У газеті «Голос України» розпочалася цікава дискусія щодо реформування системи атестації наукових кадрів, доцільності/недоцільності та обов’язковості/необов’язковості публікації статей вітчизняних науковців у виданнях, що входять до двох зарубіжних наукометричних баз, як основного критерію оцінки якості наукових праць та своєрідної перепустки до здобуття наукового ступеня, вченого звання. У статтях за
1 та 16 червня викладено протилежні точки зору на ці питання, а також на роль Міністерства освіти і науки України, Наукового комітету (НК) Національної ради України з питань розвитку науки і технологій в управлінні науковою діяльністю. У статтях, а також гострій дискусії в інтернет-просторі відбулася підміна понять і предметів обговорення. Тому хотілося б прояснити деякі питання, розставити правильні акценти, аби не посилювався розкол в єдиній за своєю сутністю українській науці між «фізиками» і «ліриками».
Одразу слід наголосити: в нас єдина країна і єдина наука, а відтак в умовах війни всілякі спроби розколу суспільства, наукової спільноти однозначно розцінюються як загроза національній безпеці, суверенітету (зокрема, інформаційному, інтелектуальному, культурному) і цілісності держави (економічній, громадянсько-політичній в тому числі). Не забуваймо, що гібридна війна охоплює не лише військову та інформаційну сфери, а й науку, суспільну свідомість, психологію тощо. Саме цю думку цілком слушно підкреслили у своїй статті науковці Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України (юристи і політологи), і чомусь (?!) вона викликала здивування поважних фізиків-академіків. Хотілося б сподіватися, що всі визнають аксіоматичною думку: вчений — не тільки дослідник, а й насамперед громадянин і патріот своєї держави, що наукові відкриття не лише власність їх авторів, а й потужний економічний ресурс країни, що охороняється законом. І не слід забувати, що у сучасному інформаційному суспільстві відбувається гостра перманентна боротьба за нові ідеї і технології, що розвинені країни не шкодують коштів на економічну розвідку, котра активно працює і на полі наукометричних баз. Тому не варто вченим-природничникам насамперед плекати ілюзії щодо безкорисливості таких баз. Відкритість — це прекрасно, але в першу чергу для вітчизняної науки і власної країни. Адже відтік мізків — не тільки соціальна й демографічна, а й економічна, політична, безпекова проблема для кожної країни.
Видається, що саме такі позиції мають визначати реформаторську діяльність новоствореного НК. А Міністерство освіти і науки повинно створювати сприятливі умови для стимулювання наукових досліджень у всіх галузях суспільного життя, а не вигадувати чимраз абсурдніші правила, обмеження, заборони та закордонні структури для стажування, оцінювання та гальмування наукового пошуку та державної атестації науковця, принизливі іспити типу В2 на знання іноземної мови для доцентів і професорів, якої наші славні педагоги навчають дітей у дошкільних закладах, школах (12 років), університетах (6 років), в аспірантурі (4 роки). Тож коли доктора наук змушують складати іспити на В2, то хочеться звернутися до горе-реформаторів від науки із запитанням, а чи не здається їм, що в такий спосіб Міністерство розписується у власній неспроможності забезпечити належний рівень володіння школярами (а у вузах треба навчати не іноземної мови, а спеціальних фахових дисциплін!) іноземною мовою? Може, треба спитати насамперед із системи освіти за «хуторянський» рівень компетентності? І може, нарешті, зрозуміють менеджери від науки, що аспірантура і докторантура — не продовження освіти і не черговий «рівень» освіти, а наукова діяльність, в основі якої не навчання іноземної мови чи повторення магістерських університетських програм, а створення нового наукового продукту, інновацій, пошукова, дослідницька діяльність на основі фундаментальних знань, у тому числі й з іноземної мови, наукової термінології, здобутих у навчальному закладі. Тому почати реформи треба з освіти, яка має стати фундаментом розвитку науки, а не справою всього життя, «освіта заради самої освіти» — від одного рівня до іншого, і так до безкінечного тупцювання на місці. Про які прориви у науці можна говорити, якщо аспірант замість того, щоб працювати у лабораторії, архіві під керівництвом професора чи самостійно, ходить на лекції, знову повторює правильні і неправильні дієслова, вузівські навчальні курси та ще й платить за це чималенькі кошти. Адже аспірантура здебільшого контрактна, від 25 тисяч гривень за рік? Чи всі батьки можуть собі дозволити таке тривале навчання дитини, до 30 років? Утім, у європейських країнах школярі вільно володіють декількома мовами. Якби ж українські випускники шкіл вільно володіли хоча б однією з європейських мов, то це і був би надійний запобіжник хуторянськості. А примушувати науковців замість вітчизняних фахових видань друкуватися за великі кошти (рублі!?) у сумнівних наукометричних виданнях за кордоном — це вже, м’яко кажучи, комплекс меншовартості, а відверто кажучи — зрада національних інтересів, збагачення закордонних спритних бізнесменів.
