Нервова пронизлива музика заповнює весь зал, кожен куточок простору і кожен закуток твого нутра. На полотні-екрані виникає величезне сюрреалістичне око, а потім стрімко змінюють один одного образи картин Магрітта. На просценіумі з’являється істота в довгому чорному вбранні. Її обличчя неприродньо біле, її тіло гнучке, пластичне. Вона рухається майже впритул до рампи, ніби намагаючись увірватися до зали. Експресія і грація істоти заворожують. І ось разом з пронизливим вокалізом, що звучить у наростаючій музиці, у істоти виривається крик. Подібно до «Крику» Мунка, не лише рот і очі — все тіло істоти виражає цей крик. Розпач, страх, біль і пересторога лунають у ньому.
Так починається історія про геній і злодійство — вистава-пастіччо «Дар Ізори» на музику Моцарта, Римського-Корсакова, Фельдмана у постановці та просторовому вирішенні режисера Віктора Попова.
Ця вистава — фестивальний проект театру імені Магара, спільне творіння митців Харкова і Запоріжжя, яких об’єднало свято театральних зустрічей «П’ять хрещенських вечорів». Усе в ній склалося, ніби за законами вищої гармонії. Прекрасне звучання оркестру театру під керівництвом Олександра Сурженка та чудові голоси і артистизм харківських вокалістів Ігоря Сахна (Сальєрі) й Олександра Бондарчука (Моцарт), неймовірна пластика Тетяни Проскуркіної (хореограф, виконавиця ролі Ізори) і динамічний відеоарт Геннадія Лещенка, щирість акторської гри Михайла Савицького (Моцарт) і Романа Гриня (Чорна людина).
Вистава «Дар Ізори» — це історія останнього дня життя Генія на землі. Історія фатальної приреченості людини, в яку вищі сили вклали талант космічного масштабу. Таким був Моцарт. Його позбавила життя не отрута Сальєрі, а заздрість, суєтність і зневіра, що панують у світі людей. Інфернальна істота Ізора являється Моцартові в передсмертний час, щоб повідати цю істину. Ізора — образ неоднозначний. Вона співпереживає Моцартові, у своїй пластиці передає його почуття, керує всім, що відбувається навколо, — виконавцями оперних партій, які розігрують сюжет Пушкіна, змінним простором сцени, самим Моцартом. І водночас вона (проти власної волі?) укладає угоду з Чорною людиною і подає отруту Моцартові. А у фіналі Ізора тримає на руках беззахисне людське тіло — земну оболонку Генія, чий дух уже покинув світ...
Після перегляду цієї історії залишається збентеження. А ще — народжується радість усвідомлення того, що попри всі на світі негаразди мистецький рік для рідного міста починається подією високого рівня.
Запоріжжя.
Сцена з вистави (Тетяна Проскуркіна та Михайло Савицький).
Фото Віктора ПОПОВА.
