вірші поклав на музику композитор Павло Сениця. Крім того, П. Мельник малював, ілюстрував свої твори, оформляв декорації для театрів. Як писав Петро Панч, уявити собі творчий процес тих років у «Молодняку» без Петра Голоти неможливо.
Проте критики розцінили повісті «Бруд»  і «Розвага», як нікому не потрібні, бо автор замість робітників і селян описував життя міщанської родини та пригоди в місті сільського парубка-спокусника. Та ще й наділив у повісті правильну комсомолку розкішними грудьми. Автор так захопився її пишним бюстом, що критики назвали це бридким смакуванням, а романи Голоти — вульгарною халтурою.
На початку 1930-х убивча рецензія на роман «Сходило сонце» спричинила відхід Голоти від літератури. Проте це не врятувало його від переслідувань у роки розправи з національною інтелігенцією України. Петро Голота (Мельник) був репресований. Вижив випадково. Визволився з неволі перед війною, під час якої працював у редакції прифронтової радіостанції «Дніпро». Потім був кореспондентом газети «Соціалістична Харківщина». Далі опинився в Снятині Івано-Франківської області, де у 1944—1949 роках працював у газеті «Ленінська правда». Обірвалося його життя 8 листопада 1949-го.
Десятирічна літературна праця Петра Голоти характеризується пошуком стилю і форми поетичної і прозової творчості. Балансуючи на межі реалізму і натуралізму, використовуючи елементи символізму і стилізації фольклору, він намагався подолати шлях від початківця до зрілого майстра. Його твори не стали вершинним явищем української літератури, але мали свого читача. Писав як умів — доки соціалістичний реалізм не став єдино дозволеним методом творчості, без жодного «інакомислія»...

Володимир ПОЛІЩУК, 
краєзнавець.

Кропивницький.