Місто, де ти виріс, вулицями якого водили тебе багато років робочі зустрічі чи звичайні прогулянки. Місто, яке здається, ти знаєш надто добре. І яке душить інколи прямолінійністю своєї головної вулиці-принади – Соборності-Жовтневої-Алєксандровської, а в народі – просто «шляндри», що веде від Корпусного парку до Білої альтанки. Цей викладений бруківкою місток між пам’ятками, що міцно прив’язали Полтаву до імперської історії і які місцеві так ревно бережуть. Можливо, ці смисли, занурені нам під шкіру буття протягом 18-19-го століть, великою мірою сформували характер міста і його людей, розломивши їх навпіл між питомо українським і великоруським – обережні в висловлюваннях та діях «аби чого не вийшло», підозрілі до нового тією ж самою мірою, як прихильні до традиційного, «питомо нашого» , зафіксованого роками, а отже неодмінно вже рідного. Саме тому так тяжко тут відходять від тези про Мазепу-зрадника. Еклектично сплітають полтавці воєдино статус «духовної столиці», заслуги Котляревського, образ Петра І та оборонця Полтави Келіна, козацькі укріплення, гастротуристичні галушки і тужливі пісні-символи авторства Марусі Чурай. Вінегрет смислів, попрати які – це як посягнути на святе.

Полтавці не дуже уміють і не люблять жартувати над своєю символікою й іншим не дозволяють – тут все серйозно і часом нарочито. І якщо з’являється нова окраса – це неодмінно з надривом (пам’ятник Раїсі Кириченко чи тій таки Марусі Чурай), монументально і серйозно (пам’ятник Мазепі), або хоча б кічево-«красиво», з того, що опинилося під рукою (знак із фарбованими залізними квітами «Я люблю Полтаву» чи кована композиція для молодят – лавочка з символічними обручками з арматури). І навіть алея гоголівських персонажів в центрі міста вийшла монолітною і позбавленою того гонору та життя, з яких нам так смішно, коли ми читаємо славнозвісний класичний твір. Ніби ті емоції і характери спеціально вийнято з персонажів «Вечорів на хуторі біля Диканьки», щоб, не дай Боже, не відступити від культу якогось хворобливого возвеличення здобутків видатних земляків, чим грішать земляки теперішні. Тим самим, ампутуючи людськість відомих персоналій минулого, їхні звички і слабкощі. Одним словом все те, що і є ознаками їхньої особливості, неординарності, самобутності. Те, що насправді могло би бути цікавим для глибшого пізнання міста, середовища, спадку, але сором’язливо відсунене на задній план як неканонічне, заховане під історичне сукно і доступне в основному науковцям чи справжнім фанатам живої історії.

Так само справжнє обличчя Полтави ховається глибше, далі в складках рельєфу, варто лиш зійти з традиційної туристичної стежки. Саме там, блукаючи відносною периферією, подорожній побачить всі ті мімічні зморшки, всі ті болі і усмішки, якими то спалахує, то морщиться обличчя соціуму-міста, всі ті золоті зуби і синяки під очима, і спроби рум’янити впалі від часу і втоми щоки, коли збираєшся «вийти в люди». Власне саме цю Полтаву я споглядала більшість часу, живучи в подібному середовищі. Але, напевно, зуміла побачити її глибше тільки тепер, маючи змогу вийти за межі цього простору і зайняти позицію відстороненого спостерігача.

Будинки з «прекрасним поєднанням дерева і цегли, шлакоблоку і дерева, що росте над ним»

Під ногами хрускотить підталий, а тоді примерзлий сніг. Разом з земляком, полтавцем Артуром Арояном (на знімку) прямуємо саме в нетрі міста, якщо так можна назвати мікрорайон Павленки, віддалений на якісь два-три кілометри від центру. Представляти Артура, архітектора за освітою, можна безкінечно – в одному проекті він екскурсовод, в іншому експерт, залучений до робочої групи з розвитку міста. Ще одне амплуа – фото та відеозйомка. В контексті цієї нашої прогулянки Артур – експерт з сараїзму. Це такий аматорський поки що термін на означення архітектурного стилю житлових споруд, що тяжіють за своїми характеристиками до стихійної забудови.

