У тюрмі написав казку про добро

— Починав я з тюремних оповідань, — каже він. — Найбільше легенд у в’язницях — про те, як відправляли на той світ смертників. Смертну кару скасували, а тут досі переповідають один одному про це. Мене засудили, коли на неї вже був мораторій. Але я застав тих, хто чекав розстрілу. Вони навіть знали, кого за ким виводитимуть з камери. У тій послідовності, як потрапляли за грати, у такій вели на розстріл. Що з ними робили, точно ніхто не знає. Але розмов навколо останніх хвилин смертників дуже багато.

— Я сам чув, що одних знищували ударом молотка по голові, других садили на електричний стілець, а третім пускали кулю в потилицю, — каже довічно засуджений. — Коли людину ведуть на розстріл, їй про це не кажуть, та вона сама відчуває кожною клітиною.

З часом письменник-довічник зрозумів, що писати про це — все одно, що сипати сіль на рану. Став більше задумуватися про світлий, чистий світ, такий, у якому хотів би, щоб жила його дочка. Світ, де панує добро, де відважні люди перемагають зло.

— У моїй казці, крім вигаданого сюжету, є дуже багато повчальних речей, — розповідає Дюкарєв. — Про Всесвіт, планети, космічні явища. Інша частина документальних фактів стосується археології. Пишу про знахідки, виявлені до періоду монголо-татарської навали. У дитинстві я мріяв стати археологом, перечитав сотні книжок з дідової і батьківської бібліотек. Так само мене цікавили розповіді про Всесвіт. Все це нині стало в нагоді. Коли перечитую написане, сам захоплююся сюжетом.

— Писати стало внутрішньою потребою, — каже засуджений. — Не можу без цього. Буває, вже о четвертій ранку прокидаюся і починаю працювати. Це найкращі хвилини, коли ми залишаємося утрьох — я, мої думки і папір. Роблю те, що по-справжньому подобається. І хоча би так ховаюся від суворої тюремної щоденщини.

— Може, колись книжку прочитає дочка, — каже Дюкарєв. — Дуже хочеться, щоб вона оцінила зроблене мною. Коли читатиме, зрозуміє, про який світ я мрію весь цей час. Мої герої рятують світ від зла, яке я заподіяв людям. Це жорстока правда, але так воно є.

Написаний від руки текст він надсилає батькам. Ті друкують на комп’ютері і повертають. Він вичитує, деякі місця дотягує, шліфує і знову відсилає у Севастополь. Там його колишня дружина й дочка. Якось в дорозі рукопис загубився. Пропало сорок сторінок. Відновити їх дослівно не вдалося. Після того почав дублювати текст. Мріє показати свою трилогію комусь з письменників-професіоналів. Надрукувати її буде непросто, бо велика, треба багато грошей. Каже, важливо інше — книжка вже написана. Роботу над нею порівнює з тим, що має зробити людина на волі: посадити сад, звести будинок, виховати сина. У нього теж все це могло бути, але...

Дюкарєв народився і виріс у Севастополі. Тут найпрестижніша професія — морського офіцера. Дід служив на флоті, потім завідував кафедрою у військовому училищі. Був авторитетним у всьому. Воював, захищав у блокадному Ленінграді «дорогу життя». Повернувся з нагородами. Родичі чоловічої статі також майже всі служили на флоті. Батько — колишній військовий, потім викладав в інституті, мати була інженером на заводі.

— Дід мав велику бібліотеку, — згадує засуджений. — Змалку я багато читав історичних книжок, хотів стати археологом. А дід казав, що треба підтримувати морську честь сім’ї. А його всі слухалися. Хоча сам він розповідав, що у дитинстві мріяв стати письменником. Мабуть, від нього мені це передалося. Після школи пішов в училище на підводника. А через два роки заклад перевели в Пітер. Я відмовився переїжджати. Два роки служив на флоті. Потім вступив в інститут на заочне відділення, опановував інженерну спеціальність.

Каже, що 90-і роки круто надламали його, молодого здорового хлопця. І не тільки його. Знайти себе в тому хаосі було непросто. Люди, які раніше жили приблизно однаково, раптом розшарувалися. Одні казково розбагатіли, другі опинилися на узбіччі.

