Валерій ТОЛБАТОВ стверджує, що він по-справжньому щаслива людина.

У нього чудова дружна родина, п’ятеро внуків і правнучка Софійка.

За плечима — величезний досвід керівника й політика (його шість разів обирали депутатом місцевих рад), низка перемог та досягнень. Чотири рази обирався депутатом Сумської обласної ради, працював заступником голови у двох скликаннях, нині очолює профільну депутатську комісію. Він — авторитет для колег, його мудре слово й поради — дороговказ для багатьох. На його досвіді можна вчитися життєвої сили, виваженості та витримки у прийнятті особливо важливих і спірних рішень. Але Валерій Миколайович завжди почувається некомфортно, як його хвалять: певно, коли є чим пишатися, можна дозволити собі бути й скромним.

Культ правди і відповідальності

У нього були добрі, мудрі батьки, які не лише подарували життя, а й виховали його таким, яким він є. Саме в дитинстві — корені життєвої сили Валерія Миколайовича.
Мама Анна Іванівна — вчителька молодших класів. Дописала собі два роки, щоб піти навчатися на педагога. Тож її учні, які через війну відстали від школи на кілька літ, були практично однолітками своєї вчительки й однаково розуміли життя. Втрата першої дитини не витравила з її душі ніжність і милосердя. Тому Валера і його молодша на два роки сестра Люда виховувалися в променях її любові, інтелігентності та відданості справі. У родині переповідають, як Анна Іванівна через кілька місяців після пологів вийшла на роботу з дитинкою — не залишати ж свій клас перед закінченням навчального року напризволяще.
Тато Микола Іванович — почесний залізничник, мав лише один запис у трудовій книжці, свого часу керував рухом поїздів у Сумській області. Був вимогливий, принциповий, відповідальний, часом суворий, але справедливий. Малому Валері двічі від нього добряче перепало. Перший раз — у молодших класах, коли за компанію з однокласниками прогуляв уроки, а вдома сказав, що був на заняттях. Дісталося на горіхи саме за брехню. Відтоді Валерій Толбатов намагався завжди говорити правду (в крайньому разі мовчати), діяти по совісті, працювати чесно, з повною самовіддачею і натхненням. І не важливо, то був дипломний проект, улюблене креслення чи завдання на підприємстві...
А вдруге тато не стримався, коли Валера без дозволу взяв із цікавості і розбив вартісний фотоапарат — зараз це звичайна річ, а тоді була неабияка розкіш! Зрозуміло, це сталося випадково, і мама вберегла від батькового паска, але урок бережливого ставлення до речей закарбувався на все життя!
У кожного в сім’ї Толбатових були свої обов’язки, у малого Валери також: наносити води, нарвати трави для кролів, сходити в магазин і, відстоявши чималу чергу (часи такі були), купити хліба. «Доставка» гасу теж входила в обов’язки хлопця. І він старався, бо ніяк не міг підвести батьків. «Ось тільки курей мені не довіряли!» — згадує Валерій Миколайович своє дитинство з усмішкою. Взагалі ж у родині існував культ правди і відповідальності, що потім дуже знадобилося в житті.
Батьки заохочували і підтримували дітей у їхніх захопленнях. Так, Валера колекціонував дефіцитні вітальні листівки, сірникові етикетки, згодом — марки і монети. Займався спортом: баскетболом, волейболом, лижами, мав другий розряд з легкої атлетики. Саме тоді прийшли перші навички акуратності у справах, системності, бережливості, а ще витривалості, цілеспрямованості та наполегливості у досягненні мети.

З турботою про інших

Саме батьківська наука відгукуватися на болі ближніх і дбати про інших неабияк знадобилася Валерію Миколайовичу в депутатській роботі. Недаремно ще Омар Хайям писав: що більше ти підкинеш у вогонь дров, то більше отримаєш тепла. І навколишні віддячують мудрому аксакалу повагою і добром.
Валерій Толбатов навіть у рамках політичної системи намагався залишатися самим собою (хоча це було непросто), керувався принципами справедливості, приймав виважені конструктивні рішення. Навчився визнавати свої помилки і якнайшвидше їх виправляти, засвоївши старе, як світ, правило: ідеальних людей не буває, маємо тих, хто поруч. А якщо своїх знань бракувало, Валерій Миколайович не соромився запитувати більш компетентних. Тож усе свідоме життя вчився не тільки слухати інших, а й чути керівників та підлеглих, усіх, хто до нього звертався. Радить те й своїм молодим колегам. А ще — висловлюватися чітко і ясно, доводити свої думки наполегливо і зі знанням справи, приймати рішення конкретно і конструктивно, брати відповідальності і завдань більше, ніж дають. Тільки тоді можна очікувати на позитивний результат.
Валерій Толбатов досі займатється громадсько-політичною діяльністю, а тому його непокоїть політична заангажованість народних обранців, що відверто заважає продуктивній роботі органу самоврядування. Депутат переконаний, що належність до так званих іменних партій (на жаль, нині відсутнє їхнє класичне ідеологічне спрямування) тільки сковує людину в її прагненні знаходити компроміси з іншими. Заважає й передвиборний популізм, порожні обіцянки, непрофесійний підбір кандидатів, а потім, як результат, — безвідповідальність при прийнятті рішень...

