Бізнесмен із Бельгії їздить у Вінниці на... «Таврії» і задумується над тим, залишатися в Україні чи повертатися додому? Чому?
Перед іноземними інвесторами, які заходять в Україну з мільйонним капіталом, розстеляють червону доріжку. А як ведеться іноземцям малого і середнього бізнесу? Один із них — бельгієць Патрік Геєрінг. Майже 20 років у Вінниці працюють два створені ним цехи — в’язальний і швейний. У них виготовляють светри, пуловери, зимові шапочки. Їх можна побачити на водіях громадського транспорту міста, працівниках деяких інших служб. За словами підприємця, тільки протягом останніх семи років він витратив приблизно 300 тисяч доларів на вдосконалення виробництва, зарплату, податки. Що заробив натомість? Ось його думки.

На знімку: бельгійський підприємець Патрік Геєрінг демонструє деякі вироби його виробництва у Вінниці.

Фото автора.

Про митницю

— Заробив два інфаркти, — каже Патрік. — Проживаю у тому ж приміщенні, що орендую під цехи, користуюся «Таврією», правда, маю ще одну стареньку іномарку... Я не їхав шукати у вас золото чи загрібати лопатою великі гроші. Хотів просто налагодити нормальний бізнес і нормально працювати. Якщо вам хтось з іноземців скаже, що у вас можна нормально працювати, не вірте. Він або брехун, або злодій. У вас цінують тільки інвесторів-мільйонерів. На таких, як я, дивляться як на дурників.
Водночас іноземець бачить зворотний бік медалі: «У вашій країні є перспектива, в тому числі і для такого виробництва, як у мене, тут великий ринок збуту, 40 мільйонів в Україні — це не 10 мільйонів у Бельгії. Менталітет треба змінити — від простого українця до чиновника високого рангу». Патрік висловлювався надто емоційно. Запалював цигарку за цигаркою. Найбільше допекла бельгійця несправедливість. Поганого, на жаль, більше. Йому телефонують, він переходить на німецьку. Володіє також французькою, англійською, за час перебування у нас вивчив російську. Стверджує, що погане починається на митниці. Протягом року йому вдавалося перевезти з Бельгії не більш як три в’язальні верстати. Загалом доставив понад 20 одиниць. Наводить приклад затримки оформлення вантажу: «О, у вас на верстаті пилюка, а може, вона радіоактивна, відправлятимемо на експертизу, але ця процедура тривала...» Каже, за все треба платити. У такі хвилини він неодноразово задумувався, як цьому можна протистояти. Не знайшов відповіді. Водночас не приховує, що протягом останнього часу все-таки зміни на краще відбуваються. Хоча й незначні, але відбуваються.

Про наш менталітет

— Менталітет українців — створити проблему, — каже Патрік. — А потім її розв’язувати. Із слона можуть зробити муху, а з мухи — слона. З таким стикався багато разів. Зупиняють на дорозі, запитую, що порушив. Відповідають: «Зараз знайдемо, знайдемо, не сумнівайся». Приходять у цех з перевіркою. Кажу: «У мене порядок». Чую у відповідь: «Це ти так думаєш».
Розповідає про свого співвітчизника, який у Західній Україні відкрив козину ферму. Виготовляв сир. Про нього писали в газетах, показували по телебаченню. «Він уже не працює, — каже Патрік. — Повернувся до Бельгії. Не витримав поборів. Усім сиру треба було — пожежникам, податківцям, поліції...»
Патрік теж стикався з таким. Корупція, за його словами, дуже глибоко пустила коріння. Якщо її рубати, то під самий корінь.

Про ставлення до роботи

Спочатку він експортував свої вироби за кордон. Згодом змушений був відмовитися від цього. Не з власного бажання. «Вчасно відправити продукцію — це проблема, — каже Патрік. — Так само, як вчасно виконати замовлення. Причин на це — скільки завгодно! Механік запив, хтось із робітників захворів, хтось не захотів працювати, хтось працює, але абияк, більше розмовляє по телефону, ніж переймається роботою. Їдуть за кордон, думають, що там гроші під ногами валяються. Тут треба працювати!»
Патрік показав верстат, який простоює. «Начинений» електронікою. Каже, не може знайти спеціаліста. Іноземець зізнається, що в нього нема друзів. Без них непросто. Але він не довіряє українцям. «Є українці такі, як ми, європейці, тільки вдвічі хитріші, — каже він. — А є у тричі гірші». Зізнається, що попервах був надто довірливим. Найперше до тих, хто називав його своїм другом. Згодом такі зверталися з проханням позичити гроші. Позичав. Повертати не поспішали. Навіть після рішення суду. «У вас немає відповідальності перед законом, — каже бельгієць. — Європейцю такого не зрозуміти».

Про добре

— Ваших людей непросто зрозуміти, ви можете розтягнути вирішення якогось питання на 20 років, а можете зробити за один рік, — веде далі він. — Якщо б у Бельгії я звернувся до робітників з проханням вийти працювати у суботу, бо є така необхідність, то на таку пропозицію відгукнулося б не більш як п’ять відсотків колективу, у вас вийшли б 70. Коли була помаранчева революція, я казав, що люди готові на все. Я теж ходив на Майдан. Вірив у зміни. З початком війни на Донбасі допомагав армії — передавали бійцям светри, тільняшки. Чому я допомагав? Бо розумів, якщо стане краще вам, то стане краще і мені, я теж тут живу. Мене часто запитують: «Як там в Україні? Можна заробляти?» Відповідаю: «Так!» «Є перспектива?» — «Є!» Частково відчув на своєму виробництві. Порядку нема. Передбачав, що зміни на краще відбудуться швидше. На жаль, помилився. Все одно вірю в перспективу України.

Діти повернулися додому

Бельгієць мав сподівання на те, що діти, їх у нього троє, продовжать справу. Сини одразу сказали «ні!» після того, як декілька разів побували в Україні. Найбільша надія була на доньку. Вона навчалася у Вінниці. Закінчила Інститут конструювання одягу. Все одно повернулася у Бельгію. Чи зробить так само Патрік? Остаточного рішення він ще не прийняв. Водночас не приховує, що це питання йому не дає спокою мало не кожного дня.

Хто він, Патрік Геєрінг?

Батько Патріка Геєрінга мав швейну фабрику. Хлопець змалку допомагав йому в роботі. Після школи здобув вищу освіту. Каже, у невеликій Бельгії цей бізнес надзвичайно поширений. Ринок збуту продукції у чотири рази менший, ніж в Україні. Уперше він приїхав до Вінниці у 1993-му. Надовго не затримався.  Буремні 90-ті були страшні не тільки для іноземців. На початку 2000-х знову прибув до Вінниці. Його переконували, що країна змінилася. Каже, у Брюсселі отримав каталог, в якому йшлося про можливість вигідно інвестувати у розвиток нашої держави. Ще йому запам’яталися слова, що українці дуже працелюбні, старанні, а влада всіляко сприяє іноземним інвесторам. Всі ці твердження перевірив на собі.

Вінниця.