Повертаючись до проекту наказу «Про затвердження змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 7.10.2012 № 1112»

Дебати, породжені проектом наказу МОН України «Про затвердження змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 17.10.2012 № 1112», який було оприлюднено на сайті МОН України 27 квітня 2018 р., тривають, набуваючи нових обертів та форм. Із сторінок популярних соціальних інтернет-мереж вони перетекли на шпальти центральних газет та із силою торнадо повернулися назад, збільшуючись не лише за кількістю аргументів-контраргументів, а й за колоритом висловлювань і подекуди відвертих образ.

Здебільшого в основі цих дискусій між «фізиками та ліриками» і породжених ними розлогих багатосторінкових публікацій — не лише питання форми на кшталт зменшення та унеможливлення існування «журналів-мурзилок», «незалежного та високофахового» рецензування кожної статті або «підключення» вітчизняних науковців до глобальних крос-культурних комунікацій, а й питання змісту наукової діяльності, хоч як це дивно, здебільшого «ліриків». Зводиться все традиційно до квазістатистичних підрахунків кількості факультетів та інститутів, які готують «ліриків», числа дисертацій, які вони пишуть і захищають, наукових видань, в яких вони друкують результати своїх досліджень, або спецрад, де захищаються ці дисертації. На перший погляд, ця «статистика» щодо наукового життя «ліриків» знає абсолютно все: від кількості аспірантів-науковців та здобувачів-практиків до кількості корисних ідей та пропозицій на «погонний метр» дисертаційного матеріалу, який вони пропонують суспільству та державі, законодавцю, зокрема (якщо йдеться про вчених-юристів чи політологів, істориків чи філософів). Хтось може здивуватися, але «ліриків» така «статистика» щодо змісту діяльності «фізиків» майже не турбує. Швидше інтерес та повагу викликають остаточні плоди їхньої діяльності: прилади, інструменти, механізми, технології тощо.
У цілому в дискусіях між «фізиками та ліриками» нічого нового немає. Такі дебати виникли ще за радянських часів, а за нових умов та викликів перед точними і гуманітарними науками набули дещо іншого звучання. Якщо дивитися на цю суперечку в контексті сьогоднішніх реалій, то на практиці можна побачити подальшу динаміку. Але тут картинка не лінійно-функціональна, а площинна. Якщо завгодно, в нас є два виміри — гуманітарні й точні знання. Причому, якщо сучасні точні науки здатні створювати дуже гуманні, гуманітарно багаті та стратегічно важливі пристрої, у тому числі для людей творчих професій, то гуманітарна наука, зокрема, юриспруденція та політологія, в сучасних умовах активно користується різноманітними математичними та інформаційними технологіями, наприклад, у процесі розробки та функціонування виборчих систем, проведення сучасних електоральних або парламентських процедур тощо.
Розробляючи сучасні політичні концепти та юридичні механізми, гуманітарне знання робить запит точним наукам на предмет можливості їх технічного забезпечення, одночасно аналізуючи суспільні чинники, наслідки запровадження відповідних технологічних або інформаційних систем. Згадаємо й те, що без сучасних інформаційних систем подекуди важко розшифрувати старовинні історичні, літературні чи правові пам’ятки, відновити або змоделювати зовнішність історичних постатей (в антропології) чи гіпотетичний вигляд старовинних міст. При цьому ніхто не сперечатиметься, що без знання історичного або культурного минулого марно сподіватися на цивілізаційний поступ нації.
Згадаємо спір, який виник кілька років тому, коли ще був живий Стів Джобс. Білл Гейтс говорив, що в освіті й у «Майкрософт» йому абсолютно не потрібні лірики, а необхідні гарні математики і програмісти. На це Стів Джобс йому відповідав, що в ДНК Apple дуже сильний гуманітарний, творчий компонент. Не випадково Apple такий популярний не лише серед юристів та політиків, а й літераторів, музикантів і художників, людей інших творчих професій: це не лише бренд чи данина моді, а своєрідний символ представників креативного класу. Цікаво й те, що один із розробників та засновників соціальної мережі Facebook Марк Цукерберг, хоч і не завершив вищу освіту, втім, у 2002—2004 роках навчався у Гарвардському університеті на факультеті психології, а Павло Дуров — один із засновників соціальної мережі «ВКонтакті» та однойменної компанії, кросплатформеного месенджеру Telegram та інших проектів — у 2006 році закінчив філологічний факультет Санкт-Петербурзького державного університету за спеціальністю «англійська філологія та переклад».
Тобто сьогодні, як ніколи, є умови для оптимального поєднання зусиль представників багатьох напрямів та шкіл гуманітарного й точного знання, існують спільні гуманітарні виклики та суспільні запити.
Але замість об’єднання зусиль в інтересах сучасного і майбутнього вітчизняної науки переважно руками міністерських чиновників та інноваторів від наукової бюрократії у науковому середовищі знову спровоковано конфлікт між «фізиками і ліриками», детонатором якого, власне, і став згаданий проект наказу МОН України. При нагоді звернімо увагу, що наука — це не єдина сфера, в якій внаслідок нормопроектування або прийняття непродуманих та недалекоглядних нормативних актів свідомо провокуються глибокі соціальні конфлікти з болючими соціальними наслідками: питання мирних зібрань та громадянських свобод, мовної або регіональної політики, «збереження» традиційних сімейних цінностей та «боротьби з гомопропагандою» тощо.
На перший погляд, у подібних рішеннях з питань науки та науково-технічної діяльності є свої причини, які насамперед обумовлені намаганням підвищити якість наукових досліджень. Йдеться про зацікавленість у прозорості, доброчесності та продуктивності науки і освіти в Україні. Проблемою залишається корупція у науковому та освітньому середовищі. Не може не викликати занепокоєння збільшення наукового «спаму» у вигляді «порожніх» за змістом статей та дисертацій, організація фейкових конференцій тощо.