Кохання відгукнулося на спів гітари

У родині Толбатових завжди любили музику, гуртовий спів, особливо коли на великі свята сходилися вся родина чи батькові друзі. Кожна дитина у сім’ї тоді могла продемонструвати свої здібності, тож із величезним задоволенням розучували вірші чи пісні, навіть влаштовували театральні міні-вистави. До слова, традицію збиратися усім разом — від малого до великого — підтримує Валерій Миколайович і нині, гостинно відчиняючи двері для дітей, онуків, сватів, рідних, друзів. У ці дні обов’язково тепло згадують тих, хто є зачинателями роду.
Батько Микола Іванович свого часу так полюбив музику, що самотужки вивчився грі на мандоліні. А син Валерій «підкорив» баян та акордеон і навіть зініціював створення маленької музичної групи, яка супроводжувала демонстрацію німого кіно у кінотеатрі. «Ми з хлопцями могли не тільки безплатно подивитися фільм, а й отримати невеликі гроші за свою гру, — згадує Валерій Миколайович шкільні роки. — А ще нас навчали азів чудові педагоги — і ми були щасливі!»
Задоволення принесло й навчання у вузі, де зустрів чимало друзів, з деким і нині підтримує теплі стосунки. Саме тоді молодь почала захоплюватися творчістю Володимира Висоцького. Звичайно, Валерій не міг пасти задніх і освоїв гру на гітарі. Дарма, що довго боліли пальці від струн, головне, він став душею компаній. 
Саме на спів гітари відгукнулася його доля. Якось, склавши достроково й успішно, як завжди, сесію, Валерій поспішив додому. Його запросили в гості. І ось там на вечірці він уперше побачив її — свою Світлану. Розумна красуня теж накинула оком на парубка, який віртуозно (Валерій Миколайович при цьому сміється) видавав акорди. Відтоді минуло майже 50 років (21 серпня 2019-го у них золоте весілля), а вони й досі зачаровано дивляться один на одного, йдуть по життю, міцно тримаючись за руки. Світлана Дмитрівна — його надійний тил, перший критик і підтримка. А він? Він — її міцне плече, її опора і кохання всього життя.

Найбільше хобі — онуки

Щастя завжди дарували Валерію Миколайовичу люди, з якими працював, дружив, спілкувався впродовж довгого, насиченого подіями і враженнями життя. Але найбільш щасливим він почувається у родинному колі. А воно в нього чимале — кохана дружина, доньки Олена і Світлана, їхні чоловіки, онуки, правнучка Софійка та ціла плеяда родичів, сватів і друзів, які залюбки приходять на гостину до Толбатових.
Валерій Миколайович любить природу, походи по гриби, музику, багато і з насолодою читає (переважно історичні романи). Йому підкорилися всі 300 томів серії «ЖЗЛ»! Та найбільше його хобі — онуки. Спілкування з ними, виховання, поки батьки зайняті справами, давно лягло на їхні зі Світланою Дмитрівною плечі.
«Будьте, як дідусь і бабуня, тоді всі вершини стануть вашими», — навчають їх батьки. І онучата слухають, ділячи з рідними свої тривоги, удачі, досягнення.
Розумниця Світланка, названа на честь бабуні й тітки, — мама маленької красуні Софійки. Її називають самородком, бо має унікальний народний голос. Співає так проникливо, що слухачі не стримують сліз.
Дванадцятирічний Валера носить не тільки дідусеве ім’я, хлопчина перехопив від нього цілеспрямованість та впертість у досягненні мети. Він — шульга, отож, стверджує дідусь, людина творча. У два роки вже знав усі літери, згодом міг легко назвати за прапором будь-яку країну світу. Займався фігурним катанням, він — чемпіон України з шорт-треку у своїй віковій категорії, ас на короткій дистанції, тож заслужено має другий дорослий розряд. Сестра Анісія успішно освоює ази фігурного катання і на традиційних ковзанах, і на роликах. Уже має перші нагороди та відзнаки.
Мишко — ровесник Валери — теж спортсмен, займається класичною боротьбою, любить футбол, а нещодавно порадував рідних перемогою у всеукраїнському кіноконкурсі. Хлопчик давно і з насолодою працює над створенням короткометражних фільмів. Пробує себе в написанні сценаріїв, режисурі, монтажі відзнятого матеріалу. Його братик — третьокласник Аким — серйозно захопився кікбоксингом.
Валерій Миколайович сподівається, що для його внуків це не межа і вони ще порадують своїми новими успіхами та перемогами; тож, переконаний, і його головне Щастя — попереду.

Наталія РОЗТОРГУЄВА.
Фото з домашнього архіву Толбатових.

Суми.