Двадцять сім років свого творчого життя народний художник України, лауреат Шевченківської премії Валерій Франчук присвятив темі Голодомору. 

Під час відкриття виставки «ГолодоМор» у Національному музеї історії України.

За цей час створив понад 200 полотен, у яких розкриває трагедію приреченого владою на голодну смерть народу, яку він переживав тричі — у 1921—1922, 1932—1933 і 1946—1947 роках. 80 картин майстер передав різним музеям, з них 33 — Національному музею історії України. В його експозиції залишаться також полотна, які Валерій Франчук завершив за кілька днів до сумної дати — 85-х роковин Голодомору-геноциду. Ці картини створено митцем спеціально для виставки «ГолодоМор», відкритої в залах музею. Складається експозиція з п’яти блоків, за якими можна вивчати історію початку XX століття — НЕП, індустріалізація, створення продзагонів, розкуркулювання, чи точніше знищення міцного господаря в українських селах, руйнування храмів, Голодомор... Центральний експонат виставки — картина «П’єта», що символізує Україну, яка плаче-побивається за своїми загиблими дітьми.
— 27 років у темі, а вона не відпускає, — зазначив під час презентації виставки Валерій Франчук. — Вперше почув про Голодомор від мами, Марії Кобилянської-Франчук. Їй тоді було чотирнадцять, усе життя пам’ятала страждання невинно убієнних.
— Ми повинні згадувати про Голодомор не лише у листопаді, — наголошує віце-прем’єр-міністр України В’ячеслав Кириленко. — Ми повинні боротися за нашу правду весь час. Від 2006 року, з часу ухвалення Закону України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», вже 16 країн визнали Голодомор геноцидом українського народу, а ще десятки країн визнали це як страшну трагедію і жахливий злочин комуністичного режиму. Правда про знищення українського народу сталінським режимом поширюється світом, незважаючи на те, що всі злочини, всі документи, архіви комуністичний режим намагався приховати.
— Ідея виставки — дати глядачеві емоційно відчути той період, — каже генеральний директор Національного музею історії України Тетяна Сосновська. — У 1920-х роках був період, коли Україна могла вибухнути культурно, літературою, але влада написала інший сценарій — господарів знищили і розпорошили по світу. Сьогодні ми говоримо про демографічну яму, яка тоді виникла.
Дослідниця історії Голодомору Ярослава Музиченко наголошує, що голод було організовано в той час, коли СРСР готувався до війни. А індустріалізація, на яку в українських селян вилучали хліб, насправді була модернізацією військово-промислового комплексу.
Голова правління товариства «Знання», доктор філософських наук Василь Кушерець зазначає, що художник на своїх полотнах «показав пекло». Він зазначив, що Україна під час трьох Голодоморів зазнала непоправних втрат — померло майже 10 мільйонів. Він наголосив, що в багатьох селах у 1920—1930-ті роки загинуло більше людей, ніж у Другу світову.
Виставку картин із циклу «Розгойдані дзвони пам’яті» доповнювали інсталяції та оригінальні експонати з фондів музею. Символом трагічності тих подій стали два вози: один — повний мішків з хлібом, інший — прикритий чорним рядном, ним возили тіла померлих. Поряд заклякла на колінах нужденна жінка, вбрана у білу вишиванку і чорну хустку, — вона прийшла з села, щоб виміняти на черствий буханець для дітей свої весільні прикраси. П’ять надламаних колосків нагадують про постанову ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 року, яка в народі відома як «закон про п’ять колосків». Постанова передбачала за зрізані на колгоспному полі п’ять колосків десять років тюрми або розстріл, вона поширювалася і на дітей. Кандидат історичних наук, куратор виставки «ГолодоМор» Сергій Носачов наголошує, що за цією постановою в Україні було розстріляно 16 тисяч підлітків.
Про цілеспрямоване нищення українського села як осердя нації свідчить низка тогочасних відозв до так званих продармійців, яких закликали активніше вилучати хліб у заможників, і до самих селян. Одна з них, видана у Києві Держвидавом у 1921 році, такого змісту: «Селяни, ви чуєте, як стогнуть, гинуть від голоду лицарі праці — донецькі шахтарі. Всі як один станьте їм на допомогу — виконайте повністю продовольчий податок». По суті це був новий механізм реквізиції, який після обов’язкових хлібоздач залишав село на межі голоду.
Про етногеноцидну основу тогочасної політики, моральні мутації, спричинені ленінсько-сталінським вченням, свідчать і тогочасні прокламації, листівки, газети, зокрема номер газети «Войовничий безвірник» за 5 квітня 1930 року та посвідчення члена Спілки войовничих безбожників СРСР.

Світлана ЧОРНА.
Фото з сайту музею.