Юний, але мужній моряк Василь Магдич.

Разом із дружиною Василиною вже нівроку 38 літ!

Немало хлопців-верховинців у радянські часи несли строкову службу на військовому флоті. Але пройти через такі географічні широти, як міжгірець Василь МАГДИЧ, — судилося мало кому. Відбувати військову повинність йому довелося на підводному судні протягом трьох років і двох місяців. І, можливо, він єдиний благополучно перетнув «цвинтар Атлантики» — горезвісний Бермудський трикутник, де й досі за загадкових обставин безслідно щезають не лише великі кораблі й підводні човни, а й сучасні літаки. Недарма це місце також іменують «Морем диявола»...

Тепер можна говорити про все (не те що раніше, коли, запобігаючи розголошенню військової таємниці, ледь не вішали замка на язик). Мовчали й моряки-підводники, як риба у воді... Але нам вдалося вивідати у цього сміливця чимало цікавого: час минув, заборони відійшли разом із тією країною, якої теж немає. Та пам’ять іще зберігає пережите...

Надсекретний підводний марш через Атлантику

Юнак із райцентру Міжгір’я відзначався неабиякою силою. Тому ще до призову на строкову службу потрапив на замітку: у Тячеві на медобстеженні і тестуванні йому та ще одному допризовнику дали добро на «мореходку». Під час весняного набору на військову службу 1975 року одразу опинився в Ленінградському навчальному загоні підводного плавання, де за кілька місяців здобув спеціальність гідроакустика. Звідти Василя командирували на військово-морську базу Північного флоту — в невеличке місто закритого типу Гаджієво за тридцять кілометрів від Мурманська. Став на вахту на атомному підводному човні 667А. Згодом призначили командиром відділення гідроакустичного шумопеленгатора, присвоїли звання старшини ІІ статті, навіть обрали комсоргом.

Судно виявилося потужним, нагадувало житлову п’ятиповерхівку завдовжки в 110 метрів. Озброєні були, що називається, до зубів — комплексом Д-5 із 16 балістичними ракетами Р-27 та двадцятьма торпедами — з ядерними боєголовками також. Технічна характеристика теж вражала. Скажімо, робоча глибина занурювання сягала 320 м, а гранична — 600 м, під водою було спроможне розвивати швидкість більше 60 км за годину. Особовий склад екіпажу становив 120 чоловік: половина матроси, інші — мічмани, офіцери.

Муштрували, особливо новачків, до сьомого поту, шліфуючи до автоматизму бойову готовність. Лише трохи задрімаєш — уже підйом. У добрій пригоді стали уроки наставника — старшого матроса Володимира Водолазького з Донеччини. За короткий проміжок часу Магдич бездоганно опанував ази морської науки. Це засвідчує грамота командира військової частини, яку вручив за виграш технічної вікторини «Як ти знаєш свій корабель». А про доблесть Василя Магдича писали, зокрема, у багатотиражці об’єднання підводних суден «Северная вахта» та «Океанская вахта».

Їхній підводний ракетоносець неодноразово відзначався в навчально-військових діях. Приміром, за ракетних стрільб на точність влучання в ціль: напад було скеровано на полігон у Казахстані, а дальність запуску бойового снаряда сягала 2,4 тис. км, за нормативного відхилення плюс-мінус 200 м вони ледь не вцілили в точку — не вистачило лише півсотні метрів.

Найдальшим походом із Баренцового моря виявився рейд, що тривав аж 110 днів, хоч автономність плавання була розрахована на 90 діб. Узявши курс на Атлантичний океан, наслухалися й про трагічні жахи на його просторах, але ніхто не надавав їм серйозного значення. Молодість, бойовий дух брали гору. Під час надсекретного підводного маршу човен лише за темної ночі миттєво спливав, аби вийти на зв’язок зі своїми й запастися повітрям. Хоч якими пильними були, але не минули чортової пастки в Бермудському трикутнику. Екіпаж охопила тривога, коли в одній з океанічних зон боцман оповістив, що судно без командирського наказу втрачає задану робочу глибину, повільно опускаючись на дно. Це тривало хвилин із п’ять (наче в управління втрутились якісь інопланетяни), а потім усе нормалізувалося.

За повернення трапилося інше аномальне явище в цій акваторії. Василь Магдич доповів, що несподівано почувся сильний шум, хоча на великій відстані від човна не було запеленговано жодного об’єкта. Гучний гомін підтвердив і прилад-самописець. Уже на суші, отримавши в нагороду жетон за похід, він і його товариші по службі усвідомили неймовірні випадки. Зате його мати Марія відчула неспокій і пішла у райвійськкомат довідатися, чому давно нема звісточок від сина-моряка. Там двозначно заспокоїли: «Якби щось трапилося, то нам би вже повідомили. Десь служить, звідки не можна писати».

У плаванні, коли бракувало сонця і спілкування з рідними, у тісних каютах підводники грали в шашки, шахи і доміно, допомагали на кухні кокам ліпити пельмені, з інтересом читали художню літературу. Кмітливий офіцер, у якого скінчилися запаси тютюну, запровадив бартер: видавав із бібліотеки книжки по дві цигарки за примірник. Фільми й поготів набили оскому, скажімо, фрази з «Афоні» може цитувати й досі.

НП траплялися різного ґатунку. Одного разу у відсіку відірвало клапан з турбіни. Поки ліквідовували аварію — схопили порцію наднормативного радіоактивного опромінення.

Міжгірця вербували до надстрокової служби, до вступу в партію, але він відмовився від масних обіцянок. Мала батьківщина тягнула, мов магнітом. Звісно, перед дембелем була строга традиційна процедура — написана розписка: протягом п’яти років не афішувати таємницю служби.

Умілі руки будівничого звели дві домівки

Передчасно пішов із життя батько. Тож юнакові довелося братися до будь-якої роботи, аби бути в помочі сім’ї. Після демобілізації сім років трудився на міжгірському заводі «Селена» у гальванічному цеху. Шкідливі умови негативно впливали на самопочуття, отож перекваліфікувався на будівельника, працював на лісокомбінаті на спорудженні гіганта-хлібозаводу в райцентрі. А у відпустки, як правило, виїжджав у різні області України, де в колгоспах і радгоспах споруджував, ремонтував різні об’єкти. Від а до я пізнав роботу будівничого. Власноруч звів собі хату, та ще й сину особняк по сусідству.

До речі, з дружиною Василиною (дівоче прізвище Цар), яка працює в райдержадміністрації інспектором з кадрів соціальних служб для сім’ї та молоді, живуть душа в душу вже 38 років. Виростили дочку Галину (учителя англійської мови за фахом) та сина Василя, котрий має дві вищі освіти і займається підприємництвом. На радість старшині ростуть четверо внуків: Ангелінка, Андрійко, Олександр і Максим.

Тепер Василь раз за разом виїжджає на далекі заробітки на будмайданчики або знаходить роботу під боком. «Добре, що ще служить здоров’я для праці», — зізнається скромний Василь Іванович. У вільний час колишній мореплавець згадує службу в молодості.

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, Василь НИТКА.

Фото з сімейного архіву і В. Пилипчинця.

Міжгір’я Закарпатської області.