Мал. Івана САДОВЕНКА.
Неспішний хід наших поїздів налаштовує на розмови і спогади. У потягу від Дружківки до Києва на невідомому полустанку мій сусід по купе сумно зітхнув:
— А нещодавно екс-віце-прем’єр України Б. Колесніков з команди швидкого президента-втікача Януковича привселюдно повідомляв, що поїзди з Харкова або Донецька до Києва ітимуть не більше п’яти годин...
І тут він заговорив про наболіле: наші пасажирські потяги занадто повільні, а віце-прем’єр справді обіцяв, що вони бігтимуть набагато швидше. Адже казав це не який-небудь мрійник, а цілком відповідальна, наділена владою людина! Це було для багатьох пасажирів давньою мрією, оскільки європейські держави на той час уже давно пересіли на швидкісні поїзди. Ось і наш енергійний і заповзятливий міністр пообіцяв, що він теж пересадить українців на високошвидкісні потяги.
Не відкладаючи справи в довгий ящик, пан Колесніков вирушив на закупівлю швидкісних поїздів у Південну Корею, яка славилася виробництвом таких потягів, де закупив одразу два поїзди й уклав контракт на поставку ще шести. Держава грошей не шкодувала, оскільки все це робилося під прапором підготовки до першості Європи з футболу — Євро-2012, а хотілося похвалитися перед усім світом... летючими поїздами.
Угоду було укладено без особливих зволікань — і незабаром перший швидкісний поїзд вирушив з Харкова в Київ. Тільки от, всупереч надіям, прийшов він до місця призначення набагато пізніше обіцяного, оскільки дорогою виникли непередбачені складнощі. І наступний поїзд теж ішов у Київ з пригодами. Знавці стверджували, що інакше й бути не могло, оскільки українські залізничні колії мало чим відрізняються від автодоріг!
Ям, звичайно, там немає, але колія мало пристосована до високих швидкостей, перш ніж пустити «корейців», її варто було б гарненько виправити горизонтально й вертикально, а такої хитавиці, як у нас, «летючі» потяги витримати не могли.
Спробували дещо приладити, підправити на швидку руку, однак користі не було. Контакт із корейцями довелося загальмувати, а отримані поїзди поставили подалі на запасні шляхи, де вони цілком успішно, як у нас заведено, ламаються й розтягуються. А коштує кожний з них 700 мільйонів доларів. Навіть у музей залізничної техніки вони не годяться, оскільки можуть служити лише зразком нашої безгосподарності й безвідповідальності. Викинули півтора мільярда доларів на вітер, і ніхто навіть не ворухнувся, начебто викинули на смітник старий віз. А могли б попросити місцевих умільців зробити щось схоже, мабуть, і дешевше було б, і підтримали б вітчизняного виробника...
А наш застрільник швидкісного руху де? Обертається у владних колах, цілком успішно поповнює особистий капітал, рік за роком збільшуючи свої активи. Отут ніяк не обійтися без тривіального, усім вже обридлого запитання: а куди дивиться наша прокуратура? Чи таким «дріб’язком» вона взагалі не займається?
Михайло ПАСЬКО.