Повернемося до двох основних питань дискусії. Одна справа — реформування Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань та інших нормативних основ у сфері атестації наукових кадрів, щоб з кожного рядка таких циркулярів на стирчали «вуха попєрєдників». Адже необхідно привести всю цю нормативну базу у відповідність до законів України «Про вищу освіту» та «Про наукову і науково-технічну діяльність», та й самі ці закони потребують модернізації, бо з часу їх прийняття вже стали всім очевидні недоліки політики надмірної зарегульованості, інституційної нагромадженості у сфері управління наукою (наукові комітети, ради, агентства з якості тощо). І у цій справі якраз насамперед потрібен зарубіжний досвід, а не хуторянські, унікальні за своєю безглуздістю управлінські механізми (наприклад, викликати на засідання експертних рад при МОН тих науковців, які не є викладачами, дослідниками, а працюють, скажімо, суддями, юрисконсультами і написали свої наукові роботи на основі аналізу й узагальнення правозастосовної діяльності. Їм експерт повинен поставити якесь одне-два запитання, не завжди пов’язане з темою дисертації, і за якістю відповіді експертна рада має визначитися, чи підтримати науковця і його роботу, чи «зарізати» попри позитивне рішення спеціалізованої вченої ради, де захищалася дисертація, проходила апробацію, експертну оцінку і т. ін., попри відгуки опонентів і численних наукових установ. Таких викликаних на засідання експертної ради буває по 30—40, серед них і вагітні жінки, з немовлятами на руках, бідолахи на милицях. Та й витрати на проїзд із Чернівців чи Ужгорода до Києва і назад ніким не компенсуються науковцю, в якого зарплата менша, ніж у двірника. Може, реформаторам слід було б насамперед прибрати ці дурощі, не знущатися над наукою і не принижувати людську гідність? А виходить, що Табачник пішов, а на хуторі досі смердить). А чого варта заборона інституту здобувачів?! Тобто відбулося грубе порушення прав людини, зокрема займатися науковою діяльністю. Чому, наприклад, суддя повинен писати дисертацію обов’язково в рамках аспірантури чи докторантури? Невже спеціаліст із досвідом практичної роботи напише гіршу дисертацію, ніж аспірант одразу після вузу, не маючи жодних навичок роботи у конкретній сфері? Такої дискримінації нема в європейських країнах, а у нас на хуторі є! І ми цим маємо пишатися, бо так хоче наш дуже принциповий і, головне, доброчесний чиновник. Тож із хуторянством треба боротися насамперед у чиновницьких кріслах. Бо руїна, як відомо, в головах. Ще один промовистий приклад нашого чиновницького ідіотизму: бібліографічні стандарти оформлення джерел і літератури. Чого тільки не придумували голови міністерських реформаторів, до якого абсурду доходило у хуторянських фантазіях: і повтори прізвищ через косу, і пробіли перед двокрапкою, і тире після кожного елемента опису джерела і т. ін. Що спільного з наукою в цих «стандартах», як і в інших спотвореннях здорового глузду (розрив у часі між захистом кандидатської і докторської дисертацій не менш як 5 років. А чому не 8, 10 чи 20? Судді хто? Та наші ж, хутірські!). І таких «шлагбаумів» у нашій українській системі «контролю якості наукової продукції» незліченне число. Чомусь младореформатори їх не помічають, натомість вдалися до кавалерійських атак, пропонуючи різні «навколометричні» квартилі, оцінки, категорії А, В, С для наукових видань тощо, які повністю закривають доступ науковців до здобуття наукових ступенів.
