У сучасній історіографії знову стала актуальною історія формування української державності, що значною мірою зумовлено політичними чинниками. З розпадом СРСР і утворенням незалежних держав, зокрема української і російської, перед українцями та росіянами постала проблема етнополітичної самоідентифікації, а перед їхніми національними історіографіями — створення концепцій національних історій. Історія СРСР була, по суті, радянською версією історії Російської імперії, що тільки фрагментарно включала історію інших народів, які входили до його складу. Розпад Союзу дав українцям можливість реконструкції власної національної історії, не спотвореної імперськими міфами. Для росіян він означав втрату не лише територій колишніх республік, а й права на їхню історію.

[Теофіл] прислав із ними ще людей, які повідомили, що вони, тобто їхній народ, називається Рос, що їхній володар іменується каганом і послав їх, як вони стверджували, для укладання дружніх стосунків. У згаданому листі [Теофіл] просить, щоб ті люди могли одержати з великої ласки імператора [Людовика] змогу повернутися через його імперію і підтримку, бо шляхи, якими вони прибули до нього у Константинополь, пролягли поміж варварами і численними, надзвичайно жорстокими, племенами, тож він не хотів би, щоб вони, повертаючись, знову наражалися на небезпеку (переклад фрагмента).

Територіальні втрати держави вони сприйняли (і сприймають) болісно, оскільки географічне мислення є частиною національного менталітету, що особливо характерно для імперських націй. Не змогли вони відмовитись і від імперських історичних міфів, що століттями продукували спочатку російська, а потім радянська історіографії, заперечуючи самобутнє існування українського народу і його державності, розглядаючи їх як невід’ємну частину історії Росії. У російській історіографії 1990-х років одиноко прозвучав голос Б. Земцова, який закликав визнати, що з розпадом СРСР росіяни втратили право на історію Київської Русі, державна спадщина якої належить українцям. Загалом же російські історики звернулися до історіографічної спадщини ХVІІІ—ХІХ ст., зокрема до історичної схеми М. Карамзіна і М. Погодіна, у якій витоки російської національної і державної традиції ведуться з часів Київської Русі, що розглядається як перший етап історії Російської імперії. Цю схему свого часу розкритикував М. Грушевський, який наголошував, що вона не лише позбавляла українців власної історії, а й не давала росіянам розуміння справжніх витоків їхньої етнічної і державної історії.

Дискусії навколо проблеми політичної спадщини Русі й, відповідно, витоків української та російської державності активізувалися у 2012-му в період підготовки до святкування 1150-річчя ювілею російської державності, відлік якої російські історики починають з 862 р. із літописної легенди про покликання варягів. Російські археологи Ладозької експедиції написали низку праць, метою яких було довести, що Русь виникла на півночі Східної Європи, тобто на території сучасної Росії, і що її першим центром була Ладога. Версія Ладозького каганату мала замінити попередню версію початкової Новгородської Русі, наукову неспроможність якої довели самі російські археологи. Треба відзначити, що версія Ладозького каганату критично сприймається багатьма російськими істориками. Вона не знайшла підтримки у провідного російського археолога-славіста Валентина Сєдова, який є прихильником дніпроцентричної версії утворення Русі. Ладозьку версію початкової Русі розкритикував академік Петро Толочко, аргументовано довівши, що виявлені археологічні докази існування у Ладозі норманської факторії у VІІІ—ІХ ст. не дають жодних аргументів вважати її столицею Русі або Руського каганату.

Таким чином, актуалізована в Росії політичними чинниками проблема утворення Русі, зокрема встановлення часу виникнення Руської держави та географічна локалізація її територіального ядра і політичного центру, потребує наукового аналізу і більш активної наукової позиції українських істориків, відмови від анахронізмів радянської концепції історії Русі, а саме: вважати 882 рік, коли Олег нібито прийшов із Новгорода(?) і, взявши Київ, об’єднав Північну(?) і Південну Русь, початком Русі; називати Русь Давньоруською державою, оскільки цей термін є засобом маніпуляцій у сучасній російській історіографії, яка намагається в такий спосіб довести неіснуючу тяглість історії Росії, починаючи з київських часів. Треба нарешті визнати, що Русь була державою імперського типу. Карл Маркс називав її імперією Рюриковичів, Михайло Грушевський порівнював Русь із Римською імперією. Поділяв думку про Русь як імперію, хоч і не вживав цей термін, основоположник радянської концепції історії Київської Русі академік Б. Греков. Він порівнював її з державою Меровінгів і Каролінгів. На імперський характер Русі вказував також Б. Рибаков. У 1990-х роках в Україні погляд на Русь як державу імперського типу розвивали Л. Залізняк і Сергій Федака. Вперше характеризували Русь як імперію, у якій не існувало такої спільноти, як давньоруська народність, автори шкільних підручників з історії України, що з’явилися у 1990-х. Пізніше, у 2000-х, зі шкільних підручників зникло визначення Русі як імперії, а у програмі ЗНО за 2013 р. знову згадувався той самий міфічний 882-й як дата заснування Руської держави.

Повертаючись до питання утворення Русі, наголосимо, що вітчизняні літописи, зокрема «Повість временних літ», не містять чіткої відповіді на питання, коли виникла Русь. Їхніх авторів (а фактично редакторів) відділяло від описуваних подій початкової історії Русі (ІХ ст.) понад 300 років. Вони мали дуже приблизне уявлення про хронологію і те, що відбувалося цього століття, а коли врахувати, що з політичних міркувань літопис зазнавав низки редагувань уже у процесі написання у ХІІ ст., а також, імовірно, і у ХІV—ХV ст., коли були створені найдавніші літописні списки, що дійшли до нас, то слід визнати, що достовірність літописних повідомлень про події ІХ ст., зокрема про покликання варягів, про похід Олега з Новгорода на Київ, викликає сумніви. Літописець пов’язує появу Руської землі (держави) із походом руської дружини на чолі з князями Аскольдом і Діром на Царгород (Константинополь) у 6360 (852) році. Як встановив дослідник Леонід Махновець, літописець перевів дату від створення світу за олександрійським літочисленням у 852 р. З інших джерел, зокрема з Брюссельської хроніки, відомо, що цей похід відбувся 18—25 червня 860 р. Деякі сучасні дослідники, слідом за літописцем, вважають, що цим Русь уперше заявила про себе на міжнародній арені. М. Грушевський ще наприкінці ХІХ ст. спростував такий погляд на початки Русі. У «Вступному викладі з давньої історії Русі, виголошеному у Львівськім університеті 30 вересня 1894 р.» він вказував, що для з’ясування питання початків Русі необхідно залучати не лише вітчизняні, а й зарубіжні джерела. У них, зокрема у візантійських, арабських і західноєвропейських творах, є більш ранні свідчення про морські походи і зовнішньополітичну діяльність Руської держави. Так, візантійські писемні джерела вперше фіксують політичне об’єднання Русь уже наприкінці VІІІ — в першій половині ІХ ст. у зв’язку з її військовими, дипломатичними і торговельними контактами з імперією. У добу раннього Середньовіччя візантійські факторії, розташовані на узбережжі Чорного моря, зокрема Сурож, Херсонес, Амастрида, були важливими осередками міжнародної торгівлі, центр якої у той час був у Константинополі, а тому руси виявляли до них посилений інтерес. Так, у «Житії Стефана Сурозького», яке, на думку дослідників, було написане наприкінці VІІІ ст., згадується похід русів на чолі з вождем Бравліном на візантійську факторію Сурож (суч. Судак). Автор писав про те, що велика руська рать «воювала тоді від Корсуня до Корчева (слов’янська назва Керчі) у візантійських і хозарських володіннях», що стривожило обидві держави і спонукало їх до укладення військово-політичного союзу не лише проти арабів, а й проти Русі. За припущенням Б. Рибакова, причиною походу стала блокада греками гирла Дніпра і частини узбережжя Чорного моря, звідки торговельні каравани руських купців здійснювали каботажне (прибережне) плавання до Керченської протоки і Царгорода. На думку історика дипломатії Київської Русі А. Сахарова, в результаті походу русичів на Сурож було укладено один із перших русько-візантійських договорів, оскільки, за свідченням автора «Житія», русичі повернули награбоване і полонених, вивели рать із міста, нічого не взявши з собою, що могло означати, що їм вдалося укласти вигідний договір з місцевим візантійським правителем. Окрім того, щоб скріпити досягнуті домовленості, архієпископ Філарет, який, імовірно, також був учасником переговорів з руським вождем, згідно з візантійською політичною традицією, охрестив Бравліна.