За стадіоном «Ворскла» вуличка праворуч і дорога стрімко пірнає вниз, відкриваючи іншу Полтаву – з спусками-підйомами, звивистими шляхами, які цілком личать гірським поселенням і руйнують враження про Полтаву як суцільно рівнинне мсто. Зупиняємося на перехресті, в ямі відносно того місця, звідки ми прийшли. Тут архаїчно-казкове «направо підеш – коня втратиш, наліво підеш – сам згинеш» цілком виправдане, особливо навесні чи в дощові періоди, коли невеличкі річки-тарапуньки, які нині течуть сумирними струмочками, розливаються повноводдям, завдаючи шкоди дорозі, оселям, вимиваючи людські городи, підтоплюючи подекуди хати.

– Ця вуличка, як на мене, є еталонним зразком сараїзму, – говорить Артур, зупиняючись на роздоріжжі. По праву руку від нас – початок провулку Суконного, звідки і починаємо нашу пішу мандрівку. – Сараїзм ніби поза часом, це певний підхід до оформлення середовища, житла або простору. Якщо говорити якоюсь більш зрозумілою мовою, то йому найбільш підходить термін вернакуляр.

Тобто, якщо послуговуватися науковими визначеннями, ми йдемо досліджувати фактично народну чи стихійну забудову, однією з основних рис якої є невідповідність якимось нормам чи стандартам. Її автори – архітектори-аматори і зазвичай, такі ж самі будівельники без фахової кваліфікації.

– Оце вже звідси пішли полтавські «фавели». Як Ріо-де-Жанейро, тільки взимку, – ніби жартома, але з певною мірою захоплення в голосі говорить про споруди на Суконному Артур. – Сараїзм можна спостерігати і в спорудах 18-го, і так само 21-го століття. Саме з тої причини, що це не було осмислене ані у 20-му, ані у 21-му столітті в контексті вернакуляру, є така думка, що оце от все типу «отстой», на відміну від скажімо української хати-мазанки, яка така прекрасна і мила. Відповідно, сучасне нібито має тяжіти до тих форм і наповнення, а не до цих невпорядкованих споруд. Але ми говоримо про сараїзм не як про щось похилене, старе і напівзруйноване, а як про підхід, спосіб, у який люди намагалися зробити житло з того, що у них було під рукою, – продовжує Артур.

Власне, про будівельні матеріали, до яких були і є прихильні мешканці конкретного мікрорайону, розказують паркани з сітки-рабиці, яка може бути кількох видів на одній огорожі. Рештки арматури різних конфігурацій, металопрофілі, труби різних діаметрів. Це все підкоряється якійсь логіці, зрозумілій лише авторам. З цього всього ми бачимо, наскільки впливає на архітектурні форми наявність специфічних матеріалів, як то решток залізних злітних полос, які можна відшукати тут чи не в кожному дворі, куди вони потрапили після оновлення місцевого військового аеродрому. За цими всіма химерними технологічними деталями промальовується якийсь натяк на орнаментування, переконаний Артур.

– Тут уже розмаїття фактур, кольорів, поверхонь, геометрії. Вже самі деталі починають виконувати роль орнаменту. В принципі, декор дуже часто є вимогою функції: сітка сама по собі не тривка, і її треба чимось підперти. А підпирали якраз тим, що було під рукою.

Раптово відволікаємося від вивчення специфіки огорож – попереду з’являються споруди, які несподівано привертають увагу.

– От будинок з прекрасним поєднанням дерева і цегли, шлакоблоку і дерева, яке росте над ним. А оцей мені дуже нагадує краківський Вавель, тільки трошки менший. Там же така каплиця на височині стоїть – оце от практично відгомін тої споруди.

Міркуємо над тим, звідки в людей тяга до такої псевдовеличі на тлі будівельних матеріалів далеко не люксової якості. Припускаю, що роль відіграють помірні статки таких «зодчих» або, подекуди, і відверта бідність. Артур схиляється до думки, що тут будують люди не заможні, але й не бідні. Великою мірою на специфіку споруд впливало те, що і звідки людина могла «потягнути» або чим її могли «пригостити» більш спритні сусіди чи родичі.

