«В усіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються. Сина в дитячому садку задражнили, навіть Борька сказав «Хохол». Україна — це резервація для Українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови.

Але ж якщо мова — це Дім Буття, то чого ж ви мене виживаєте з мого власного дому? Це бандитизм. Це імперський вірус. Це гарячка Ебола. У мене вже кров проступає з вух, коли я чую, як ображають мій народ».

Ліна КОСТЕНКО. «Записки українського самашедшого».

«Я же сказал, не нравится русский? Переходите в другую группу»

Ми добре знаємо, що все починається з дитинства. І вже з дитинства у багатьох українських закладах дошкільної освіти виховують неповагу до державної мови. На жаль, це дуже часто роблять самі ж вихователі та завідувачі, які власним прикладом показують ту зневагу, розмовляючи з дітьми та батьками російською. Тому й не дивно, що батьки дозволяють собі подібне. А разом з ними — і їхні діти.

Ця історія сталася нещодавно у столиці України. Вона про те, як батьки почали виганяти дитину з групи у садку тільки тому, що вона розмовляє українською мовою. Марина Овсієнко, котра відкрито написала про це, — смілива молода жінка з Києва. Вона не побоялася викликів. Та нині в неї є причини боятися за свою дитину у дитсадку. Ми довго спілкувалися з пані Мариною, і я розумію, що вона потребує підтримки та розголосу того, що сталося.

Батько однієї дівчинки зі столичного дитсадка у відповідь на написане Мариною у групі для спілкування батьків: «Це Україна, і садочок україномовний. Поважайте державу, в якій живете», — відповів їй: «Я же сказал, не нравится русский язык? Переходите в другую группу. Чемодан, вокзал, Львов».

Ця історія має дві складові.

Перша — безвідповідальність завідувачки дитячого закладу дошкільної освіти та вихователів, які не тільки не нагадують батькам про правила перебування там, а й самі в українському дитсадку розмовляють з дітьми російською. Вихователі і завідувачка зобов’язані були звернутися до батьків і пояснити, що вони віддали дитину до закладу дошкільної освіти, де виховний процес відбувається державною мовою. І загалом вони не мають права принижувати дітей та батьків, які спілкуються українською мовою у своїй країні! Адже вони отримали місце в українському закладі дошкільної освіти, а прагнуть нав’язувати там свої правила і свою мову.

Оскільки працівники дитсадка в ситуацію не втручаються, то батьки російськомовних дітей пишуть мамі дитини, яка розмовляє українською: «Чемодан, вокзал, Львов», «Вам к психологу надо сходить», «Переводите своего ребенка в другую группу»...

Тобто російськомовні батьки дозволили собі нахабство вирішувати, кому і що робити. І не тільки виганяють з групи дитину, а ще й рекомендують її матері виїжджати до Львова.

І це вже друга складова історії. Через те, як пишуть, що пишуть і з якою агресією це відбувається, я роблю висновок про ймовірну небезпеку для пані Марини та її дитини. Того чоловіка, який ображав Марину і відправляв її з Києва до Львова, попри те що він ховався за вигаданим ніком, знайшли у Фейсбуці. Основну інформацію він уже приховав зі своєї сторінки, та активісти мають скріни. Вважаю, що саме на початку цієї історії мали би втрутитися компетентні органи.

Чи знають про все це у дитсадку? Так, але загальних зборів керівництво не скликає. Що це? Байдужість чи невідповідність обійманій посаді? Думаю, що друге. Бо пані Марина вже зверталася до завідувачки з проханням хоча б вивісити для батьків інформацію із посиланням на закони України та на правила внутрішнього розпорядку дошкільного закладу освіти у мовному питанні. За словами Марини Овсієнко, та відмовилася це зробити. Виникає резонне питання: чому?

