«Перед кожними будь-якими виборами мені ще на старті своєї громадської діяльності довелося переконатися, наскільки правильним є крилатий вислів: «Якщо ти не займаєшся політикою, то політика займеться тобою», — говорить шеф-редактор журналу «Роботодавець», Президент спілки орендарів і підприємців України, заслужений економіст України Віктор Хмільовський (на знімку).

Хмільовський: «Так, справді, саме так, і це дуже серйозно позначається на якості роботи громадської організації. Прагнучи реалізувати заплановане, в сенсі виконання статутних положень громадського об’єднання, до кого б ти не звернувся, майже без будь-якого виключення, чи то до посадовця чи тим паче до представників політичного бомонду, чи то до колег по класу — громадських діячів, натикаєшся на чітке прагнення з’ясувати: «А ти за кого? До складу якої політичної сили ти входиш чи якій симпатизуєш? Кого ти бачиш гарантом?»

І щоразу ти почуваєшся, неначе на рентгені в чергового політтехнолога. І це настільки пронизало вже все суспільство, настільки оця атмосфера в столиці інтерполювалася, без перебільшення, можна сказати, мало не до рівня села, де ти виріс, що вся твоя сутність і все твоє самоусвідомлення власної особистості сприймається тобою як такий собі мікс різних відчуттів, стану, думок у вигляді суспільного фаршу, що видавлюється шнеком через тисячі відеокамер, що спостерігають за тобою. Коли ти не маєш права ні висловити свою думку, ні потиснути руку порядній людині, тому що вона, можливо, має свої, особливі, дещо інші політичні вподобання. Ну, а якщо вже ти якось продемонстрував свою громадянську позицію, не маючи навіть у думках наміру розставляти якісь політичні акценти, то ти вже, як то кажуть, попався. За тебе і додумають, і не виключено, що й дороблять, а ярлик інколи навіть колеги з власного оточення на тебе чітко повісять. А враховуючи те, що вибори відбуваються регулярно, можливо, й не через 4—5 років, то цей стан суспільної напруги лише трішки послаблюється після чергових голосувань, посилюючись кожної хвилини разом з активізацією нової хвилі передвиборчих майбутніх перегонів. Приблизно так сталося і з моєю публікацією «Формат соціального діалогу має відповідати євроінтеграційним намірам», що вийшла 14 грудня минулого року в «Голосі України». Стаття безадресна, але наразі вона викликала неймовірне роздратування в деяких колег.

Звичайно, ця публікація мала певне цільове призначення — насамперед вона була адресована органам влади як підказка щодо ризикових викликів у регуляторній політиці держави.

Другий адресат — це бізнесове середовище. Для нього вона як застереження, як заклик: «Давайте дбати про країну без політичної кон’юнктури, про робочі місця, інновації, гідні умови праці... А не прислуговуватися політичним амбіціям. Ми ж і є громадянське суспільство, ми частина носія влади в Україні — українського народу. Тож як мінімум нам варто усвідомити свою історичну місію і перед своїми нащадками. Часи і політики змінюються, а бізнес був і буде завжди».
 

Безумовно, стаття адресована і політичному бомонду, адже незабаром — чергова виборча кампанія і до парламенту України, і ось тут, мабуть, бізнес, роботодавці, підприємці, які загалом є єдиною продукуючою багатство нації силою у співпраці із своїми партнерами — працівниками, повинні гарненько подумати — кого і як підтримувати на цьому політичному витку історії? Як поставити перед українським політикумом завдання, щоб народні депутати були істинно депутатами від усього українського народу, а не від своєї малої батьківщини чи від своєї корпорації. Уже прийшов час розібратися або зрозуміти, хто в кого в слугуванні: бізнес та громадянське суспільство в політикуму чи політики й чиновники — в українського народу.

І нарешті, мало чи не щодня в Україні підписуються якісь меморандуми про співпрацю, взаєморозуміння, про спільний курс... Органи влади підписують меморандуми з інститутами громадянського суспільства, бізнес — з політиками, з кандидатами в президенти. І якби ж з кимось одним? Так ніколи і не зрозумієш, хто, кому і навіщо? І тут — суєта суєт. Якийсь уже політичний фарш.

А які висновки для себе мають зробити члени цих громадських угрупувань? Тож саме тому і адресовані меседжі цієї статті усім 44 кандидатам у президенти України.

Щоб підприємництво в системі публічних комунікацій з владою, у системі соціального діалогу, так званого трипартизму, могло сподіватися хоча б відчувати себе потрібним своїй нації і своїй країні на кшталт практик таких європейських країн, як Польща, Швеція, Австрія, Німеччина, Нідерланди тощо. Адже в Україні лише так званих ФОПів майже 1 800 000 і вони платять податки за їх обслуговування державі. З них понад 300 000 — на загальній системі оподаткування. І це без сотень тисяч малих підприємств, що працюють на єдиному податку і сплачують з обороту 5%. А держава завжди мріяла, щоб податки великого бізнесу становили ну хоча б 5% від валового доходу.

Тож час радикально змінювати парадигму відносин бізнесу і влади. І насамперед цього повинна домагатися сторона роботодавців, для якої, як і для влади, головним індикатором якості їх діяльності повинен бути рівень щастя його Величності громадянина України.

Тож давайте почнемо із себе, навчимося поважати одне одного з любов’ю до України.