Антивоєнні пікети в Москві.
Фото із ФБ-групи «СЕНЦОВ. ОБМЕН.
СЕГОДНЯ И ЕЖЕДНЕВНО».
Дедалі частіше росіяни починають розуміти: їх телебачення зробило все, щоб промити мізки народу. І це, на жаль, вдалося. Але ті, хто мислить критично, все-таки запитують себе: а що в головах самих пропагандистів, невже вони і самі вірять у те, що кажуть? Запитання, швидше, риторичне, адже в людей, які щодня, щохвилини поливають брудом українців і Україну, розпалюють ненависть, немає ні честі, ні совісті, ні гідності. Ці чесноти замінює підкажчик, який координує все: слова, дії, жести. А як немає його, то й сказати нічого, навіть на захист своєї одіозної дружини-пропагандистки Скобеєвої. Як не зміг цього зробити не менш одіозний пропагандист Євген Попов у прямому ефірі одного з українських телеканалів. Промовчав, немов боягуз.
Проте реальна картинка іде врозріз із тим, що показують по ТБ. І це стає дедалі очевиднішим. Росіяни не мовчать — виходять із протестами. Як зробили це в Новосибірську, де минулими вихідними відбувся мітинг проти політики російського уряду і де вимагали відставки Путіна.
Олександр ТОРН (Thorn) (Москва, відеоблогер):
— Не люблю чути від людини про її переживання, я хочу САМ їх відчути. Мені взагалі нецікаво, що там бреше Кисельов в Дудя, я хочу знати точно: вірить він у те, що каже, чи це бізнес? А може, раніше був бізнес, а згодом дах поїхав і став вірити. А може, бізнес, але з неймовірними душевними терзаннями. Хтось монети збирає, а я залізаю всередину людини й намагаюся змоделювати й прожити за неї певні ситуації.
Візьмемо наприклад Соловйова. Мені було б дуже цікаво дізнатися, як змінилися розмови на кухні в родині теперішнього пропагандиста й розпалювача війни. Що він відповідає своїм дітям на запитання: «Тато, а правда на Україні фашисти?». Або сидять вони з дружиною на дивані: «Як минув твій день, любий?» — «Та злий, як собака. Порошенко цей зі своїм Томосом, адже руйнують православ’я, вбивають країну». Дружина вдавано підтакує, помахуючи шовковим поясом від халатика Луї Вітон, чи заперечує? А можливо, увірувала в бандерівців? А сам Соловйов? А їхні діти? Чи відбулася трансформація свідомості, чи вони, чокаючись Дон Периньйоном, промовляють тост: «Нехай не вимре довірливий лох на Русі-матінці»? Чи є там сором, страх, сумніви? Як ця істота поводитиметься, опинившись у центрі Майдану? Що скаже юрбі, яка наближатиметься? «Давайте, фашисти, підходь по одному!» чи, впавши на коліна, молитиме про пощаду?
У такому ось ключі я найчастіше намагаюся оцінити ймовірність натискання Путіним червоної кнопки. Останні п’ять місяців, відтоді, як я відкрив канал на YouTube, невідривно занурений у коментарі, які глядачі залишають під моїми відео. У мене доволі високий відсоток глядачів з України. Моя дружина — українка, родом з Одеси, а нещодавно ми були в чудовому Києві й навіть побували на заході, при-
свяченому річниці Майдану. Тому мені завжди є про що поговорити з моїми Українськими передплатниками. З тими, хто ставить запитання або просто виявляє доброзичливість.
Але є й інший шар коментарів від Українців. Радикальніший, скажімо. Здебільшого це звучить приблизно так: «Здохніть прокляті кацапи». Я не вибирав, де народитися, не вибирав Єльцина, не вибирав Путіна, не брав участі в написанні конституції, мене не запитували, чи хочу я Крим і Донбас, я не відповідаю за дії своїх батьків, які допустили Путіна до влади, і взагалі не сиджу склавши руки, а агітую своїх знайомих, веду боротьбу на інформаційному полі, підтримую Україну, наскільки це в моїх силах, ходжу на мітинги, мене б’ють кийками і за-
тримують, загрожують підкинути наркотики й посадити за мою громадську позицію. Чи справедливо викреслити мене й мою дружину зі списку винних? Справедливо.
Але яке діло звичайному Українському школяреві та його матері, які втратили батька і чоловіка в боях з окупантами, до того, який я тут молодець, мітинги відвідую. Якийсь, чорт його бий, лицар світла просто, розповідає в Ютубчику, який Путін поганий.
«Може, візьмеш уже відомо що в кулак і підеш доможешся народовладдя? І друзів своїх захопи, вас там 140 мільйонів, начебто. Повинно вистачити». Справедливо? Знову справедливо. Яка ж ця «справедливість» непостійна натура, неточна наука.
Я багато чув про дивовижну НЕкровожерливість Українців. Тому я вірю, що світ не розділиться на Українців і Росіян. І не поспішайте кидати в мене каміння, я не про горезвісний «один народ». Я про те, що люди бувають тільки двох видів — хороші й погані. Проте сперечатися з тими, кого все-таки не цікавлять подробиці, чия кров кипить і жадає помсти, я не буду. За ваше право бажати помсти я боротимуся з будь-яким пропагандоном. Тому що я вас... розумію...