– Певно, з виду будівель можна припустити – люди виходили з планів, що ці будинки колись будуть чимось обкладені. Ну а зараз нема можливості все зробити одразу, але людина хоче, щоб було «красіво». А що таке «красіво»? Це так, як він може де піддивився і запозичив якісь елементи з великої архітектури чи, наприклад, від сусідів. Мій друг Степан, який досліджує полтавський сараїзм, каже, що отакі сміливі поверхні, як наприклад тут, він собі навіть і не міг би дозволити ідеї з такими формами, а люди вже це роблять. Він ще не додумався до цього як фаховий архітектор, а вони вже це зробили. А ось тут далі – «Брейгель»… Ця архітектура не перебиває ландшафт. Тут такі ґрунти, що сюди ніхто не дійшов, на щастя, крім місцевих. Споруди ці виглядають такими великою мірою від неможливості технологічно побороти цей ландшафт. Тож коли дивишся – тут ніби хаос, але він вже підпорядкований природному рельєфу. Мені Павленки подобаються, тим, що тут, наприклад, ти завжди бачиш або садибу Гарньєра або обсерваторію, або комплекс садівництва в лісочку. Тобто, всі ці житлові будиночки фактично навколо чогось. Є якась зелена зона чи об’єкти, а навколо неї ці хатки, потім котеджики. Але воно все дуже природно та гармонійно.

Макабричні сюжети середньовічного художника цілком гармонійно могли би бути зображені на тлі розсипів цих будинків, де нема двох однакових не те, що поряд, але й протягом усього маршруту, який ми здолаємо. Власне, враження, що на тлі чогось подібного Брейгель і писав свої вікопомні роботи, просто зараз перерва, доки ми тут блукаємо, натурники пішли на перекур і на обід, а декорації лишилися. В цих спорудах кричущий індивідуалізм: у чомусь вимушений, а в чомусь можливо і усвідомлений. Здається, саме на цих периферійних вуличках люди насправді вільні втілювати всі свої фантазії. Над ними не тяжіє структура планування міста. Хоча, будьмо відвертими, хіба на кого у тих широтах насправді мають вплив подібні до генплану документи? Що рухає людьми, коли вони так будуються: бажання подивувати сусідів та перехожих специфічною авторською «вишуканістю» чи спроба втілити свою мрію про палац? Нехай і в мініатюрі, нехай зі шлакоблоку та підручних матеріалів.

– А оце от – «вишенька на торті», – інтонаційно Артур вказує в бік споруди, що з’являється ліворуч по провулку. – Цей будинок дуже класний, тут уже видно що це архітектура без архітектора. В людини є якісь уявлення про те, що красиве і вона намагається в рамках своїх матеріальних можливостей це відобразити.

Важко сказати, чи це повноцінно двоповерхова будівля, чи все таки мансарда лише зазіхнулась на цей «високий» статус. Певно, що відносно нещодавно дім обшитий пластиковим сайдингом, але щедро вкритий різними видами оздоби – автор зробив «відбивку» між поверхами декоративною плиткою, що імітує сколи каменю. Кількадесят скляних кубів темно синього кольору напевно що винятково для оздоби. Так само темним засклені вікна другого поверху. Тут можна нескінченно гадати, чим керувався автор найперше, використовуючи ці елементи: чи прагнув отримати приглушене світло в кімнаті, коли літнє сонце в зеніті розпікає все навколо, а чи просто витягнув з гаража чи підвалу скло, що колись дісталося і лежало «до кращих часів» та й міркував, як краще і логічніше його притулити до свого дачного будиночка. Створити те саме «красіво» з підручних матеріалів.

– Схоже на місцевий переспів «будівництва століття» Гауді, – жартую.

– О, справжня «Саграда Фамілія» у нас не тут, а на Яківцях, – поправляє Артур.

Яківці – це історична місцина на околиці Полтави, село, в якому скульптор-самоучка Віктор Комісаренко понад 40 років тому взявся за прикрашання майже звичайної хати, з єдиною поправкою, що це в основі – автентичний український архітектурний модерн. Автор оздобив його зображеннями дерев, які ніби виростають зі стін, тинів. Тут музики і кобзарі, бетонні квіти, паркани з завитками – все це зробило з будинку справжню туристичну принаду. Яка попри те не здатна витримати плин часу і поступово руйнується. Сам автор помер, так і не завершивши свого задуму до кінця і лишивши свою мистецьку історію обірваною на півслові.