— Хотілося мати відеомагнітофон, машину, бути схожим на тих, у кого все це вже було, — каже Дюкарєв. — Зібралися зі знайомими, відкрили кафе на набережній. З’явилися гроші. Горілка щовечора лилася рікою. Виїжджали за місто, влаштовували перегони, літали навіть по зустрічній смузі. Жили, як останній день, без гальм. Хоча вони мали бути насамперед у голові. Та хто про це тоді думав! Багато з нас ніби заразилися вірусом саморуйнації. У нашій компанії навіть девіз був: «Дожити б до 25», «Дожити б до 30». Мене найбільше вбивало хамство. Все-таки виховувався в інтелігентній родині, знав, що таке такт, уважне ставлення до людей. А тут на кожному кроці таке процвітало!.. Відповідали грубістю на грубість. Через це зав’язували бійки. Постійно хтось з кимось зводив рахунки. Лунали постріли. Страшно згадувати! Нічим хорошим це не могло закінчитися. У 26 я опинився за ґратами. Якби не це, хтозна, чи залишився б живий.

Партнера по бізнесу вони вбили у його ж квартирі. Зробили це у присутності його дружини. Він був молодий, як і вони. Так само, як і вони, хотів жити.

— У 1996-му, крім кафешок на узбережжі, ми ще налагодили будівельний бізнес — взялися зводити житловий будинок, — каже Дюкарєв. — Кожен бізнес має своє підводне каміння. При будівництві їх виникало особливо багато. От ми й приїхали з’ясувати деякі обставини. Всевишній зупиняв нас того вечора. По дорозі зламалася машина. Це був знак, щоб задуматися. А ми почали шукати інший транспорт. Найстрашніше, що ми були не просто партнерами, а добре знали один одного. Щоб хтось сказав, що розмова закінчиться смертю, у таке ніколи б не повірив.

Пристрасті підігріло спиртне. Поруч з господарем квартири була жінка, з якою колись зустрічався Дюкарєв. Красива, ефектна, але вже не його. 16 березня 1996-го Сімферопольський міський суд виніс вирок про засудження Дюкарєва на довічний термін. Його напарнику дали 15 років.

Незадовго перед убивством партнера по бізнесу Дюкарєв склав державні іспити в інституті. На травень було призначено захист дипломної роботи.

— Тут, за ґратами, думаю про прості життєві речі, — розповідає довічник. — Наприклад, хочеться босому пройтися по траві, посадити дерево або скупатися в морі, я ж виріс на морі. На волі цього не розумів. Тепер розумію, але зробити це неможливо. І невідомо, чи стане можливим коли-небудь. Такі, як я, не знають, що на нас чекає далі. Якщо в інших в’язнів, яким встановили строк, є надія навіть раніше вийти на волю, то ми не знаємо нічого про своє завтра. Ця невідомість розтягнута до безкінечності. Ти дивишся за обрій — і не знаєш, що там. Ти нічого не можеш змінити. Навіть у того, кого хочуть убити, є якась надія на порятунок: пістолет може дати осічку, ніж зламається, а в нашій ситуації — жодної надії.

— Мабуть, це не зовсім справедливо, а може, засуджений виправився? Повірив у Всевишнього, хоче далі жити за його законами, але позбавлений цього. Якщо нема такої шкали оцінки — виправився чи ні, тоді давайте фотографувати ауру, і все стане зрозуміло. Невизначеність і невідомість вбивають. Неспроста деколи кажуть: краще б розстріл!

Засуджений зізнався, що йому сняться страшні сни. Не часто, але сняться. Найбільше бажання — побачити дочку. Водночас зізнається, що до зустрічі з нею ще не готовий.

— Хочу бачити, яка вона, ким виросла, чим живе. Знаю, що навчається в коледжі. Але моя зустріч може виявитися такою, що щось попрошу в дитини. Не маю на це права. Треба щось дати, щоб просити. А я мало дав, фактично — нічого. Їй було чотири роки, коли мене забрали. Та й в такій атмосфері не хочеться зустрічатися. Тюрма — не місце для дитини.

Через те не пише листи. Щоб нічого не просити і не виправдовуватися, бо все одно нічого не зміниться: що сталося, те сталося. Зате від щирого серця присвятив дитині книжку. Велику, як його любов до неї. У кожне слово вкладав частинку душі та серця.

Вінницька область.