Частенько трапляється: маєш поїхати до батьків, родичів, а зволікаєш. Бо на той час, здається, є нагальніші справи, від яких залежать особисте життя, кар’єра і таке інше. Бракує часу навіть просто зателефонувати: знаходиш безліч відмовок, чому саме відклав дзвінок.
Або ж подруга подарувала книжку, маєш прочитати насамперед, дати відгук, написати, подякувати. Ні — ти знов відкладаєш у довгий ящик: подружка ж усе зрозуміє і пробачить. А ще проігноруєш запрошення в гості чи просто на каву — та ж усе нІколи, ой, нІколи.
І так — день за днем, рік за роком — минає життя. Відходять у кращі світи рідні та знайомі. Ті люди, котрі були найважливішими у житті і яких сьогодні так не вистачає. До яких тепер, здається, летіли б на крилах. Та нема вже до кого...
Згадався випадок із життя. Якоїсь неділі зателефонував давній знайомий. Мешкав у іншому місті, де свого часу працювала. Разом мали чимало спільних проектів. Був для мене добрим другом, наставником, порадником і розрадником... Та останнім часом ми бачилися мало. Усе відкладала свою поїздку. Змінила роботу, саме збиралася переїжджати в інше місто. Час від часу телефонувала до друга, радилася. Він був значно старшим, із досвідом, то допомагав і щодо робочих питань, і якихось життєвих моментів.
Останню розмову мали десь на початку року. Я розповідала свої новини, він — про те, що нездужає, важко ходити, що дописав нарешті книжку про рідне село і ледь зібрався із силами презентувати нове видання. Вкотре пообіцяла навідатися, бо наче вже все владналося із переїздом. І от 13 січня побачила пропущений дзвінок. Перетелефонувала. Він не відповів. Потім — ще один від нього. Відклала розмову на «завтра», а згадала тільки через день. От, подумала, вже після роботи поговоримо.
...Дорогою додому в маршрутці, переглядаючи стрічку новин у Фейсбуці, натрапила на коротке повідомлення аж із Криму. Наш спільний знайомий писав, що кілька годин тому не стало... і — знайомі прізвище та портрет...
Перше, що сказала дружині під час похорону: шкодую, що не відповіла на його останній дзвінок. Вона відказала, що тепер буду телефонувати до неї. Ми надривно плакали разом... Внучка підійшла, розповіла: дідусеві стало зле саме ввечері 13-го. Забрали до реанімації. Рідні сподівалися, що вийде. Сталося по-іншому.
Що тут додати? Цінуймо увагу тих, хто нам її дарує. Геть зовсім задарма, просто так. Бо все добре має властивість колись закінчуватися. Людське життя — теж.
Людмила СТРАЖНИК.
Івано-Франківська область.