 

«Український архітектурний модерн вийшов з сараїв і дав початок наступним»

Розмова плавно перетікає в русло УАМ, якого, коли придивитися, в цьому «заповіднику сараїзму» чимало. Чи не найвідоміша споруда українського архітектурного модерну – також тут, у Полтаві, в самому її серці – колишнє Полтавське земство, нині – Краєзнавчий музей. Вона перебуває в переліку пам’яток архітектури національного значення. Продумана в деталях, оздоблена розмаїттям символів – герби губерній, орнаменталістика, колони, різнокольорова черепиця, плитка, різьблені дерев’яні двері і не менш багатий декор усередині. Архітектор Кричевський настільки уміло і вивірено поєднав розмаїття форм і кольорів, що попри концентрованість цих елементів споруда не перетворилась у щось за принципом «все краще одягну одразу», а є взірцем вишуканості, гармонійності та розкоші. Здавалося би, що спільного між одним із найгарніших будинків міста і цим районом майже стихійної забудови?

– Мені подобається, що усі ці будиночки тут не виглядають якимись застиглими. Тут все постійно живе, перероблюється. Не можна сказати на краще чи на гірше – по-різному буває. Але чомусь же люди роблять такі от дахи з заломом, а він є яскравим елементом українського модерну. В людей ніби десь на підсвідомості тяга до таких речей. Припускаю, що вони не усвідомлюють, чому і навіщо так. Певно думають, що так красиво, – веде далі Артур і ніби ілюстрація – на цих словах натрапляємо на автентичний зразок стилю. Під дахом – трикутні віконця, які вочевидь збереглися з часу будівництва, трохи нижче – свіжий металопластик, а ще поряд – збережена дерев’яна рама. Схоже, оригінальна. Керамічна черепиця тут сусідує із металопрофільним покриттям.

– От саме це – укрмодерн, десь докладений, десь обшитий, але справжній. Це навіть не імітація. Він тут ніби заховався. Цікаво, як традиційні народні форми переходять у велику архітектуру, і укрмодерн якраз приклад того. На момент, коли цей стиль почався, хати тяжіли якраз до сараїв. І зрештою, той самий Кричевський, Сластіон (Василь Кричевський, Опанас Сластіон – одні з основоположників українського архітектурного модерну на початку 20 ст., більшість їхніх проектів втілено на території Полтавщини, – авт.) та інші намагалися якось синтезувати ті мотиви і створити з них міську архітектуру. Бо раніше, нехай це і трохи спрощено звучить, але певною мірою вважалося, що українська архітектура – це сільська архітектура. І вся українська культура – сільська. Але згадані мною автори показали, що вона здатна бути міською. Вона рівноцінна, рівнозначна іншим народним. І вони перевели ці форми у великий стиль, який проіснував років двадцять умовно кажучи. Він навіть пережив європейський модерн – пізніше почався, пережив і залишився жити в окремих елементах. І коли це все згорнули і почали робити сталінки, потім перейшли на хрущовки, то оця вся штука, що виросла від українського модерну, пішла в підпілля – до такого узагальнення дійшов мій друг, Степан Дяченко, вивчаючи всі ці нетрі. Всі оці сараї – тут же ніхто не регламентував, що тобі робити. У центральній частині міста модерн зберігся лише у пам’ятках. А тут вона навпаки жива, може трошки нелогічна, але вона тут загалом існує, бродить, з цього можна щось черпати щось для сучасних стилів. Укрмодерн тут живе у формах, в заломах. Якщо поглянути на речі тверезо, тут в половині випадків у людей нема потреби робити отакі от горища, віконця. Але вони чомусь їх роблять, – чи то стверджувально, чи то запитально говорить Артур. – Укрмодерн – це повноцінний рафінований стиль який вийшов з одних сараїв і дав початок наступним сараям. Наприклад, перший черепичний дах, зафіксований в Полтаві – це або губернське земство, або школа Котляревського. Ці будинки зводили фактично водночас. До того тут не було черепиці, як не було прагнення, щоб така покрівля існувала взагалі.

Тут на думку спадає споруда, що як на мене, найяскравіше ілюструє поєднання народної архітектури і спроби нових технологій та тенденцій. У 80-х роках минулого століття у Миргороді розібрали дерев’яну будівлю водолікарні, яку спроектував Опанас Сластіон – один із знакових представників УАМ не лише на Полтавщині, але й в Україні. З одного боку, в спорудженні її використали черепицю, яка щойно почала завойовувати серця українських зодчих. А з іншого – важку покрівлю вклали на дерев’яну будівлю. Імовірно, самі матеріали, з якого було зведене приміщення, були недостатньо якісними, адже поступово під вагою даху воно почало сунутися і руйнуватися, аж доки його не визнали аварійними і зрештою, не маючи бажання витрачатися на реставрацію, просто ліквідували. Так Полтавщина, та й Україна, втратила одну з знакових і цікавих будівель, зображення якої ще певний час лишалося символом мінеральної води «Миргородська», а тоді розчинилося в комерційному ребрендингу.

