Публікаційні перегони шкодять науці
Нині неоліберальна доктрина стала тріщати по всіх швах не тільки в економіці, політиці та мізках людей, а й у науці. Багато вчених розуміють, що не можна вічно платити величезну данину за користування знаннями. Держави всього світу виділяють великі кошти на науку, учені генерують нові знання, діляться ними в міжнародно визнаних журналах, а невеликий пул видавців висмоктує з державних бюджетів (і з учених) нечувані гроші за поширення цих журналів. Іншими словами, держава, яка один раз заплатила вченим, щоб вони створили нове знання, вдруге платить науковим бібліотекам, щоб ті самі вчені ознайомилися з ними ж створеним знанням. Це абсурдна ситуація, що всіма береться за правило. І розгортається вона в рамках діяльності вже інших, паразитуючих на науковому знанні структур, які запустили й обслуговують публікаційні перегони під цинічною назвою «Publish or Perish» («Публікуй або гинь»). Усі в захопленні від цього шоу, від імпакт-факторів журналів, індексів Хірша, університетських рейтингів та інших його атрибутів. А якщо сюди додати діяльність технологічних транснаціональних компаній, які фактично за безцінь набувають права на те знання, що вже було поширено через журнали й оплачено за рахунок коштів платників податків, то масштаби афери зі знанням, що первинно генерується, навіть неможливо уявити.
Нещодавній сплеск публікаційних перегонів на пострадянському та азіатському науковому просторі призвів до того, що виникло безліч нових електронних багатопредметних і спеціалізованих «скопусівських» журналів (індексованих у базі даних Scopus) і компаній-посередників, які стали продавати свої сторінки й цілі номери окремим ученим та університетам під слабкі статті, що практично не рецензуються. Наші університети замість того, щоб навчати викладачів і дослідників, як писати якісні статті до міжнародно визнаних журналів, стали виділяти гроші на закупівлю «скопусівських» статей. Читаєш їх і бачиш неозброєним оком безліч ляпів (наприклад, коли по батькові автора читається як прізвище, а прізвище — як ім’я). Зусиллями експертів Scopus в 2013—2014 роках удалося прибрати багато горе-журналів із цієї бази даних. Але очевидно, що на їх місце прийдуть інші, тому що «розбухлий» Scopus, що здійснює моніторинг і оцінку понад 20 тисяч журналів, — це частина грандіозного журнального бізнесу видавництва Elsevier. Те саме стосується й компанії Thomson & Reuters з її базою даних Web of Science, яка після злиття компаній Thomson і Reuters захопила майже третину глобального медіаринку.
Ще 2011 року в «Гардіан» було опубліковано огляд на цю тему під яскравою назвою «Поміщики в науці. Як наукові видавці придбали свої феодальні права». Його автор Георг Монбой (George Monboit) пише: «Вам, може, не до душі, що Руперт Мердок стягує один фунт стерлінгів за добовий доступ до газет Times і Sunday Times. Але ви принаймні можете за добу прочитати й скачати скільки завгодно статей. А прочитання однієї публікації видавництва Elsevier коштує 31,5 долара, видавництва Springer — 35 євро, Wiley-Blakwell — 42 долари. Хочете прочитати 10 статей — 10 разів і заплатіть... Можна, звичайно, піти до бібліотеки (якщо вона ще не закрилася). Але бібліотеки тепер теж під тягарем таких само астрономічних цін. Середня вартість річної передплати на журнал з хімії становить 3792 долари. Деякі передплати коштують понад 10 тисяч доларів на рік. Прибутки у цьому бізнесі колосальні: торік, наприклад, рентабельність Elsevier становила 36 відсотків (724 мільйони фунтів стерлінгів із 2 мільярдів доходу). Це результат жорсткої монополізації ринку. Видавництва Elsevier, Springer і Wiley, що поглинули багатьох конкурентів, тепер публікують 42 відсотки статей».
Уся ця дивовижна феодалізація знань відбувається на наших очах протягом останніх 15 років. Вона привела до виникнення міжнародного руху «Відкритий доступ», концепції «Liquid Publications», «Декларації Сан-Франциско» та інших ініціатив. Завдяки їм не тільки вчені, а й чиновники від науки стали розуміти всю порочність публікаційних перегонів і системи наукових комунікацій, заснованих на збиткових наукометричних інструментах, якими легко маніпулювати. Навіть російський ВАК у 2014 році під натиском учених відмовився від урахування РИНЦевського імпакт-фактора журналів як критерію їхнього входження до нового переліку видань, що рецензуються.