Ганна Аркадіївна
ШАРОГРАДСЬКА (Санкт-Петербург, журналіст):
— Будинок у Петергофі, де була наша квартира, зруйновано при облозі Ленінграда під час Другої світової. Коли тато вийшов у відставку, офіцерам, котрі пройшли війну, давали можливість оселитися там, де вони хотіли. Мої батьки вибрали Маріуполь. Їм була виділена невелика ділянка землі неподалік від моря, вони побудували дім, де всі ми мешкали, поки я не закінчила школу. Тепло згадую своїх учителів і директора школи Дмитра Зарецького. Я мала право не вивчати українську мову, але я все-таки захотіла знати таку мелодійну, гарну, що пестила слух, мову. Тепер уже не розмовляю вільно українською, але розумію живу мову й читаю пресу українською мовою.
Школу я закінчила із золотою медаллю. Вступила до МГУ, де був божевільний конкурс. Уклін моїм талановитим педагогам із 30-ї школи Портовського району.
Після перебудови, коли мені запропонували роботу в організації, що за 25 років трансформувалася в Інститут регіональної преси, я не раз проводила семінари для журналістів в Україні: в Сімферополі, Ялті, Києві, Мелітополі.
Мені було цікаво, як відчувають свою свободу, здобувши незалежність, такі близькі мені люди. На моє пряме запитання отримала відповідь:
— Так, нам поки що важко, але наші діти не воюватимуть.
Зізнатися, я позаздрила миролюбній Україні, бажаючи, щоб моя країна перестала бряжчати зброєю. Війна в Афганістані, розв’язана Росією, коли обидва мої сини, студенти вузів, як і багато їхніх однолітків, були призвані служити в армії, війни в Чеченській республіці, які лицемірно іменувалися «антитерористичними операціями», що також забрали багато життів по обидва боки, і наступні спалахи агресії змушували тоді й змушують сьогодні замислитися про зовнішню і внутрішню політику моєї країни, про хиткість існування людини в нашому світі.
В Україні завжди відчувала доброзичливість і гостинність, із задоволенням приймала і приймаю запрошення брати участь у спільних проектах. Повинна за-значити, що преса, або — як тепер заведено її називати, — медіа, в Україні вже якісніша, ніж у
Росії. Ми не помітили, що звична на початку перебудови гласність втрачає свої позиції, нове покоління росіян зовсім не вживає це поняття, тому що воно проіснувало зовсім недовго.
У Росії люди часто чують, що не варто їздити до країни, де до росіян ставляться вороже.
Був один епізод, коли журналіст із Західної України, вирішив заявити мені протест:
— Що це москалі нас вчити приїхали?
Я на це відповіла:
— Якщо «москалі» — це «москвичі», то я — не москвичка. А якщо «москалі» — «росіяни», то я — не росіянка. «Інцидент» було вичерпано.
Коли я жила НА Україні й коли приїжджала В Україну, а також навчаючись у Москві, я не замислювалася, хто я.
Серйозно замислилася в Ленінграді, тому що мої колеги, студенти й журналісти, вважали, що я — єврейка. А я не хотіла їх переконувати.
Не описуватиму ситуації, пов’язані з обмеженнями тощо. Я згадала про це, коли зовсім недавно, в 2014 році, в Інтернеті виявила свою фотографію, де в мене на чолі було написано, що зі мною варто зробити в моїй країні...
Нещодавно повинна була летіти на конференцію в Київ. Групу журналісток з Росії, що прилетіли в Київ за програмою Інституту регіональної преси (Петербург), і не тільки їх, за запрошенням такого ж інституту в Києві, змусили повернутися в Росію, хоча сторона, яка запрошує, робила все можливе, щоб вони взяли участь у конференції. Чи могла я під час затримки заявити прикордонслужбі, що я — українка? Мені б і в голову таке не прийшло.
На жаль, я — росіянка, що відчуває біль і сором.
І ми просто зобов’язані зупинити божевілля, визнати, що ми теж відповідаємо за те, що відбувається, і домогтися бажаного миру і свободи не тільки для себе.
Андрій ЗАХАРОВ (Москва, архітектор, художник і музикант):
— Я любив і люблю українців, як і всіх інших людей світу!!! У мене друзі і приятелі в Україні. Я ніколи не відчував тієї ворожості, що її намагаються нав’язати мені. Я був у Києві й Каневі, коли мені було 10 років. Згадую досі з теплими почуттями. Мені там було цікаво розмовляти з людьми українською мовою, хоча це було необов’язково, але мені подобалося. І нині я із задоволенням згадую слова й обороти мови українською, мені здається, що багато хто пов’язує російську мову з польською і старослов’янською — це збагачує мову. Хочу побажати Вам: будьте щасливі і вільні! Бажаю нам жити в мирі й дружбі!
Анна ГНЄДІНА (Москва, приватний підприємець):
— Усю інформацію про український Майдан 2013—2014 років читала й дивилася в Інтернеті. Це були стріми людей, і такі джерела, як «Свобода слова», «Голос Америки», «Цензор.НЕТ», а після подій в Одесі регулярно читала Юлію Латиніну на «Эхо Москвы», передача «Код доступа». Захоплення Криму, швидше за все, планувалося давно, але ніхто не думав, що так усе станеться раптово. Послухайте Андрія Ілларіонова за 31.01.2014 року: у своєму інтерв’ю «Громадському» він чітко каже, що збирається робити Кремль, але ніхто не надав цьому значення. Я сама не могла тоді подумати, що ввп піде на захоплення півострова й Донбасу. У Криму багато росіян, вони давно вже мріяли жити з Росією, і наше ТБ робило все, щоб промити мізки народу, і їм це вдалося. Україна не робила нічого, щоб завоювати уми людей, тому опору практично ніякого й не було. Я вірю, що Україна вийде із кризи й почне свій активний розвиток, незважаючи ні на що. З такими людьми країна приречена на успіх!
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