 

Підручними матеріалами бувають … плити з могил

– Полтава це таке місце, що тут постійно міняється рельєф. З будь-якої точки на околицях ти за півтори-дві години пішки потрапиш в центр, і доки йтимеш, постійно буде змінюватися ландшафт – з поля, на заліснені ділянки, з рівних на горбисту місцевість. І все це в рамках одного міста, – ділиться спостереженнями від численних піших мандрівок Артур.

Чомусь саме ці місця вабили Гуссона, Мясоєдова і Буніна, в яких на Павленках були дачі. Як і в багатьох інших діячів 19-20-го століття, чиї маєтки-хати і досі розкидані по різних частинах Полтави, якісь – містять в собі музеї, інші не атрибутовані, як наприклад, дача Буніна, щодо розташування якої поки що існують тільки здогади.

Дорога простилається нагору, тут росте історичний дуб, висаджений на честь перепоховання Шевченка, навколо якого огорожа, пофарбована жовтим і синім, вочевидь, на хвилі подій 2013-14 років. Обдерта фарба кричуще виривається на тлі туманної місцевості, припорошеної снігом, так що невимушено відводиш погляд, аби зберегти всередині настрій і атмосферу чи то відстороненості чи меланхолійності, в яку точно не вписується ця огорожа. Але часом чи не вияв того ж сараїзму це фарбування? Де замість логіки і плану чи проекту, є чиєсь спорадичне бажання (абсолютно щире, від душі), загальна тенденція і потреба реалізувати її «тут і тепер» з того, що опинилося під руками. Бо ж так «красіво».

Артур розповідає про те, що значний вплив на розвиток УАМ в Полтаві справили харків’яни, тамтешнє земство. За його словами, місто стало ніби полігоном для відпрацювання нового стилю – він цілком лягав на історичне минуле, легенди і загальний дух території. Відносна компактність стала додатковим плюсом на користь її нового архітектурного осмислення. Окрім згаданих Сластіона і Кричевського, спадщину по собі залишив і Дмитро Дяченко, як наприклад земську лікарню в Лубнах чи каплицю на вулиці Зіньківській у Полтаві.

Чим далі крокуємо маршрутом, тим більше стилів змішується в спорудах навколо.

– Це щось схоже на «русско-викторианский» стиль, – відповідає Артур на моє питання про те, до чого тяжіє один з приватних будинків, дах якого видніється за щільним, давно не фарбованим дерев’яним парканом, який вже добряче попсувався від плину часу. На фасаді будинку – різьблені дерев’яні елементи, подібним чином оформлені й вікна. Видно, що колись це все було розкішним, але вочевидь нинішнім господарям не під силу належним чином зберігати споруду і її оздобу, які поступово руйнуються. – Якщо живеш в пам’ятці архітектури, але ніхто не підтримує її в належному стані, то ти вже поступово перетворюєш її на сарай. Такі споруди просто обростають якимись наростами. Буває, у людей нема можливості відновити наприклад оригінальні двері – вони красиві, але вже не закриваються, і з цим треба щось робити. То господарі чи користувачі їх знімають і ставлять інші. І їх як людей можна зрозуміти, їм потрібна функціональність і вони банально можуть не розуміти цінність цього. Місто їм ніяк не допомагає, не висуває ніяких вимог. І вони беруть просто виламують оригінальні двері в стилі модерн і викидають. Такий приклад мені відомий, і зараз ті люди хочуть їх знову зробити, повернути назад. А можна було просто реставрувати, – розповідає Артур про типовий, хоча часом і вимушений під впливом обставин, сценарій перетворення історичних споруд на об’єкти сараїзму.

По дорозі далі – так званий, будинок Гуссона, який належав земській школі садівництва. Артур вказує на вимощену кам’яними плитами доріжку. Звільняємо, наскільки стає змоги, її від снігу, для того, щоб побачити напис на івриті. Під ногами – залишок нагробку.