Скажімо, в Інституті держави і права імені В.М. Корецького НАН України регулярно випускаються визнані в усьому світі й в Україні збірники наукових праць і журнали: «Правова держава» (щорічник, вийшло 29 випусків), «Держава і право» (щоквартальник, з 1997 р. вийшло 80 випусків, індексований Index Copernicus з 2014 р.), «Судова апеляція» (щоквартальник, виходить з 2005 р.), «Порівняльно-правові дослідження» (міжнародний, з 2005 р.), «Альманах права» (щорічник, 10 випусків). Усі вони атестовані МОН, відповідають вимогам до фахових видань (анотації трьома мовами, розширені англійські анотації до 2 тисяч знаків, до складу редколегій входять провідні вчені, у тому числі зарубіжні, статті українською, російською, англійською мовами, автори — вчені з різних країн, тексти регулярно надходять до бази Наукової бібліотеки імені В.І. Вернадського, розміщуються на сайті Інституту тощо), в яких друкуються результати дисертаційних досліджень та інші наукові роботи, здебільшого статті. Тисячі науковців здійснили апробацію своїх ідей, дисертацій на сторінках цих поважних видань. Чому ми сьогодні на догоду якимось незбагненним ініціативам маємо відмовитися від цих здобутків, припинити довіряти вітчизняним ученим і нашим зарубіжним колегам, рецензентам, експертам (цього, до речі, й не вимагають вищезгадані закони України) і «проситися» за великі гроші до Scopus — бізнесової структури із сумнівною репутацією і невизначеними перспективами? Бо хочемо бути «європейцями», а не хуторянами? А чому цього не роблять професори Гарварда і Оксфорда, глузуючи з меншовартісних українців, які плазують перед якоюсь комерційною наукометричною базою? Вони ж не хуторяни! А тому, шановний читачу, що відповідь на це питання перемістилася в політичну площину, про що ми писали на початку статті. Очевидно, хтось зацікавлений у тому, щоб результатом гібридної війни проти України стала знекровлена і в інтелектуальному сенсі нація. І якщо попри економічну кризу Україна тримає сильні позиції у науці й технологіях, а наші вчені витребувані за кордоном, то після злочинного експорту наукової продукції і самих дослідників це вже буде випалена скопусами пустеля. Чи це було метою Революції Гідності? Чи за це віддають свої молоді життя наші захисники на Донбасі? Чи вже й сама гідність перестала бути для декого найвищою людською чеснотою?
Для українського вченого має бути пріоритетом номер один опублікування своїх наукових результатів саме в українських фахових виданнях, списки яких затверджені МОН. І це має бути основним критерієм при розгляді у спеціалізованих вчених радах питання про прийняття тієї чи іншої дисертації до захисту. А наявність статей у зарубіжних виданнях можна вітати, але не вважати головним показником якості дослідження.
