Без минулого нема майбутнього, а без предків не було б нащадків. Пращури — це як символічні дороговкази. Юнь запозичує досвід старшин-батьків, а праотці завжди жадали, аби парость була гідною свого родоводу...
На знімку 1943 року: дідо Іван Гримут із бабою Гафією та моєю мамою Ганною.
Уже багато літ минуло, як пішли з життя батьки мами Ганни — дід Іван ГРИМУТ та бабуся Гафія з рідного села Лозянського. Але пам’ять про них варта великої поваги. Земними — простими і чесними — вони раз по раз воскресають у думках-спогадах...
Жили в сусідній дерев’яній хатині — стріха в стріху з будинком батьків, і в ній було завжди тепло і своїм, і чужим захожим. Під одним дахом розміщувалося і житло, і ґаздівство: кімнатка, що служила одночасно за кухню і спальню, сіни, кліть (комора) та хлів, а у сякій-такій прибудові — дровітня та пиливник (стодола). Поруч тулилося ще одне тісненьке приміщення, яке послуговувало за крамничку. Такі торговельні точки в той час називали надомниками. Дід тут був продавцем при різних владах — чеській, угорській, радянській, а бабуся — неофіційним підсобником за його зайнятості іншими господарськими справами. А в радянські часи паралельно трудилися в колгоспі за трудодні.
Разом викохали-виростили двох синів та дочку. Особливо пишалися сином Василем (моїм вуйком), якого, на жаль, уже теж нема серед живих. Він у післявоєнний час став першим офіцером з лозянців, а то була велика честь, дослужився до звання майора...
Дід був грамотним челядником на селі, хоч було в нього за плечима всього два класи школи. Запам’яталися його неабиякий каліграфічний почерк, знання з географії. Мав повно різних карт, які у вільний час розкладав перед малолітніми онуками, і вчив знаходити континенти, країни, міста... Під час освоєння цієї науки ми часто допитували діда і про місцеву територію — походження чудернацьких назв навколишніх урочищ. Поважно та грунтовно пояснював кожну. А скільки знав усяких житейських притч, народних звичаїв — міг днями і ночами цікаво оповідати. Непогано знався також на історії.
А бабусю навчати освіті довелося вже нам. Вона дуже тішилася, що під старість пізнала писемність, яка стала їй у пригоді: нарешті могла читати газети і журнали. Я, брат Володимир, сестри Олена та Ганна у дитинстві пестливо тулилися здебільшого до діда й баби ще й тому, що батьки працювали у Міжгір’ї. Дід-баба нас доглядали за відсутності дитсадка у селі.
Дід був першим нашим учителем у багатьох сільських господарських справах. Скажімо, в сінокісному ремеслі. Траплялися за цього діла і курйози. Коли клепав мою косу, я брав його інструмент, продовжуючи класти траву у валки. Дід наказує перепочити, а я ще сильніше розмахую косою, щоб був більшим укіс. Тоді він хитро зауважує, що неакуратно скошую стебла, мовляв, гривка за розгонистого руху залишається. Отак я жалів його сили на старості, а він мої у юності. Взагалі дід умів чергувати труд з перепочинком, давав вказівки і нам не надто напружувати фізичну снагу. Як, приміром, у поті чола поколе серед білого дня дрова, то потім приляже на довгій потьмянілій лавиці і кількахвилинно подрімає. Замість подушки підкладав долоні. З цього приводу бабуся гнівилася не на жарт. Картала сердито: «Люди роблять, а ти спиш. Сякий-такий!» А дід хоч би що, ще у відповідь казав: «Айно» (так. — Авт.). Тобто згоджувався, що права. Ми, діти, дивувалися: чому баба, яка з нами повсякчас була надзвичайно ласкавою, сварливо лається, а дідо їй ще догоджає. Розтлумачив нам свою чудну поведінку: «Треба бути мудрим, бо слово поза словом — і буде війна». Справді, бабуся швидко мирилася після того слова, і їхні сімейні стосунки нормалізовувалися. Але сільська кличка йому відтак приклеїлася — «Айно».
А жили, що не кажи, переважно душа в душу, у злагоді крокуючи рука в руку подружньою стежиною до останнього дня. Навіть прожили рівно кожен по 85 років. Незважаючи, що обидвоє постійно курили. Бабуся взялася палити за підказкою єдиного на той час у верховинському краї лікаря Мартона. Дошкуляли здоров’ю утворення на слизових оболонках, і він дав рецепт прогрівати ніс... тютюновим димом (де тоді були інгаляційні апарати!?). Помогло, але Гафія Василівна так і не розлучилася з цигарками. Дуже смачно готувала — вдома у батьків харч чомусь ніколи не йшов так усмак. Хоча дідусь не був вибагливим у їжі. Пам’ятаю, коли йшли мотиками і лопатами прокладати стежки в лісі (дід примудрявся підзаробити й у лісокомбінаті), — то в обід смакував одним хлібом з яблуками. Це при тому, що в торбинці було сало та інший провіант. Не виключено, що до такого скромного раціону його привчили колишні кризи, про які він також із сумом розповідав молоді.
Предки мали авторитет не лише в одному своєму осідку. Доводилося чути, як деякі казали: «Піду порадитися до Гримута». Розсудливим і доброзичливим був мій дід Іван у багатьох питаннях. Вдавалося йому виручати навіть... ворогів. Згадував, як до хати якось забігли солдати-мадяри, втікаючи від минулої проклятої світової війни. Переодягнув і ще нагодував бідолашних дезертирів, які не хотіли стріляти, а ті взамін на знак вдячності подарували зброю, котру він потім здав, щоб не мати клопотів із «совєтами»... Розповідав, як через страх за дітей приховували, що бабусин брат поїхав в Америку. Тоді за такі факти переслідували весь рід...
Цікавих моментів із життя пращурів можна пригадувати безліч. Розумні й повчальні їхні дії варті наслідування. Завжди шкодую, що не встигав вислухати всі історії, які намагалися оповісти дідусь чи бабуся, бо бажалося серед ровесників м’яч поганяти або десь інде час провести. А старійшини роду дають неоціненні знання — з життя, з минувшини.
І знову на спомин приходить хата рідних Гримутів. Коли її, ледь не столітню, кілька років тому розбирали до підмурка, то під порогом знайшовся скарб. Дивний, звичайно. І що б ви подумали? Зернини квасолі! Сенсаційно збереглися, ніби вчора їх там заклали, а не майже століття пролежали. Напевно, коли будувалися предки, то, надіючись на врожаї нив і скромні сімейні достатки, знаково сюди заховали боби...
Загадкові й мудрі наші предки. Живімо й пам’ятаймо їх!
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ.
Фото з сімейного архіву.
Міжгір’я Закарпатської області.