– Проводжу я колись тут екскурсію, розповідаю, що поряд єврейське кладовище. У нас в групі була одна жінка-архітектор, і ось вона кричить – сюди бігом. Саме вона вперше побачила цю плиту. А я скільки ходив і не звертав на це уваги.

Коли палац стає «трошки хатою», а хата – палацом

– Манера білити, вона адаптувала в цій місцевості під себе форму. Наприклад, античний храм через декілька стадій потрапив на полтавські чорноземи і от він «побілився» і став хатою з колонами та пілястрами. Люди піддивлялися це все звідкись і почали на звичайні мазанки, тільки й того що не очеретом вони, а металом криті, робити ці пілястри, завитушки, капітельки, карнизики з гіпса. Такі точно, як на тих палацах. Здавалося, нащо його робити, коли воно конструктивно ніяк не потрібно. Але це просто мода, оте «красіво». І тепер це ніби хата, але вже з колонами. Тобто, сараїзм 19-го століття вже запозичував, відверто «тирив», елементи класицизму. А пізніше це були елементи неоготичного, вікторіанського стилів – тулили вже щось з тої естетики.

Зворотній вплив хати-мазанки на велику архітектуру Артур вбачає, наприклад, в візитівці Полтави – ансамблі Круглої площі. Її будували подібно до петербурзьких естетичних віянь, які в свою чергу, були запозичені з Європи. Але якщо в «місті на Неві» будинки фарбували в різні кольори, то тут їх зрештою побілили, і тим самим вписали в зелений природній ландшафт.

– Вернакулярна архітектура – це все що характерне для певної місцевості. Зрозуміло, що коли хтось будує античний храм, можливо він не буде гратися вернакуляром, бо це свідома спроба робити щось інше. В оформленні Круглої площі не використовувався камінь, бо він не характерний для цієї місцевості. Тому цей комплекс цілком адаптований під тогочасні реалії, матеріали. Звідси – я би уникав ідеалізації якоїсь певної архітектури, того ж автентичного села. Ми дивимося на нього на фотографіях, мовляв, які милі ці стріхи. І зовсім інші відчуття, коли ми бачимо, що хтось сучасний десь шифер притулив, хтось профнастил. І це нас обурює, мовляв, це такий «отстой». Але ж сто, двісті років тому просто не було ані шифера, ані профнастилу. Де гарантія, що ці матеріали не були б використані так само, якби вони існували в 18-му чи 19-му столітті? Якби в них були оці всі сайдинги, злітні полоси, що завгодно, балочки, принесені з якогось виробництва, шлакоблоки, шпали, вони б так само його тулили. Народна архітектура і оця вернакулярна, непрофесійна, місцева – проблема в тому, що їх чомусь відокремлюють. Мовляв народна – це еталонна. А насправді оце все, що ми тут бачимо, це і є народною архітектурою, тільки зараз, в конкретний момент. Так, тут багато травм: психологічних, колективних, пов’язаних з усіма подіями 20-го століття. Але все рівно, ці споруди – прямі нащадки отих оспіваних, ідеалізованих хат. Увесь цей сараїзм це така філософія буття. Можна вернути від неї ніс, але це життя, як воно є.

На думку Артура Арояна, цінність цих будівель цікава саме в динаміці, в моменті їх існування і розвитку. Навряд чи вони колись становитимуть якусь визнану культурну чи історичну цінність і підлягатимуть збереженню чи консервації як пам’ятки. Скоріше за все, місто не втратило би в плані спадщини нічого, якби так сталося, наприклад, що полюбовно, за домовленістю з мешканцями якісь з цих «фавел» просто знищили екскаватором. Їхня значимість – саме в процесі органічної постійної до– та перебудови, і місцеве життя можна побачити з іншого ракурсу, якщо зануритися в його глибини через подібні локації.

– А чи є унікальним саме полтавський сараїзм на тлі цілої країни? – логічно мені проситься питання, коли пригадуєш захаращені районі інших українських міст, де доводилося бувати.

