Старший
Здавалось, його справою мала бути наука, бо закінчив він Академічну гімназію у Львові, згодом став студентом знаменитої Львівської політехніки та Львівського університету, пізніше виїхав до Берліна, де працював в українській пресовій службі та викладав в університеті. До Другої світової війни як геолог плідно працював на замовлення англійської фірми на Близькому Сході, зокрема на нафтових полях в Іраку. Улітку 1941 року повернувся до Львова, де його у вересні того самого року за належність до ОУН арештувало гестапо, й він став в’язнем німецьких концтаборів Саксенґаузен та Аушвіц. По війні жив у Західній Німеччині, був редактором журналу «Український Самостійник», членом редколегії журналу «Сучасність»...
«Хто ж це був?!» — запитає читач. А був це науковець, професор, бойовик ОУН та громадсько-політичний діяч Богдан-Іван Кордюк. Народився 1908 року у Львові, а скінчив свій земний шлях 1988-го в Мюнхені.
Богдан Кордюк.
Ігор Кордюк.
Багатогранність свободи
Мені пощастило бути одним із перших дослідників життя та діяльності Богдана Кордюка як політика й публіциста. У 2006 році я написав передмову і видав друком збірку його вибраних праць «Із міркувань на різні теми», одним із епіграфів до якої мною було обрано досить вимовні висловлювання самого професора Богдана, які навіть під сучасну пору є актуальними: «...Свобода і демократія є найбільшим противенством для всяких ідеологій тоталітаризму... Незрозуміло і навіть парадоксально у змаганні за свободу, за гуманність, за права людини послуговуватися стерильною антиідеологією, яку мали б зліпити якісь екзальтовані політики... В центрі всіх прагнень стоїть ідеал свободи... Ідеології, праві і ліві, є природним ворогом багатогранної свободи і свобідної багатогранности...».
Зауважимо: це говорив колишній бойовик УВО та ОУН, поважний дослідник, а згодом — професор геології та успішний редактор українських еміграційних видань пан Кордюк, один з найяскравіших представників українського організованого визвольного руху ХХ століття.
Початок шляху
Богдан Кордюк, будучи гімназистом і студентом, брав діяльну участь у підпільних революційних організаціях української молоді в Західній Україні. Поряд з братами Шухевичами він увійшов до Української військової організації, яка готувала низку відплатних акцій проти антиукраїнських планів польського уряду та політики москвофільства. Серед планів УВО навесні 1930 року було, зокрема, виконання атентату (нападу) на консульство УРСР у Львові. На це зголосився Богдан Кордюк. Зиновій Книш у книзі «Дрижить підземний гук» згодом писав, що доброволець мав бути «людиною освіченою і політично виробленою. Доля його була пропаща, він мусів жертвувати собою, не втікати з місця вчинку, без опору датися арештувати з декларацією українського народу».
Богданові не довелося брати участь в атентаті з незалежних від нього причин. Утім, того самого 1930-го він як активний ОУНівець потрапив на півтора року до польської тюрми. А вже 1932-го Голова Проводу українських націоналістів полковник Коновалець призначив Б. Кордюка на пост Крайового Провідника ОУН. Богдан Кордюк сформував нову Крайову Екзекутиву, до якої увійшли молоді націоналісти С. Бандера, З. Коссак, Я. Стецько, Р. Шухевич та інші дуже відомі згодом люди.
Не виганяйте чорта вельзевулом
Свої студії в Берлінському університеті Б. Кордюк закінчив блискуче, здобувши посаду асистента, що для чужинця за нацистського режиму не було легко.
Залишаючись на націоналістичних позиціях, Богдан Кордюк з початком німецько-радянської війни розмірковував про перспективи тоталітаристських практик, що були притаманні деяким організаціям авторитарного зразка. Він пізніше писав, що «вираз «з большевиками по-большевицьки» був свого часу дуже переконливим, притягаючим і популярним кличем на західно-українських землях. Він... можливо, мав до того часу своє політичне виправдання. Його етична вартість все ж таки була і залишається сумнівна, бо виганяти чорта вельзевулом є етично небездоганним, а політично на довшу мету звичайно глупим. Стосування такої максими на практиці означає навіть братовбивчу різню між визнавцями крайніх ідеологій».
Крім того, на думку Б. Кордюка, «на першому місці в ОУН завжди стояли морально-етичні вартості».
По війні Б. Кордюк казав, що «тепер ми маємо любити Україну, якою вона є, а не таку, яку кожний з нас прагнув її бачити. Це, очевидно, треба розуміти так, щоб любити наших братів-українців, які в силу умов і чужого тоталітаристського режиму набралися всіляких навиків, своєрідного стилю мислення та життя, мже й деяких специфічних рис характеру, а все ж таки вони наші брати, наші рідні...». Здається, така позиція Кордюка не знайшла підтримки представників тих груп української еміграції (зокрема «твердих бандерівців»), які виступали з ізоляціоністичних позицій щодо УРСР.
Особа за полотном
Схожу непоступливу вдачу мав і син Богдана Кордюка — Ігор.
Зараз мало хто згадує цього художника, який навчався в Школі мистецтв Челсі (Лондон) та Мюнхенській академії мистецтв. Пізніше його було прийнято до Міжнародного салону «I’Art Libre» в Парижі. Роботи Ігоря Кордюка можна знайти в приватних колекціях Канади, США та Європи. Це про нього Тарас Полатайко писав у 1998 році: «...Тільки на околицях цього задихаючого середовища можна зустріти художника, чий побут і робота не були доглянуті промисловістю. Цей вид художника слід розглядати як вмираючий вид. Ігор Кордюк — один з них. Його творчість ніколи не зачіпала постійно мінливі примхи та моди художнього світу. Він відмовляється «налаштовуватись». Його — це робота, яку треба оцінити, а також розуміння особи, що стоїть за полотном... Можливо, саме ця щирість творів Кордюка, яка завжди змушує відчувати себе краще, коли бачиш їх...».
Ігор Кордюк помер 2004 року в Торонто на 58-му році життя.
Обидва вони — батько й син — у різний спосіб працювали для української справи, були правдивими патріотами, які завжди переймалися дуже непростою й часто трагічною долею нашого народу.
Олександр ПАНЧЕНКО, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з Лохвиці
Полтавської області.
