На знімку: вшанування пам’яті загиблих під час Революції Гідності на Алеї Героїв Небесної Сотні в столиці 18 лютого.

Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.

Більше фото тут

В’ячеслав Веремій дістав смертельне вогнепальне поранення у ніч на 19 лютого 2014 року. На розі Володимирської та Житомирської вулиць фотографував натовп «тітушок» із вікна авто. Коли ті запримітили, що їх знімають, оточили машину, почали її розхитувати, потім витягли водія й пасажирів, на яких накинулися з кийками й металевими прутами. Найбільше дісталося фотографу, якому один із нападників двічі вистрелив у спину. Одна з куль пробила плече, друга застряла в легені. Через велику внутрішню кровотечу врятувати журналіста не вдалося, він помер на операційному столі.

У Національній спілці журналістів України відбулася презентація книжки «Веремій В’ячеслав. Правда життя журналіста», яку підготувала та видала мати Героя України Катерина Веремій.

На знімку: під час презентації книжки про Героя України В’ячеслава Веремія.

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.

Зоя Шарикова, член правління Київської організації НСЖУ, зазначає, що на Майдані загинуло троє журналістів — Яків Зайко, Ігор Костенко та В’ячеслав Веремій. Останній — при виконанні службових обов’язків.

— Мушу зберегти світлу пам’ять про сина, хочу, щоб усі дізналися, хто був В’ячеслав Веремій, а був він великим патріотом, — каже Катерина Аркадіївна.

До книжки ввійшли не лише її роздуми, а й спогади колег журналіста, які багато років працювали з ним у «Газете по-киевски», учителів, громадських діячів, а також частина газетних публікацій В’ячеслава. Зокрема, й матеріали на підтримку помаранчевого майдану, коли люди «вийшли на захист свого громадянського «я». Є тут і розповіді, оповідання, вірші самого В’ячеслава, написані в різні роки. В одному з оповідань — «Любов» — він пише: «Любити я навчився з самого дитинства». І далі: «Я люблю нашу доріжку. Люблю вечір. Люблю, коли бабуся натопить грубку і тоді стає тепло. Наче мене обіймає мама».

— У дев’ять років В’ячеслав написав вірші про Україну, про рідну мову, — каже Катерина Аркадіївна. — Там є такі рядки: «За свою землю ви моліться, бо кращої немає в світі» або ж «русизмами пощерблено нашу мову», «кланятися до Москви ходили, бо були дурні». З дитинства він любив Шевченка, Стуса, брав блокнот і ходив у бібліотеку переписувати їхні вірші. Мабуть, під впливом цих поетів і сам писав: «Хтось до Москви корінням приросте, Ми з України, іншого Дніпра нема».

19 січня 2014-го журналіст дістав поранення на Грушевського — осколок світлошумової гранати потрапив в око.

— Нас поранили практично в одному місці, оперували та лікували у Олександрівській лікарні, — каже активіст, журналіст Володимир Зінченко. — Ми не мали змоги продовжувати боротьбу на Майдані — протидіяли російським ботам в інформаційному вимірі. Навіть на лікарняних ліжках ми намагалися боротися з пропагандою у соцмережах. Коли йому запропонували реабілітуватися у Варшаві, він відповів, що не може лишити Україну та сім’ю у час, коли пишеться історія.

Зоя Шарикова цитує записи із журналістського блокнота Веремія: «Я пишу з одним оком, бо друге поранене. Якщо в мене не стане й іншого, я буду писати в темряві. Якщо в мене віднімуться кінцівки, я знайду спосіб писати і до останнього подиху. Саме за цим я прийшов на Майдан. Я прийшов за правдою, яку мав донести до людей, бо я журналіст... Мені випала можливість жити і творити, коли викупана в крові Україна тільки зараз почала ставати на ноги й здобувати незалежність: люди втомилися їсти дірочку від бублика, працювати на чужині за безцінь, тихо вмирати в злиднях... А поряд вимуштрувані маєтки із золота й кришталю, парки дорогих авто... Але тут нас не зламати. Господи, допоможи мені піднятися. Моя зброя — це слово, іноді воно сильніше за неї».

Катерина Аркадіївна наголосила, що починає працювати над новою книжкою про сина, «бо є багато матеріалів», які не ввійшли до першого видання.

Своїми спогадами про В’ячеслава Веремія поділилася під час презентації його дружина Світлана, журналісти Сергій Тихий, Влада Бондаренко, активіст Ігор Сільченко.

Світлана ЧОРНА.