Де найчастіше зневажають солов’їну в дошкільних закладах

Після цієї історії я звернулася до користувачів Фейсбуку з дописом: «Друзі! Напишіть тут, у коментарях: у яких українських дитсадках Києва та України вихователі порушують закон про державну мову, розкажіть про випадки приниження, образ. Повідомте про це тут або мені у приватних повідомленнях номер дитсадка та хто конкретно допускав подібні явища. Якщо є позитивні результати вирішення проблеми, теж розкажіть». Відповіді приголомшили: порушень стільки, що лише перерахування номерів дитсадків, міст та прізвищ займе щонайменше газетну шпальту.

Отже, проблема системна і маємо порушувати її перед МОН, перед обласними та міськими відділами освіти. Як показало опитування, у кожному другому закладі дошкільної освіти є порушення мовного питання. А в таких обласних центрах, як Одеса, Дніпро, Запоріжжя, Херсон, це вже давно стало нормою, і батьки не в змозі самі щось змінити. Я вже не кажу про столицю, яка, здавалося б, мала бути прикладом в усьому. Добрим прикладом, а не негативним.

«У робочий час педагогічні працівники та інший персонал повинні послуговуватися державною мовою, дотримуватися установчих документів та правил внутрішнього розпорядку закладу освіти», — наголошувала міністр освіти Лілія Гриневич. Та виникає запитання, чому ніхто не контролює цього? Чому ми не чуємо про попередження чи звільнення таких вихователів не тому, що питання порушили батьки чи активісти, а тому, що МОН чи обласний відділ освіти зініціювали це? В інших країнах система освіти спрямована на те, щоб усі діти, для яких державна мова країни не є рідною, вчили її ще в дитячих садочках на рівні другої рідної і навчалися цією мовою у школах. Усі діти України мають право на те, щоб їх навчили державної мови у державних дитячих садочках. А для цього у дошкільних закладах виховання вони мають постійно чути державну мову України. А не державну мову сусідньої країни-агресора.

На підставі отриманої інформації ледь не з усіх великих міст країни у мене виникає запитання: виходить, що україномовних дітей дискримінують в Україні? Чи може хтось уявити, щоб у Франції відбувалося щось подібне? Аби дітей, які розмовляють французькою, хтось насмілився виганяти з групи чи відправляти в інше місто? Звичайно, ні. Бо там з 1994 року діє закон Тубона, завдяки якому за найменше приниження державної мови та її носіїв настає відповідальність. І жоден керівник державного закладу освіти не спілкуватиметься на роботі жодною іншою мовою, окрім державної французької.

Не мовчіть, дійте!

Ми не маємо права дозволяти, аби українські діти були позбавлені можливості отримувати інформацію під час освітнього процесу та на розвивальних і розважальних заходах рідною мовою. В Україні, на жаль, посадовці не дотримуються законів досить часто. І якщо держава та колектив не виконують свою роботу щодо наших дітей, то чи маємо з цим миритися? Переконана, що ні. Ми мусимо діяти. Так, як це робить Марина Овсієнко з Києва. Як десятки інших батьків по всій Україні.

Зокрема — в Одесі, де нещодавно також розгорівся мовний скандал в одному з дитсадків. Завідувачка садочка № 138, за словами активіста Ігоря Девбича, відмовилася розмовляти і вчити дітей українською, аргументуючи це тим, що нібито заклад «двомовний». На запитання, чому ж тоді в україномовних групах усі заходи проводять лише російською, завідувачка відповіла, що в Одеській області проведення свят українською неможливе, розповідає активіст.

Справа набула розголосу, група активістів звернулася до директора департаменту освіти і науки Одеської міської ради Олени Буйневич. Знайти компроміс із завідувачкою дитсадка не вдалося. Пізніше завідувачка сама подала заяву на звільнення.

Наша мова і є тим маркером, який показує, хто є хто. Вона викриває і вказує суспільству, що саме не варто замовчувати, до чого треба привертати увагу. Питання актуальне настільки, що порушувати його потрібно на державному рівні. Історії, про які я розповіла, є яскравим свідченням того, що нам уже давно треба було створити мовну поліцію чи інспекцію, як це зробили країни Балтії та інші держави Європейського Союзу, задля захисту і розвитку державної української мови.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО