Куди солдата не цілуй, усюди у нього дупа. Так жартівливо наставляли мене — лейтенанта-дворічника, випускника цивільного вишу, молоді випускники військових училищ. У Збройних Силах СРСР чомусь вважалося, що дворічники дають слабинку порівняно з кадровими офіцерами. Не в плані професійно-технічної підготовки, а в плані виховному, педагогічному. Вони, мовляв, надто м’якотілі, не такі вимогливі до солдатів, надміру гуманістичні. Тому солдати це відчувають і сідають на шию. Військові педагоги кажуть, що дворічники в армії виховують за Сухомлинським, а кадровики — за Макаренком. Хоча обидві школи мають право на життя. Все залежить від того, кого середня школа передала армії.
За два роки служби в армії мені траплялися різні типажі солдатів. Вихованих на засадах Павлишської середньої школи, де директором був Василь Сухомлинський, розбавляли інші — прихильники методики Харківської трудової колонії, очолюваної Антоном Макаренком.
Почну з позитивного прикладу. За першим місцем служби мене призначили начальником радіовисотоміра... який не працював. Бо щось у ньому поламалось. Наш підрозділ видавав на гора тільки відстань до противника. А раптом завтра війна... Командир наважився на відчайдушний крок. На завод-виготовлювач полетіла рекламація. Паралельно мені поставили завдання — знайти поломку. На підмогу виділили єфрейтора Гореславця, родом із П’ятигорська. Я відразу дав йому зрозуміти, що ми рівноправні партнери. Тож працювали до сьомого поту. Хоча й ловили насмішкуваті погляди і офіцерів, і рядових. Набір технічної документації, а це шість величезних альбомів, за три дні ми прочитали від а до я. Навіть перевіряли, чи правильно розставлені коми. Велосипеда не винаходили. Зробили лише те, чого вимагала інструкція-альбом. І висотомір запрацював. Проте і донині я не знаю причину поломки станції. Комбат одразу ж відкликав рекламацію. Гореславець отримав 10 днів відпустки. А я через місяць — підвищення по службі. От що означає роби так, як пише книга. От що таке відповідальний воїн. З такими, як Гореславець, гори можна перевернути. Це опора офіцерів.
Цього не скажеш про рядових Косоуліна з Ярославля та москвича Мухіна. Обидва п’яниці. І це в такому юному віці. Якось зимового дня, передавши наступнику пост чергового по частині, я доповів черговому офіцеру по бригаді, що все гаразд. Пост здав. А через п’ять хвилин дзвінок з КПП. Жіночий голос: «Тут біля КПП ваш солдат мертвий лежить...»??? НП!!! Мене заціпило. Стрімголов мчусь на прохідну. По дорозі захоплюю командира роти, начальника караулу. Мертвий виявився п’яним Косоуліним. Юшкою вмитий. У голові гудуть джмелі. Вже в казармі він почав верзти всілякі нісенітниці. Підпалю. Повішусь. Розстріляю... Чоловік явно з’їхав з глузду. До прозріння довелося застосувати методику Антона Макаренка. П’яного дебошира очкурами прив’язали до ліжка. Розіп’яли, як Христа. Не били. Згодом відповідні лікарі винесли свій вердикт.
Ця пригода для мене не минула безслідно. Ганяючись за порушником, я не встиг одягти кітеля, шапку і шинель. Тож застудився. Виходила мене Діна Михайлівна — дружина начальника штабу, майора Івана Петровича Бондаря. До речі, у Івана Петровича була своя цікавинка у спілкуванні з особовим складом. До солдатів він звертався не інакше як «синок». «Синки» сприймали його за батька. На столі у робочому кабінеті Івана Петровича завжди розкритою лежала книга В. Сухомлинського «Серце віддаю дітям». 
Майор Бондар — не дворічник, він кадровий офіцер. І солдатів виховував за Сухомлинським. Так, як і двох синів — підполковників української армії.