Погодьтеся: диво та й годі. У нас в пам’яті чітко закарбовуються якісь незначні, пересічні, секундні миттєвості життя, водночас ми забуваємо щось визначне, вагоме, поворотне. Мій діалог з бородатим дідусем на базарі у Білій Церкві тривав секунд п’ять. Я мав йти у перший клас, тож мама привезла мене у райцентр вибирати шкільну форму. Після успішного шопінгу матуся купила мені морозиво. Щойно я надкусив пачку пломбіру, як підійшов дід з великою кошлатою бородою, мішком за спиною і хриплим голосом попросив пригостити його цим солодким їством. Мене обдало жаром. Я просто його злякався і кинувся за мамою. Можливо, дідусь і справді хотів солодощів. Важко сказати однозначно. Але його бородате обличчя і донині  — у мене перед очима. Скільки років минуло, а я й досі картаю себе, що не пригостив старого пломбіром... 
Друга п’ятисекундна зустріч, яка закарбувалася у пам’яті на все життя, сталася також на базарі. Але вже на рибному і у французькому Марселі. Прогулюючись містом, я випадково забрів на рибний ринок. У ряду, де торгували устрицями, мою увагу привернула охайна старушенція, яка зголодніло вилизувала сиру черепашку. Аж по бороді текло. І це була далеко не бомжиха. Я, сільський хлопець, звик, що з річки додому подібні черепашки, вкупі з ряскою, ми приносили для качок. А тут...
Бабусю з Марселя я згадав на китайському острові Тайвань. У березні 1995 року у складі делегації Національної спілки журналістів мені пощастило побувати у цій острівній державі. Програма нашого перебування була досить насиченою. Сюди входила і дегустація національної кухні. Суп із плавників акули, черепашки, м’ясо кита, різноманітні овочеві страви тощо — все пройшло на ура. А нам було все мало та мало. У меню одного з ресторанів були жаби. Сміливців виявилося не так уже й багато... Особливо протестував один народний депутат. Уперся, як бик у стіну. Простим голосуванням справу вирішили не на його користь. Коли офіціант подав велику тарілку геть наповнену смаженими стегенцями, схожими на курячі, тільки маленькі, наш гід урочисто оголосив — жаби. Керівник делегації і я хильнули по фужеру коньяку. Не курятина все ж таки. Психологічний бар’єр спрацьовував. Я згадав бабусю з Марселя, її апетит, і обгриз перше стегенце. А що — нічого. Смачно. 
І наостанок про курйоз, пов’язаний з оригінальними харчами. Відпочиваючи у Трускавці, одного дня я вирішив порушити режим і сходити в ресторан. Дієтичне харчування це добре, але іноді хочеться чогось солоненького, кисленького... У ресторані, на мою думку, я вчинив оригінально, замовивши яйця бугая. Сиджу ласий, як кіт, чекаю, що принесуть два шарики, вилку і ніж. Аж приносять... ложку і глечик, а там щось дрібно соломкою нарізано. Схоже на юшку. А це вже не той кайф, навіть не ті смакові відчуття. Я налаштовував себе на інше. На своєрідний більярд. Ось така вийшла історія.