Свідчення про активну участь руських купців у торгівлі з арабськими країнами і про русько-візантійські зв’язки у першій половині ІХ ст. маємо також у ранньому східному джерелі, а саме у праці Ібн Хордадбеха «Книга шляхів і країн», написаній не пізніше 840 р. Арабський автор розповідав про участь русів у міжнародній торгівлі: «Якщо говорити про купців ар-Рус — це один із різновидів слов’ян. Вони плавають по морю Джурджан (Каспійському) і висаджуються на будь-якому його березі. Іноді вони везуть товари до Багдада на верблюдах. Перекладачі в них — слов’яни, слуги — євнухи. Вони стверджують, що є християнами». Далі він зазначав, що руси доставляли хутро у Візантію, і платили за це десятину імператору, та у арабські країни через Хозарію, за що сплачували десятину хозарському володарю. Отже, уже в першій половині ІХ ст. руські купці були добре знані в арабському світі й разом із хозарами та греками відігравали важливу роль у торгівлі між арабським Сходом і європейським Заходом.

Ще одним переконливим доказом існування Руської держави в першій половині ІХ ст. є свідчення франкської (Бертинської) хроніки, автор якої єпископ Пруденцій повідомляв, що після відвідин посольством русів Візантії (у 838 р.), метою якого могло бути укладення з імперією вигідної торговельної угоди, наступного 839 року руські посли прибули в Інгельгейм до короля франків Людовика Благочестивого. Автор хроніки вказує, що через небезпеку з боку кочових племен посольство не могло повернутися на батьківщину традиційним шляхом (через Чорне море. — Авт.) і змушене було добиратися в обхід через Франкське королівство. Таку загрозу для руського посольства в Північному Причорномор’ї у той час могли становити угри, які саме у 839 р., з дозволу хозарського кагана, зайняли території в Дніпро-Дністровському межиріччі й утворили тут державне об’єднання Ателькюзу.

На прохання імператора Теофіла послів від народу рос прийняв імператор франків Людовик Благочестивий. Оскільки відповідаючи на запитання Людовика, ким вони є, посли назвалися шведами, прихильники норманської теорії використовують цю інформацію як іще один доказ заснування Русі норманами. Однак імператор франків, добре знаючи скандинавів, зокрема шведів, до яких у 829 р. на прохання шведського короля відрядив християнську місію єпископа Ансгарія, нічого не чув про шведську Русь, що і викликало у нього певні підозри (він запідозрив послів у шпигунстві). Найбільш переконливе пояснення цьому епізоду дав М. Грушевський, на думку якого посли були найманцями на службі руського кагана.

Прийом руських послів візантійським імператором, а потім, на його прохання і у супроводі візантійських високопосадовців, імператором франків є переконливим доказом не лише існування у той час Руської держави, а й її військово-політичної могутності, адже Візантія підтримувала дипломатичні відносини тільки з тими державами, у військово-політичному або торговельному союзі з якими була зацікавлена. Тобто на час посольства руський правитель (каган) уже мав достатній військовий потенціал і матеріальні ресурси, щоб спробувати домовитися з наймогутнішою у той час імперією. Руська держава прагнула розвивати торгівлю з самою Візантією, без посередництва хозар, угрів і візантійських колоній у Криму. Вона спробувала скористатися політичною ситуацією у Чорноморському регіоні, а саме зростанням загрози візантійським інтересам з боку арабів, щоб добитися торговельних поступок від імперії. Поява руського посольства у Константинополі, а потім у королівстві франків, на думку дослідників, знаменувала новий етап у розвитку руської державності.

Те, що Русь у той час була незалежною і сильною державою, підтверджує ще одне західноєвропейське джерело ІХ ст. — «Баварський географ». За його свідченнями, руси були головним незалежним народом на землях між хозарами й уграми. «Баварський географ» також дає чітку географічну локалізацію Русі середини ІХ ст. у Центрально-Східній Європі. На думку німецького дослідника Й. Херрмана, інформацію про її розташування він міг отримати після руського посольства 839 р. до Людовика Благочестивого, який докладно розпитав послів про їхню країну. Автор «Баварського географа» називає русів Forsderen liudi або Fresiti, тобто керівними першими людьми — першим головним народом.

Головної мети — укладення вигідної торговельної угоди з Візантією — руське посольство у 838 р., ймовірно, не досягло, хоч певні домовленості між Руссю і Візантією все ж могли мати місце, про що свідчила поява русів (скіфів) на службі в імператора: відомо, що саме вони охороняли Михайла ІІІ під час походу Аскольда на Візантію у 860 р. Можливо, саме від них руський князь отримав інформацію про відсутність у візантійській столиці війська й імператора, чим і скористався, взявши в облогу Константинополь.

У 830-х роках Русь як серйозну загрозу почала сприймати також одна із наймогутніших у той час держав Східної Європи Хозарський каганат. Так, правитель Хозарії, не маючи змоги стримувати військовий натиск Русі, звернувся до візантійського імператора Теофіла з проханням про допомогу в будівництві укріплень. Обидві держави перед лицем нової спільної загрози укріпили свій військово-політичний союз. Імператор відрядив у Хозарію експедицію на чолі з братом імператриці Петроною Каматіром. Вона збудувала на лівому березі Дону фортецю Саркел, а хозарський правитель передав Візантії частину своїх кримських володінь із Херсонесом. На думку В. Сєдова, спорудження Саркела було лише ширмою, яка прикривала головне завдання місії Петрони — будівництво цілої системи могутніх, як на той час, фортець на північно-західних кордонах каганату. Передання Візантії в якості оплати за проведені фортифікаційні роботи стратегічно важливих, з погляду міжнародної торгівлі, територій у Криму свідчить про те, наскільки важливим для Хозарії було зміцнення її північно-західних рубежів, що межували з Руссю.

Будівництво візантійськими майстрами фортець на кордонах Хозарії і невдача посольства 838 р., ймовірно, спричинили продовження військового тиску Руської держави на імперію і новий похід проти неї. Так, уже невдовзі після посольства 838—839 рр., приблизно у 840 р., Русь організувала морський похід, спрямований на столицю візантійської малоазійської провінції Пафлагонії Амастриду. Саме з Пафлагонії походили візантійські майстри-будівельники, а її столиця у той час була великим торговельним центром, захоплення якого завдало б імперії значної шкоди. Про цей похід патріарх Ігнатій розповідає у «Житії Георгія Амастридського». Автор «Житія» описує русів як добре відомий, принаймні у Причорноморському регіоні, народ. Про це ж свідчить і «Житіє» патріарха Ігнатія, у якому говориться, що в Амастриду «стікаються, як на спільний ринок, скіфи, як ті, що заселяють північні береги Євксина, так і ті, що живуть південніше Хозарії, — руси. Вони привозять сюди свої і забирають амастридські товари». Отже, руси активно торгували у Амастриді. Вони («ті, що живуть південніше Хозарії»), ймовірно, також мали свої факторії на Кримському півострові. Присутність русів у Херсонесі в першій половині ІХ ст. зафіксована візантійським місіонером Кирилом. Про те, що Руський каганат у середині ІХ ст. був могутньою державою, свідчить також арабський автор ал-Якубі. Він писав, що при наступі арабів на Закавказзя його мешканці звернулися по військову допомогу до трьох відомих на той час володарів: візантійського імператора, хозарського кагана і правителя слов’ян. Останнім міг бути тільки правитель Русі.

Таким чином, ще до походу київського князя Аскольда проти Візантії у 860 р. у Центрально-Східній Європі існувала Руська держава, яка відігравала активну роль у міжнародній торгівлі, здійснювала морські походи у Каспійському і Чорному морях, організовувала посольства. У першій половині ІХ ст. русів уже знали в арабських країнах, у Хозарії, в причорноморських провінціях Візантійської імперії і у її столиці Константинополі, де у 838 р. руське посольство приймав імператор Теофіл. У першій половині ІХ ст., після посольства до короля франків Людовика Благочестивого, Русь стала відома також західноєвропейським хроністам. Як вказував М. Грушевський, свідчення джерел про військово-політичну активність і могутність Руської держави в першій половині ІХ ст. дають змогу зробити висновок, що вона утворилася й існувала уже у VІІІ ст. Витоки ж руської державності й українського державотворення дослідники виводять іще з антських часів.

В історіографії існує кілька версій розташування Русі під час перших походів проти Візантії. Одна із них — виникла у ХІХ ст. і має своїх послідовників у сучасній історіографії — локалізує Русь у Північному Причорномор’ї. Однак тоді не зрозуміло, проти кого візантійські майстри будували укріплення на північно-західних рубежах Хозарії в першій чверті ІХ ст. На безпідставність версії про Причорноморську Русь вказують й інші факти: у 839 р. у Північно-Західному Причорномор’ї з’явилися войовничі племена угрів, які заснували тут свою державу — Ателькюзу, а Північно-Східне Причорномор’я тоді ж контролював Хозарський каганат. Тобто на час посольства 838—839 рр. і походу на Амастриду Причорноморської Русі уже не могло бути, навіть якщо вона існувала тут раніше. Цікавою є версія російського історика В. Фоміна, яка базується на аналізі східних джерел, про можливість існування Приазовсько-Причорноморської Русі в часи антів, у VІ ст.

Не отримала переконливих аргументів гіпотеза В. Сєдова про розташування Руського каганату на Волзі, яку він згодом переглянув. Згідно з його новою версією, підкріпленою археологічними дослідженнями 1990-х років, Руський каганат розташовувався у Дніпровсько-Донському регіоні і йому відповідає волинцівська археологічна культура. Дослідник так окреслює його межі: «На заході землі каганату майже повністю охоплювали басейн р. Десни і невелику частину Правобережжя Дніпра (район Києва і Канева). Південні межі... проходили по верхніх течіях Сули, Псла і Ворскли, на південному сході кордон проходив по річках Сіверський Донець і Тиха Сосна. На сході — в області Воронезької губернії і по верхній течії Дону, на півночі — по верхній і правобережній (район Рязані) течії р. Оки».

Носіїв волинцівської культури В. Сєдов пов’язує з племенем русь, тобто він фактично погоджується з версією, яку свого часу обгрунтував М. Грушевський, а згодом підтримав і розвинув Б. Рибаков, що початково руссю називалося одне із домінуючих слов’янських племен. На таку ж думку наводить інформація «Баварського географа» про русів як головний або провідний народ. В. Сєдов вважає, що адміністративним центром Руського каганату міг бути тільки Київ. Розвиваючи версію В. Сєдова, С. Цвєтков уточнює, що при обмеженні території Русі ареалом однієї волинцівської культури не беруться до уваги дані арабських джерел про те, що інші слов’янські племена залежали від русів і платили їм данину. Він вважає, що територія каганату охоплювала також землі залежних слов’янських племен, які розселялися на захід і схід від окресленої території каганату.

В сучасній російській історіографії існує доволі екзотична гіпотеза про Руський каганат на південному узбережжі Білого моря у загадковій країні Б’ярмії (Б’ярмаланд), як її називають давньоскандинавські саги. Однак вони не дають жодних географічних координат цієї країни, окрім того, що вона розташовувалася десь на березі Білого моря, поблизу Фіннмарка, найпівнічнішої місцевості Норвегії. Відомо також, що її мешканці були мисливцями-звіробоями, що вони торгували хутром і завдяки цьому нагромадили скарби арабських монет. У ІХ ст. давні скандинави почали організовувати грабіжницькі походи в Б’ярмію. Одним із перших подорож у невідому країну здійснив норвежець Оттар, розповідь якого зафіксував придворний писець англійського короля Альфреда Великого. Свідчення скандинавських джерел ХІІІ—ХV ст. про скарби срібла в Б’ярмії, як і знахідки срібних монет VІІІ—ІХ ст. на Готланді й у Бірці, не можуть слугувати переконливим доказом того, що б’ярмійці були русами, як і підтвердженням їх прямих торговельних контактів з арабськими купцями у VІІІ—ІХ ст. Щоб потрапити волзьким шляхом у Чорне море, б’ярмійці, по-перше, повинні були мати великий флот, про який джерела нічого не повідомляють, а по-друге, їхня флотилія (якщо б така існувала) мала пройти через землі Волзької Болгарії та Хозарії, які контролювали Волзький торговельний шлях. Хозарія у той час була наймогутнішою державою в регіоні Східної Європи, головним союзником і торговельним партнером Візантії і заледве чи пропустила б флотилію б’ярмійців через свої володіння у Поволжі. Ще більш фантастичною видається версія про можливість такого походу з Верхньої Волги до Онезького і Ладозького озер і далі по Дніпровському шляху на південь. У той час — наприкінці VІІІ — на початку ІХ ст. — таких далеких походів углиб континенту не здійснювали навіть мореплавці нормани, які тільки в середині VІІІ ст. почали будувати великі морські судна — дракари. Дніпровський торговельний шлях (Шлях із варягів у греки), як його описував у середині Х ст. Костянтин Багрянородний, навіть тоді був дуже виснажливим і важким. У Києві торговельна експедиція змінювала судна. За підрахунками Я. Боровського, щоб дістатися зі столиці Русі до Константинополя, треба було пливти не менше місяця (за дослідженнями Н. Вороніна — 45 днів) при сприятливих умовах. Пройти ж через ріки й озера північних районів Східної Європи, порослих лісом і вкритих болотами, без належної системи комунікацій, зокрема волоків, у VІІІ—ІХ ст. було просто неможливо.