– Мабуть і так, і ні. Перше, бо напевно багато в чому на всіх цих процесах позначається ситуація загального радянського і пострадянського простору. Всі оці дачі, намагання зберегти якусь приватність і її якось облаштувати тим, що є під рукою. А під рукою якраз те, що ти приніс звідти, де ти працюєш. Звідки можна щось потягнути. Оцей момент, я думаю, характерний для більшості пострадянського простору. З іншого боку, «фішка» полтавського сараїзму в тому, що він дуже прив’язаний до локації, до контексту. Ландшафтна специфіка міста, мені здається, накладає також відбиток, але я не готовий це поки що класифікувати. Навіщо ця класифікація взагалі потрібна? Ну це найперше цікаво, і знову ж таки, процитую свого друга Степана Дяченка, який фактично виокремив, почав досліджувати це явище, тим самим зацікавив мене також вивчати цей феномен, усе це потрібно, мабуть для того, щоб зрозуміти, що можна вважати маркерами, які ідентифікують Полтаву. Може варто використати окремі прийоми, підкреслити ними якусь ідентичність. Це не значить, що треба такі неймовірні дахи тулити, але може це якийсь матеріал специфічний, чи спосіб його використання, по типу «з чого ґрунт, з того і будуєш». Можливо, це якась орнаменталістика оцих огорож-«сєток» і тому подібне, якась перфорація металу. Це можна перетворити на «фішку». Тобто, чи може якась штука з цього всього перейти в певний код, бо це по суті і є кодуванням речей. Це може бути формальний код, чому б його не використати в іншому матеріалі, в іншому масштабі тощо… От, наприклад, Краєзнавчий музей – є така будівля в історичній українській архітектурі? А немає!.. Є гетьманські палаци, церкви дерев’яні чи кам’яні, є якісь хати, і зрозуміло, звідки певні елементи в принципі беруть початок. Але не було ніколи такої будівлі в українській архітектурі, а Кричевський чомусь не зробив просто величезну хату під стріхою. Він опрацював, синтезував ще й «посадив» споруду на фундаменті іншого проекту. Він зумів відійти від прямого трактування. В контексті сараїзму мова теж іде про непряме трактування. Тому поки ми бачимо більше кіч, намагання, наприклад, ресторани українські обладнати як мазанки, з усіма цими пінопластовими балками, імітованими під сволоки. Воно десь справді може бути, але це точно не той продуктивний вихід для архітектури, де в нього є потенціал, – наголошує Артур.

 

«Європейська архітектура, імовірно, виросла з якогось свого сараїзму»

– А оце зараз буде мій найулюбленіший об’єкт цього району, – урочисто анонсує Артур.

Чого-чого, а корабля, навіть його імітацію, у полтавських низинах точно мало хто сподіватиметься побачити. І тим не менше, він тут є. Металева візуалізація капітанського містка, зварена з арматури. Рештки злущеної фарби – якщо включити фантазію, цей корабель, імовірно, міг побувати в якихось уявних плаваннях, де боровся зі стихією. Схематичні шлюзи. Ця споруда цілком здатна змагатися масштабами думки з яківчанською версією «Сагради Фамілії». А ще, саме тут, поруч з дивом архітектури і електрозварки, мене наздоганяє думка про те, що таким ось є спадок зодчих-ремісників з народу. Тих, в чиїх руках була якась професія – скульптора, зварювальника, художника, а в голові – нетривіальна творча думка, але кому бракувало ґрунтовних знань для розрахунків, добору матеріалів, вивіреності. А ще, певно, було сутужно з ресурсом. Але колосальне прагнення реалізувати свій мистецький потяг, втілити в матеріалі якусь задавнену мрію штовхало уперед. Можливо, як говорить Артур, мрію, яку вони десь піддивилися. Або ту, яку не вдалося реалізувати повністю, але ось таким відголоском вона ніби наполовину випущена в життя.

– Оцей корабель для мене особисто – номер один тут. Він має бути еталоном полтавського сараїзму. Ради цього треба вийти на вулицю Лугову, щоб побачити це диво. Цей корабель стоїть на Тарапуньці, яка тече повз двір. Ось тут як можемо бачити, капітанський місток. Це просто «луччє», – Артур акцентує на останньому слові і тим самим переходить на суржик, лексично приєднуючись до смислів архітектурних. – Людина підійшла дуже креативно: автор усвідомлює, що мешкає на воді. І він інтерпретує цю тему, вводить елементи корабля чи підводного човна, оздоблює верх дельфінами на плівці, додає схематично якісь типово технологічні моменти, характерні для корабля, але беззмістовні в розрізі будинку. Все це – з підручних засобів. Зрозуміло, що це не якась там супер-технологія, але можна б було і не варити оце все, а просто втулити паркан, як всі роблять. Людина витратила добіса часу, щоб зробити цей місток, альтанку.