Коли МОН ввело в якості обов’язкової умови для здобувачів наукових ступенів одну статтю для кандидата і 4 статті для доктора наук у зарубіжних фахових виданнях, то ці благі «європейські» наміри у нашому совковому хуторі обернулися своєю повною протилежністю і повною профанацією науки: дуже спритні «менеджери від науки» швиденько заснували і зареєстрували як «фахові наукові зарубіжні видання» журнальчики сумнівної якості. Наприклад, журнал чи збірник зареєстрований як молдовський, вірменський, киргизький, чеський, адреса редакції — у відповідній країні, а статті у ньому... всі українською і російською мовами, регулярно, дуже оперативно і дуже дорого друкуються «на Малій Арнаутській». Серед справжніх науковців вже ходять анекдоти про ці «мурзилки», а реформатори від науки пишаються своїми досягненнями на ниві європеїзації й «дехуторизації» української науки. Звісна річ, поважні вчені не опускаються до рівня «нижче мурзилки», а здобувачі, аспіранти й докторанти, для необхідної кількості в своїх списках опублікованих праць у авторефератах, змушені вдаватися до цих «рятівних» фальсифікацій. І це влаштовує всіх: здобувача, наукового керівника чи консультанта, спецраду. Всіх вимог дотримано — виходь на захист. А те, що за змістовними критеріями дисертація може виявитися суцільною компіляцією, — справа другорядна.
Саме таке реформування нам не потрібне. Це реформи заради реформ. Та й до справжніх реформ жодного стосунку не мають. А світовий досвід, на який дуже люблять посилатися наші младореформатори, свідчить про зовсім протилежне. Просто треба спілкуватися із зарубіжними вченими, а не займатися фальсифікаціями, розраховуючи, що «наш хутір» нічого про Захід не знає». І саме тому пропозиції НК щодо «оскопусування» абсолютно неприйнятні. Адже за солідні суми в доларах чи євро (але реально оплата в рублях?! Мудрий наш читачу, ви розумієте, про що йдеться? Див. нашу позицію на початку статті!) можна в Scopus опублікувати будь-яку статтю, як швидко — ціна питання в рублях. Вас це не принижує? У мене особисто як ученого, учасника десятків наукових конференцій в різних країнах світу, глибоко обурює ця афера, яка називається реформуванням й «дехуторизацією» (читай — сверблячкою) української науки. І я не хочу, щоб справжня наука стала жертвою такого горе-реформаторства.
Реформа системи атестації наукових кадрів має відкрити кисень молодим науковцям, а не ставити їм скопусівські шлагбауми. Аби вони не їхали по світах у пошуках нормальних умов для наукової роботи. Аби працювали на свою державу, зміцнюючи її і поважаючи себе як вільних і відповідальних громадян України. І саме тому ця справа напряму пов’язана з питаннями національної безпеки і державного суверенітету. Реформа науки не повинна перекреслити здобутки українських учених, у тому числі старшого покоління, а навпаки, створити умови для якомога повнішої реалізації на практиці цих здобутків, створити стимули для плідної роботи пліч-о-пліч молодих і досвідчених. Адже наука не твориться з нуля, вона виростає на плечах мудрих і піднімається на крилах вільних і сміливих. А народжений плазувати ніколи не злетить.
