У кожного соціального працівника свій шлях до професії: через волонтерський рух або приклад «вчителів», через необхідність пізнати себе та бажання допомогти іншим. Насправді навряд чи можна працювати в соціальній сфері без постійного самовдосконалення. Сучасний спеціаліст соціальної сфери взаємодіє з великою кількістю джерел інформації із різних галузей, володіє фаховими знаннями з психології, соціології, психіатрії, знає правові аспекти соцзахисту, теорії та методи соцроботи; вміє спілкуватися, оцінювати потреби та представляти інтереси клієнта, сприяє підвищенню його потенціалу. 
Ось лише кілька історій, почутих від переможців загальноміського конкурсу серед соціальних працівників «Кращий соціальний Web Surfer м. Києва-2018».
 

***

Людмила НОВІК, директорка Центру соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями Дарницького району, по праву отримала почесне звання «Майстер соціальної роботи». Людмила Федорівна вже багато років працює з особливими дітьми та підлітками, добре знає всі тонкощі цього середовища. Каже, що головне в роботі — це вміння знайти індивідуальний підхід до кожної людини і Любов.
— Для наших дітей і молоді потрібні різні умови навчання і занять. На жаль, є діти з важкими хворобами, тому індивідуальний підхід просто необхідний. Умови ми створюємо за підтримки держави й волонтерів. Маємо кабінети сенсорно-інтегративної терапії, фізичної реабілітації. Проводимо арт-терапію, ставимо театралізовані постановки, де грають і діти, і дорослі: батьки, педагоги, волонтери....
— А що особисто вас сподвигло працювати з дітьми?
— Житейські випробування... Мій чоловік та молодший син стали інвалідами. На жаль, син помер, він також був нашим учнем... Нашим дітям, як нікому, потрібна фахова допомога педагогів, психологів, медиків, та й суспільства. Бо не всім навіть добрим і сумлінним батькам це під силу. Головне — не замикатися в собі, а знаходити можливості для розвитку, спілкування, допомоги тим, кому важче, ніж тобі. Особисто для мене життя наповнюється сенсом завдяки любові до дорогих мені людей.
Людмила Федорівна починала свій педагогічний шлях із вожатої у піонерському таборі «Вогник» заводу «Арсенал». Тут вона зустріла своє кохання, тут народилася її сім’я, її сини. Далі — робота педагогом-організатором, практичним психологом у школі, створення дитячої громадської організації «ШАНС» у столичній школі № 147. У 2009 році указом Президента Людмилі Новік присвоєно почесне звання «Заслужений працівник соціальної сфери України».