Не існує жодних аргументів для ототожнення Б’ярмаланду з Руським каганатом, а б’ярмійців — із русами (чи то слов’янами, чи норманами). Мешканці цього невідомого північного краю, найімовірніше, були фінськими мисливцями, які не могли наприкінці VІІІ ст. здійснювати далекі походи у Чорне море, а у 838 р. організувати посольство у Візантію. Волзький торговельний шлях, що діяв у VІІІ—ІХ ст., починався, скоріш за все, у Булгарі в районі Середньої Волги, куди північні мисливці привозили хутро й отримували за нього арабське срібло. Північніше Булгара арабські купці не потрапляли і тому погано уявляли собі географію північних земель Східної Європи, зрештою, між ними і північними звіробоями могли бути і торговельні посередники в особі місцевих купців-булгар.

Ще одна доволі популярна в російській історіографії гіпотеза локалізує Руський каганат із центром у Ладозі у басейні р. Волхов. Після того, як археологічні дослідження довели, що до кінця Х ст. Новгорода не існувало, а отже, всі літописні легенди, в яких він згадується, як свого часу припускав О. Шахматов, є пізнішою вставкою в первісний літописний текст, російські археологи почали шукати столицю північної Русі в Ладозі. Тут справді було стародавнє городище, яке, згідно з археологічними джерелами, до кінця Х ст. населяли скандинави. За легендою про покликання варягів саме в Ладогу у 862 р. прибув запрошений місцевими племенами варязький ватажок Рюрик. Із приводу літописної легенди й навколо особи Рюрика дискусія точиться уже понад два століття. У давньоскандинавських джерелах він узагалі не згадується. Сучасна реінкарнація версії, висловленої у першій половині ХІХ ст. Ф. Крузе про те, що літописним Рюриком був Рорик Ютландський, не отримала підтримки з боку провідних російських скандинавістів О. Мельнікової та Т. Джаксон. Згідно із західноєвропейськими джерелами, Рорик Ютландський діяв у Фрисландії на Рейні, а не у Північно-Східній Європі, де він нібито заснував північну Русь. Те, що Рорик Ютландський був сучасником Рюрика літописного, не може бути переконливим аргументом для їх ототожнення. Також не можна пояснити, чому норманський володар Ладоги, розташованої за тисячі кілометрів від тюркських країн, прибрав тюркський титул «каган», який не використовувався ні у Скандинавії, ні у Північній і Західній Європі. Проте він був добре відомий у Середньодніпровському регіоні, розташованому поблизу північно-західних рубежів Хозарського каганату. Щоб підкреслити могутність київських князів і їх рівність правителям Хозарії, сучасники титулували їх каганами (тюркським титулом, рівним імператорському). Так, іще в ХІ ст. київського князя Володимира Великого і його сина Ярослава Володимировича митрополит Іларіон називав великими каганами.