Утім, сумнівно, що ці девіації у науці (насамперед академічній) можна подолати суто адміністративними методами. Причини цих проблем набагато глибші. Йдеться насамперед про низький рівень як загальної, так і наукової, правової, політичної культури. Вирішити проблеми сучасної науки виключно хірургічно, в тому числі й насамперед шляхом надмірного ускладнення механізмів опублікування результатів дисертаційних досліджень, встановлення зовнішніх «фільтрів» у вигляді імперативу їх друку в конкретних виданнях і, тільки чиновнику зрозумілого, «нового» порядку оформлення наукових праць навряд чи вдасться.
Наприклад, доведено, що заборона абортів має наслідком виключно різке збільшення кількості нелегальних абортів та, відповідно, зростання смертності серед жінок, які їх роблять. Водночас високий рівень медицини, продумана соціальна політика, гуманітарна просвіта з питань сімейних цінностей та статеве виховання стають запорукою зменшення кількості абортів. Посилення кримінальної відповідальності за корупційні (як і будь-які інші) злочини ще не є панацеєю від корупції як соціального явища. Нульовий рівень корупції існує якраз у тих країнах, де доволі ліберальне кримінальне законодавство, а боротьба з корупцією у них знаходить свій вияв у соціальній, духовно-культурній, а не лише кримінальній політиці.
Тому, коли ми говоримо про дискусію між «фізиками і ліриками» в контексті пропонованих МОН «новацій», маємо нарешті усвідомити, що причини спору полягають не в бажанні чи небажанні перших і других інтегруватися у глобальний науковий простір, не в кількості (навіть і якості) «ліричних» дисертацій та носіїв наукових ступенів з «ліричних» наук (насамперед, юридичних чи політичних) серед чиновників.
Проблема в іншому: держава в особі МОН встановлює примус науковців публікуватися виключно у визначених за певними рейтингами виданнях. Проблема не в статусі чи престижності цих видань. Причина у співвідношенні прав людини та державного імперативу, академічної свободи та чиновницького свавілля. Тобто постає питання щодо правомірності, пропорційності та доцільності такого примусу, який фактично посягає на фундаментальні академічні свободи.
Так, згідно з частиною першою статті 54 Конституції України громадянам гарантуються свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Згідно з частиною третьою статті 54 Конституції України держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством. Статтею 46 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» гарантуються не лише єдність науково-технічного, економічного, соціального та духовного розвитку суспільства, а й свобода поширення інформації та свобода наукової творчості, збалансованість розвитку фундаментальних і прикладних наукових досліджень та науково-технічних (експериментальних) розробок. Особиста автономія науковців посилена ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і ст. 19, 27 Загальної декларації прав людини.
За своєю суттю академічна свобода та безпека — це можливість здійснювати наукові дослідження і поширювати знання без втручання та перешкод. Безумовно, сьогодні така свобода перебуває під загрозою не лише в Україні, а й навіть у благополучішних країнах. Насамперед автономія індивідуальних дослідників та науково-дослідницьких інституцій обмежується фінансовими та адміністративними рішеннями, які нав’язують ученим спірні дисциплінарні регуляції. Утім, цей адміністративний інтерес має бути збалансований з імперативом академічної автономії. Тому слід адекватно оцінювати наслідки та супутні ризики подібних рішень, які встановлюють не лише формальні зовнішні критерії та показники щодо вітчизняних наукових видань, а й насамперед закріплюють примус стосовно публікацій результатів наукових досліджень у виданнях, які індексуються глобальними монополістичними наукометричними (бібліометричними) системами.
У цьому контексті особливу увагу привертає доповідь Норвезької асоціації дослідників (нагадаємо, що Норвегія посідає перше місце в рейтингу людського розвитку ООН) під промовистою назвою «Академічна свобода під тиском», де вказано, що ключовим елементом академічної свободи є право публікувати результати досліджень у самостійно обраних каналах комунікації, і ця академічна свобода підривається посиленням регуляторних вказівок у норвезьких інституціях щодо того, де і як дослідження мають публікуватися. Тобто це є свідченням того, що відповідні кількісні показники наукової активності не повинні входити в конфлікт з фінансово-економічною спроможністю дослідника та в першу чергу не можуть формалізувати й ускладнювати науково-дослідний процес, порушуючи баланс між імперативними рішеннями публічної адміністрації та фундаментальними принципами академічної автономії.
Саме цим регуляціям, у тому числі запропонованим у проекті наказу МОН України «Про затвердження змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 17.10.2012 № 1112», бракує такої збалансованості. Саме такої збалансованості не вистачає і супутнім цьому проекту публікаціям і виступам апологетів та ініціаторів відповідних «благих» намірів, якими вимощена дорога у відомому напрямку.
Тому, враховуючи серйозні виклики та загрози, які виникають у сфері реалізації академічних свобод і захисту права людини на наукову творчість, держава в особі її компетентних органів має не роздмухувати конфлікт між «фізиками та ліриками», а зобов’язана здійснювати виважену та збалансовану політику в сфері науки та науково-технічної діяльності, в тому числі в частині щодо публікації результатів наукової діяльності, а наукова громадськість — висловлювати свою сміливу та чітку позицію стосовно цих та інших актуальних проблем свого наукового сьогодення та майбутнього.

Олександр БАТАНОВ,
доктор юридичних наук, професор,
провідний науковий співробітник
відділу конституційного права та місцевого самоврядування 
Інституту держави і права ім. В. Корецького НАН України.