***

Майстер соціальної роботи Леонід ЛЕБЕДЄВ — голова Благодійного фонду «Зміни одне життя — Україна». Разом із дружиною виховують шестеро прийомних дітей-сиріт.
— Я хотів собі таку професію, яка б не давала сумувати та постійно стимулювала до розвитку. Після отримання диплома магістра з фінансів підприємств переді мною відкрився справді цікавий світ: багато професійних та особистісних викликів, потрібно було багато чого вчитися, швидко реагувати, спілкуватися з різними людьми, вирішувати специфічні задачі, — розповідає усміхнений молодий чоловік Леонід Лебедєв. — У 2008-му я став прийомним батьком двох хлопчиків-близнюків. Нині це вже 17-літні парубки. Згодом ми з дружиною й дітьми усвідомили, що для всіх дітей є життєво важливим бути в сім’ї разом із мамою і татом. День за днем спостерігав позитивні зміни, які відбуваються з нашими хлопчиками, і моє переконання у цьому тільки міцнішало. Сім років тому ми з дружиною зареєстрували громадську організацію, і так з’явився наш проект. Тоді стало очевидним, що традиційними способами (волонтерські поїздки, збір речей для інтернатів тощо) вирішити проблему сирітства неможливо: діти залишаються закритими у закладах. Тим часом нашу сім’ю поповнили ще четверо прийомних дітей. Ми ніколи не приховували від них той факт, що вони — нерідні. Тобто не так: вони для нас, як і ми для них, — не просто рідні, а найрідніші. Але народили їх інші люди. Я вивчав досвід роботи багатьох недержавних організацій. Потім оформилась чітка програма дій і конкретний план, а головне — з’явився інструмент, за допомогою якого можна пришвидшити пошук потенційних батьків для дітей-сиріт — і тим самим зменшити кількість дітей в інтернатних закладах. Цим інструментом стали короткі відеоролики про кожну дитину, щоб потенційні батьки могли заочно познайомитися з нею, дізнатися про її уподобання, побачити її очі й переконатися: їй, так само як і іншим дітям, потрібен сімейний затишок.
Чотири роки тому було створено Благодійний фонд «Зміни одне життя — Україна». Леонід їздив по інтернатах і дитбудинках, знімав відео. За місяць уже були зроблені перші відеоанкети дітей і розміщені на сайті та двох каналах ТБ (державних, бо, за словами Леоніда, комерційні не йдуть на співпрацю і взагалі на контакт). Завдяки проекту понад 500 дітей-сиріт отримали нові родини!
— Для мене дуже важливо, щоб діти-сироти не повторили долі своїх біологічних батьків, адже більшість із них — це соціальні сироти при живих батьках, — каже Леонід.
Леонід згадує, що спочатку чиновники всіх рівнів і керівники дитячих виховних закладів усіма силами намагалися заважати їм, не давали інформації про дітей-сиріт. Адже це все — гроші, і немалі. Але чоловік виявився не просто настирним, а ще й грамотним.
Колеги про нього кажуть: «Леонід — мудрий капітан нашого корабля. Він зібрав чудову команду, яка зробить усе, щоб корабель став криголамом. Завжди готовий кинути рятувальний круг усім, хто за бортом, попри час і обставини. А ще Леонід — відданий своїй справі, цілеспрямований і має почуття гумору».

***

27-річна Олеся САКАЛО — чарівна дівчина в інвалідному візку — лауреат конкурсу «Кращий соціальний Web Surfer м. Києва-2018». Вона працює черговим адміністратором реабілітаційного центру Деснянського району. У соцмережах веде інформаційну сторінку центру, координує групу, до якої входять діти й молодь з інвалідністю, їхні батьки, педагоги, соціальні партнери.
— Лише тут я відчула себе повноцінною людиною, — каже Олеся. — Раніше моє спілкування з людьми обмежувалося телефоном та Інтернетом, а тепер я працюю в колективі. Я багато чого навчилася, а насамперед — спілкуватися, підлаштовуватися під інтереси інших і, як не дивно, не розкидатися грошима. У 12 років я думала, що мріяти про будь-що мені назавжди заборонено, у 17 — дуже хотілося подобатися хлопцям, навіть інколи з’являлися мрії про диво: що я стану на власні ноги, піду й зустріну хлопця, який мене покохає. А нині я хочу, щоб був мир, боятися мріяти, хочу здоров’я для батьків, щоб наша родина жила в достатку. Хочеться легкості в житті!
Олеся гарно співає, бере участь у театральних виставах, у фестивалях творчості дітей і молоді з обмеженими можливостями «Повір у себе!». А ще дівчина займається стрільбою з лука, минулого року їздила на екскурсії до Львова й Чернігова.
— Я не краща і не гірша за інших дівчат. Просто не можу ходити. Але я так само люблю модний одяг і косметику, так само хочу чогось досягти в житті, хочу кохати й бути коханою! А головне, що я зрозуміла, відчувши підтримку працівників реабілітаційного центру й Київського міського центру соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді, — треба вірити в себе! Вірити в людей! І не опускати ні рук, ні голови.
Події останніх років, створюють серйозні виклики взаємовідносинам — і у кожній сім’ї, і у суспільстві в цілому. Та попри всі негаразди у серці кожного українця є величне бажання допомогти. Саме допомога звичайних людей сьогодні є запорукою того, що в Україні відбудуться зміни на краще і разом ми створимо суспільство чуйних та відповідальних людей...

Наталя ПЛОХОТНЮК.
Фото надавно автором.

Київ.