Тепер про іншу справу — наукометрію, яку не слід плутати з інноваціями та атестацією наукових кадрів. Ніхто не ставить під сумнів її значення для наукової комунікації, презентації здобутків учених у світі. І, як слушно зазначають автори статті у «Голосі України» за 16 червня, академіки НАН України В. Локтєв та І. Мриглод, це мають бути «добрі видання» (сподіваюся, маються на увазі добра якість і добре реноме видань, а не високовартісні, в рублях, бізнес-проекти!) і добра воля учених — в яких базах розміщати свої статті, а які просто ігнорувати. І чому тільки статті, а не монографії також. Проте чому тільки Scopus i Web of Science? До речі, остання вже перекуплена російськими олігархами. Вчені нашого інституту, наприклад, мають чимало публікацій у зарубіжних виданнях, розділів у спільних із зарубіжними колегами монографіях, виданих за кордоном, є членами редколегій поважних західноєвропейських, американських, і не тільки, журналів, періодичних тематичних збірників праць, їздять (у міру фінансових можливостей організаторів) на наукові конференції, спілкуються і виголошують свої доповіді англійською, французькою, польською та іншими мовами. Це і є справжня відкритість і плідна наукова комунікація. І жодного натяку на хуторянство! Вони не відчувають себе другосортними чи упослідженими. Ми пишаємося також тими нашими науковцями, які були певний час чи нині є членами міжнародних, європейських комісій, судів, міждержавних інституцій, експертами, консультантами тощо. Чи знають про це члени НК? Видається, що ні, позаяк зневажлива риторика їхніх висловлювань щодо українських гуманітаріїв, суспільствознавців переконує в цьому. Так от: наукометрія — це похідна від науки діяльність щодо оцінки наукових здобутків та їх представленості у світовому науковому просторі за певними показниками, кількісними характеристиками. Наукометрія не є абсолютно убезпеченою від суб’єктивізму та упередженості. Вона не менше, а навіть більше вразлива, в сенсі адекватності застосовуваних, на всі випадки і на всі часи, критеріїв оцінки, ніж експертна діяльність. Адже справжнє наукове відкриття не завжди може бути оцінене об’єктивно і повно. Важко уявити, як вкласти у «прокрустове ложе» індексів цитування ідеї і теорії Ньютона, Ейнштейна, Сахарова. А як бути із «закритими» темами і розробками? За логікою скопусівських адептів, їх не існує, а вони, втім, визначають рівень обороноздатності країни.
Слід зазначити, що запровадження індексу цитування як важливого показника ефективності роботи вченого призвело (як у випадку вже згаданих нами «мурзилок») до підробок і фальсифікацій. Так, деякі вчені у прагненні підвищити свій індекс цитування буквально примушують студентів, аспірантів у своїх статтях «активно» цитувати «шефа», навіть якщо це статті сорокарічної давності й втратили актуальність через свою ідеологічну заангажованість.
Тому не варто ставити воза поперед коня: «метрія», а потім «науко». Бажано перти плуга науки, не шкодуючи сил і не оглядаючись на наукометричні показники. Ці оцінки й метри якось приліпляться. Було б що міряти!
Я не уявляю, якими метрами, децибелами чи квартилями оцінити монографію вченого-юриста, який не тільки вирішив важливу наукову проблему, що має загальносуспільне значення (наприклад, у галузі конституційного чи екологічного права), а й написав закон, який став практичним результатом його роботи, опублікував у своїй монографії і запропонував його для використання у законопроектній роботі народних депутатів. Натомість легко виміряти за кількісними критеріями, які й домінують у наукометрії, ефективність роботи народного депутата: подав і зареєстрував протягом однієї сесії двадцять—тридцять законопроектів — найвищий рівень! А яка якість цих на колінах написаних опусів по два абзаци (законодавчий «спам») — то вже нікого не цікавить. Головне — перед виборами і електоратом «попіаритися».
Тож для наукометрії кількість — усе, якість — ніщо! Гарне гасло для дилетантів. Воно і стало основою сучасного навколонаукометричного культу чи справжнього буму, з ініціативи спритних ділків «від науки». На жаль. Проте не варто забувати, що справжня наука не терпить галасу й метушні, чиновницького активізму й дитячого лементу, школярськими реформами її не взяти — пуп розв’яжеться. Цю тендітну музу захищати треба — із щирими намірами й чистими руками.
От і виходить, хоч як крути: наука — окремо, для науковців і суспільства, квартилі — окремо, для бухгалтерів і статистики. А Scopus кому? Мабуть, відповідь на це запитання знають ініціатори «мораторію на розмови про нові суперреформи, окрім тих, що будуть опрацьовані і вийдуть з НК для наступного прийняття...». Адже НК, як вважають автори статті за 16 червня, є «чи не найактивнішим гравцем як на полі проведення послідовних реформ, так і у напрямі захисту науки від її численних «реформаторів», тобто від нас з вами, панове науковці. Воістину, врятуй і збережи, Господи, від таких послідовних гравців з наукою!
Ірина КРЕСІНА,
член-кореспондент Національної академії правових наук України.
