Отаман Хмара (Семен Харченко-Харчук).

Мама слабшала з кожним днем. Частіше лежала і щось своє думала. Якось сказала тихо: «Мабуть, йому дуже хотілося жити!»

— Кому? — питаю.

— Отаманові Хмарі, — відповіла вона.

Надворі було сіро і мрячно, сніг лежав брудний…

— І погода тоді, мабуть, як нині була, — продовжила мама, — бо заарештували його в березні 1924-го, за рік до моєї появи на світ. Видав Хмару свій, кривенецький, Остапчук. Та марне старався. Хто про нього зараз знає? А отамана згадують, пам’ятають...

Підсів ближче й попросив: розкажи, що знаєш.

— Мені важко довго говорити, — відказала мама. — Візьми на кухні, на столі, загальний зошит у коричневій палітурці і почитай. Я там написала, що згадала…

Я так і зробив. Прочитане вразило. За маминою долею можна вивчати нашу історію. Навіть до знаменитого підполковника армії УНР подільського отамана Семена Харченка-Харчука (Хмари) вона мала опосередкований дотик. У березні 1924 року при переході Хмари з польської території на Поділля для організації повстанської боротьби, його видав чекістам у Кам’янці-Подільському сексот більшовиків Мар’ян Остапчук з Тернопільщини, родичів якого добре знала моя мама. Адже вона теж родом з Тернопілля.

А ще мама, як, мабуть, майже вся молодь у Західній Україні перед Другою світовою війною, виростала на романі Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр». Цей твір виховав з галицьких та подільських селян «дієвих романтиків». Вони, вступаючи в ОУН, навіть псевдо собі нерідко брали на честь холодноярських повстанців. Мама припускала, що Горліс-Горський бував у її рідному селі Кривеньке. Зрештою, він не раз бував на Тернопільщині в 1922—1923 роках, коли жив у містечку Тарноруда, що над

Збручем, не так і далеко від Кривенького. А другу частину свого легендарного роману Горліс-Горський якраз писав у селі Багатківці Теребовлянського району Тернопільської області…

Про отамана Хмару, згаданого мамою, я теж дізнався з повісті цього письменника. Тож знав не лише про те, як його було зраджено і як його катували у Вінниці в тюрподі («тюремном подотделе»), а й про те, як він героїчно загинув. А мама доповнила все це невідомими мені деталями.

Отже:

«Відколи Україна стала Незалежною, мене мучить думка, що треба якось донести до людей правду про сім’ю Остапчуків. Сім’ю, з якої походив підлий зрадник Мар’ян. Бо я жила в одному з ними селі й змалку знала про зрадника. Однак родина Остапчуків кров’ю змила з себе ганьбу, через яку дуже страждала. Бо люди в селі по-різному ставилися до них через їхнього родича, хоч усі інші Остапчуки були патріотами України.

А мав зрадник Мар’ян двох братів і сестру. 

Старшого звали Онопрій. Працював він у нашому селі Кривеньке директором школи. Був освіченим, добрим і справедливим. Ми, діти, його дуже поважали. Онопрій мав трьох дітей. Найстарша — донька Ліда, з 1922 року, син Степан — 1924-го і Юрій, з 1926 року. Вони гарно вчилися і дружили з усіма нами.

Другий брат Василь був неодруженим і працював у нашому селі, а також в сусідньому Сидорові, війтом.

Сестру їхню звали Текля. Я пам’ятаю її вдовою. Прізвище вона мала Федьків. Теж жила у Кривенькому. У неї було двоє синів: старшого звали Зиновій. Він вчився у Львівському університеті і на канікули приїздив до села. Молодь його любила.

Другого сина звали Володимир. Він з 1925 року. Я з ним вчилася в одному класі. Ми його кликали Зюнко.

Хочу більше згадати про Василя Остапчука. Він був гарним війтом. У нашому селі панував взірцевий порядок. Василя поважали за справедливість. Він любив вживати слово «дійсно». То його люди й називали — «пан Дійсно». Він про це знав, але не ображався.

Хоч і був війтом, та брав участь у всіх культурних заходах у селі, був членом «Просвіти», у всьому сприяв молодіжним гурткам «Луг» і «Січ». Коли 1939 року (17 вересня) Західну Україну «звільнив» Радянський Союз, то його звільнили з роботи. Але в жовтні люди вибрали Василя Остапчука депутатом райради.

Невдовзі від нашого, тоді ще Копичинецького, повіту відправили делегацію до СРСР, щоб побачили, як гарно люди живуть у колгоспах, та щоб і в себе їх організували. В тій делегації був і Василь Остапчук. Пам’ятаю, як після повернення делегації додому в селі скликали мітинг. Делегату Василю теж дали слово. Він гарно виступив, розповів про поїздку, похвалив московське метро за зручність і красу. Розповів і про колгоспи. У них ще не зібрали кукурудзу, в полях досі мерзне цукровий буряк (а був уже кінець листопада). «Оце дійсно колгоспні порядки», — сказав він. Після цього мітингу Василя Остапчука в селі не стало. Ніхто не знав, де він подівся, хоч і здогадувалися, що його забрали більшовицькі каральні органи. Оце така була тоді дійсність…

Зняли з посади й Онопрія Остапчука. Але не арештували. Він жив у квартирі при школі з дружиною і двома синами. Дочка Ліда далі навчалась у Львові в медінституті.

У 1944 році, коли в село вдруге прийшла більшовицька влада, почалося найбільше лихо. 22 жовтня Кривеньке допалили енкаведисти, бо підпільники не дали їм вивезти людей до Сибіру (першого разу в квітні село палили німці вкупі з поляками). Після того почалися арешти. Заарештували Онопрія Остапчука і його доньку Ліду. А ще 29 січня 1941 року було заарештовано його племінника Зиновія Федьківа. Зиновія мордували в Чортківській тюрмі, а коли почалася війна, разом з іншими в’язнями гнали пішки аж до Умані. Тут розстріляли тих, хто не загинув по дорозі. З нашого села в Умані закатували ще Омеляна Бережанського, що був членом крайового проводу ОУН, а також Романа Мотику. А Богдана Копія, Богдана Шмату, Івана Третяка, Дмитра Вороха, Івана Стойку, схоже, стратили ще в Чортківській тюрмі.

1945 року Степан Остапчук і Володимир Федьків пішли у підпілля. Коли 18 грудня того ж року арештували мене, вони ще були живі. Перебуваючи в концтаборі на Півночі Росії, я нічого не знала про них та їхню родину. Та коли 1957 року, після звільнення, навідалася до рідного села, то дізналася, як енкаведисти познущалися над Лідою Остапчук, а тоді вбили її «при попытке к бегству». А Степан і Володимир загинули в боях з більшовиками в рядах УПА. Дружину Онопрія Остапчука Олену з малим сином Юрієм вислали до Сибіру. Не допомогла їм зрада родича Мар’яна, його співпраця з чекістами…

Коли я ще перебувала в концтаборі в Княж-Погості (Комі АРСР) — зараз це місто Желєзнодорожний — то познайомилася з Марією Сиротюк, родом із Сатанова. Вона працювала в одній бригаді зі мною. Дівчина не вміла ні писати, ні читати. Як тільки десь знаходили шматок паперу чи олівця, я їй писала алфавіт. І вона таки стала письменною. Згодом її відправили етапом кудись за Урал. Через якийсь час отримала від Марусі вісточку з Красноярського краю. Вона повідомила, що вийшла заміж за мого земляка Юрія Остапчука і живе разом з ним та його мамою. Не пам’ятаю, в якому місті, бо лист з адресою не зберігся. Пам’ятаю лиш, що подруга передавала мені вітання від Юрія та його мами й писала, що їм дозволили виїхати з Сибіру до Краснодарського краю.

На цьому наше спілкування закінчилося. Мене через якийсь час з Княж-Погоста етапом відправили в Інту, а адреса подруги, як уже казала, не збереглася. Тож так і не знаю, як склалася доля чи не єдиного нащадка роду Остапчуків, які ганьбу одного свого представника змили кров’ю багатьох. Хай буде мученикам вічна пам’ять!»

Звісно, після прочитаного у мене було до мами багато запитань. Вона додала деякі деталі. Приміром, пригадала, що коли в село прийшла радянська влада, до Онопрія Остапчука приїздили в гості дві доньки зрадника Мар’яна. Вони були дуже гарні. Одна вийшла заміж за хлопця із сусіднього села Шидлівці, працювала там учителькою. Одного разу вона пішла сапати в поле, аж тут почалася гроза, і її вбила блискавка.

І ще мама згадала, що в село приїздив театр з виставою про зрадника Мар’яна, однак люди попросили їх у Кривенькому не виступати, пожаліли Остапчуків.

Олександр ВІВЧАРИК, краєзнавець.

Черкаська область.