Потужного удару по доктрині «Publish or Perish» завдали опубліковані 2010 року в журналі Nature (J. Qin, vol. 463) результати проведеного в Китаї дослідження, які показали, що кожен третій китайський учений грішить фальсифікаторством. І справді, коли гонорари, що їх виплачували китайськими університетами в рамках стимулюючих публікаційних схем, досягають 30—40 тисяч доларів за одну статтю, в багатьох учених виникає спокуса, не надто утруднюючи себе якісними й трудомісткими дослідженнями, тонко фальсифікувати їх. До честі китайського керівництва, після цієї резонансної публікації воно прийняло закон про анулювання вчених ступенів і звань у дослідників, котрі допустили такі протиправні дії.
На тлі глобальної кризи все вищевикладене привело, на мій погляд, до того, що 2012 рік став переломним у боротьбі з неоліберальною доктриною в науці. Генеруючи на платформі Scimago кілька років тому сполучені графіки «скопусівської» публікаційної активності Росії, України, Туреччини та Ірану, ми побачили, що Іран у 2005 році обійшов Україну, в 2011-му — Туреччину й цього-таки року впритул наблизився до Росії. Експонентне зростання публікацій у цій країні було пов’язане, очевидно, з урядовими й університетськими грантами, які в розрахунку на одну статтю, опубліковану в журналі, що входить до бази даних Web of Science, досягали 300—500 євро, тобто були набагато помірніші, ніж у Китаї. Будь-який експерт у той час сказав би, що в 2012 році Іран гарантовано обійде Росію за загальною кількістю «скопусівських» публікацій. Але 2012-го зростання іранських публікацій різко сповільнилося, а 2013-го пішло на спад, і Ірану так і не вдалося обійти Росію. Одразу напрошується висновок про те, що іранський уряд припинив підтримувати публікаційні перегони серед своїх учених. Ми поцікавилися про це в іранських учених на платформі Research Gate і в особистих контактах із ними, і вони підтвердили припущення. Постає питання: а чи не є це явище світовим трендом? Для відповіді на нього ми виділили на платформі Scimago 50 перших країн за кількістю «скопусівських» публікацій у 2013 році й розглянули їх публікаційну динаміку за останні роки. З’ясувалося, що з 50 найбільш просунутих у наукових дослідженнях країн лише в п’яти спостерігалося стабільне зростання публікацій, а в 26 — їх зменшення.
Отже, в більшості країн уряди та університети різко скоротили підтримку публікацій своїх учених, а можливо, й багато дослідників втратили інтерес до публікаційних перегонів. Отже, невдоволення доктриною «Publish or Perish», що зріє в наукових співтовариствах багатьох країн, раптом вирвалося назовні. Очевидно, що якщо імпакт-фактор журналів, в яких публікуються статті вчених, перестане бути критерієм їхнього кар’єрного зростання, то від публікаційних перегонів не залишиться й сліду. Тому тут усе в руках наукового співтовариства. Уже тепер з урахуванням можливостей відкритого доступу релевантна й цікава стаття з неелітного журналу в багатьох випадках навіть із більшим успіхом може бути знайдена, завантажена й процитована порівняно з аналогічною статтею з елітного журналу. Ця ситуація вже почала підштовхувати вчених розміщати авторські PDF-файли своїх статей у репозитаріях відкритого доступу або відправляти рукописи своїх статей одразу в журнали відкритого доступу.
Усе вищевикладене переконує в тому, що незабаром традиційна система формальних наукових комунікацій буде замінена іншою — схожою на концепцію «Liquid Publications», коли немає потреби засмічувати науковий простір купою інформаційного сміття й коли якість публікацій оцінюють не два-три рецензенти, а релевантне наукове співтовариство, як прогнозували розроблювачі цієї концепції. І тоді цинічне гасло «Publish or Perish» буде замінено на «Publish Best or not Publish at All» («Публікуй краще або не публікуй зовсім»).
Володимир МОСКОВКИН,
доктор географічних наук.
Бєлгород—Харків.