Серед аргументів гіпотези про існування початкової Русі на Волхові заслуговує на увагу лише факт заснування в давній Ладозі однієї з торговельних факторій норманів. Очевидно, що епоха вікінгів була універсальним періодом в історії середньовічної Європи, на початковому етапі якої, до середини ІХ ст., давні скандинави і на сході, й на заході континенту виступали морськими піратами, які грабували прибережні поселення (здебільшого церкви і монастирі), а у разі небезпеки швидко відступали в море, за що отримали назву морських кочівників. Лише згодом, у другій половині ІХ ст., вони почали засновувати постійні торговельні факторії, однією з яких і була Ладога. Гіпотеза Ладозького каганату не має переконливих доказів, щоб підважити найбільш аргументовану версію про початок формування Руської держави наприкінці VІІІ — в першій половині ІХ ст. у Середньому Подніпров’ї. Проаналізувавши аргументи прихильників початкової Ладозької Русі, П. Толочко дійшов висновку, що «практично неможливо собі уявити, як в умовах раннього Середньовіччя можна було регулярно здійснювати військові експедиції з волховсько-ільменського регіону на Кавказ і у Візантію. І вже зовсім неймовірним здається той факт, що мнимий Руський каганат у басейні Волхова, який не відрізнявся войовничістю відносно своїх сусідів і, до речі, зовсім не помічений ними, наводив жах на народи і країни, віддалені від нього на кілька тисяч кілометрів».

Щодо походження етноніма і політоніма «Русь» у сучасній історіографії не висловлено нових оригінальних версій. Як свого часу стверджував М. Грушевський, питання про походження назви «русь» є ахілесовою п’ятою норманізму. На думку історика, аргумент норманістів про те, що шведи у Східній Європі називали себе не власним іменем, а етнонімом, який нібито походив від фінської назви місцевості у Швеції «Ruotsi», не викликає довіри. Вчений вважав, що вагоміші аргументи, ніж скандинавська гіпотеза появи політоніма, має південна або середньодніпровська версія його походження. На її користь свідчать поява коренів «рос», «рус» у етнонімах (росомони, роксолани) і гідронімах (Рось, Роставиця, Росава) Середнього Подніпров’я задовго до появи тут норманів. Сучасні дослідники стверджують, що спроби норманістів вивести назву «Русь» із фінської «Ruotsi» є не лише небездоганними з точки зору фонетики, а й надуманими і навіть абсурдними.

Питання про походження політоніма «Русь», навколо якого переважно точилися дискусії у ХVІІІ—ХІХ ст. і яким тривалий час підміняли проблему походження Руської держави, з позицій сучасних уявлень про процеси державотворення не є принциповим і надміру важливим. Проте варто зазначити, що скандинавські джерела не знають жодного племені й держави з назвою «русь». Скандинави називали Східну Європу Гардаріки (країна городищ), і лише один раз в ісландській «Сазі про Хальвдана Ейстейнссона», у якій розповідається про події початку ХІ ст., вона названа Русоланд (країна русів). Уже сама ця назва заперечує можливість її заснування скандинавами (чи то шведами, чи датчанами). Набагато важливішим, аніж походження терміна, є його значення. І з цього погляду середньодніпровське розташування Русі не викликає жодних сумнівів. Так, до ХІІІ ст. літописці використовували назву «Русь» виключно для географічного означення Середнього Подніпров’я: ні Новгород, ні Ростов, ні Суздаль у їхньому розумінні Руссю не були. Новітні спроби довести північне походження назви «Русь», як і версія початкової північної Русі, з якою вони безпосередньо пов’язані, не мають переконливих аргументів.

Отже, численні повідомлення середньовічних зарубіжних авторів засвідчують існування Руської держави уже в першій половині ІХ ст., а це означає, що вона, як свого часу припускав М. Грушевський, могла утворитися ще раніше — у VІІІ ст. Особливо важливим доказом існування Руської держави є інформація Бертинської хроніки про руське посольство у Візантію й імперію франків, яке датується 838—839 рр. Політичним центром Руської держави від її появи на середньовічній політичній арені був Київ, а її територіальним ядром — Середнє Подніпров’я.

Ольга ЩОДРА,
кандидат історичних наук, доцент Львівського національного університету імені І. Франка.

* * *

«Голос України» звернувся до бібліотеки у Сент-Омері (Франція), де зберігаються Бертинські хроніки, з проханням надати завірені копії фрагментів 706-го манускрипту, де йдеться про посольство русів. За сприяння Посольства України у Франції редакція отримала документи, один з яких подаємо в оригінальному варіанті.