Поступово завершуємо мандрівку нашим маршрутом. Надмір візуальної інформації втомлює. Придивляєшся до дрібниць, помічаєш деталі, намагаєшся уявити портрет родин, які мешкають в тій чи тій будівлі – це закономірно виснажує. На гору піднімаємося старовинною бруківкою по Нижньофабрикантській, дорога досить круто прямує вгору – на початку Незалежності тут за підказкою німецьких містобудівничих хотіли пустити тролейбус, ділиться інформацією співрозмовник, та не склалося. А може і не треба було. По обидва боки вдосталь будинків в стилі «сараїзму» – ось тут бутовий камінь, поєднується з сайдингом, плиткою і елементами традиційного плетеного тину. Загалом це все трохи нагадує техніку квілт, коли з клаптиків тканини майстрині роблять ковдри. Якщо до процесу підійти творчо, мати смак і акуратно працювати, може вийти приваблива, а головне функціональна річ, зроблена з любов’ю. Міркуючи далі, вимушене використання підручних матеріалів це такий собі zero waste, безвідходне, повторне використання ресурсу, адже в роботу йде все, що потрапляє під руку. Мимоволі згадую хату знайомих, яка всередині пахла залізничним пероном, бо у якості лаг під підлогу використали промащені спецрозчином, списані колись шпали. Тяжко сказати про екологічність проживання в такій споруді, але навряд чи тоді люди мали вибір та й думали скоріше всього не стільки про наслідки для здоров’я, скільки про надійність і доступність того, з чого будували, про можливість мати власну оселю.

Власне, тепер розумію, що не треба далеко ходити у пошуках сараїзму. Варто лиш пригадати розповіді рідних про те, як понад півстоліття тому зводили їхню хату: спочатку це була мазанка на дві кімнати і сіни, до якої «доточили» ще одні сіни, а тоді кімнатку для технічних потреб, куди пізніше встановили котел. Мазанку, в основі якої тин з ліщини, з часом обклали шматками цегли, здобутої з якоїсь зруйнованої «казеної» споруди. Поверх цього – шар «шуби» і побілка. Яку потім частково вкрили утеплювачем і пінопластом. Двері, що колись були вхідними, стали міжкімнатними. А на «автентичній» частині хати, на кутках збереглися цілком декоративні «подушки» з цементу, за якими важко знайти якусь іншу функцію, окрім як прикрашати.

– Коли моя рука тягнеться сфотографувати щось таке, я себе питаю – чому ти вирішив це зняти, що ти хочеш цим знімком сказати, що прагнеш зафіксувати? Якщо ти його показуєш комусь, то розраховуєш, що людина теж буде зацікавлена. А от чим саме? Треба намагатися розібрати на складові, щоб стало зрозуміло – чому воно мені було цікаве? Я стараюсь так робити, бо це допомагає трошки усвідомити, а в чому ж цінність? Бо якщо там багато декору, тоді ясно, на що ти дивишся – багато людської роботи, її філігранність. А якщо це якісь фактури, то там імовірно парадокс їх взаємодії зацікавив. Або це про «поржать», але тоді – з чого «поржать»? – запитує Артур. – Може в повсякденні ми на це не звертаємо великої уваги, бо ми у цьому живемо і звикли. У мене є добірка фотографій, які ми компілювали разом зі Степаном, де якісь наші споруди, типові для місцевого сараїзму, мають споріднені в європейській архітектурі. Якийсь сарай з ракушняка, профнастилу і шифера, а потім знаходжу десь приватний будинок з Швейцарії чи щось таке. То він навіть за формою чимось схожий. І ти коли їх комплектуєш, я попарно це почав робити, то розумієш ще одну штуку – а чи ці будинки в Швейцарії, Іспанії, чи вони бува не зі свого якогось сараїзму вийшли, логічно ж? З місцевого, тільки сучасного. Да, в них там акуратно, все класно, вони беруть фактурою, матеріалом природнім, тільки його по-іншому інтерпретують. Може там менше бруду, менше бідності, але суть та сама. Ми живемо в якомусь контексті і не бачимо процесу чужих еволюцій, а тільки їх результат. У нас є таке ніби як презирство до 20-го століття. А воно нагадує, коли людина вирвалась з якогось оточення, якого вона ніби соромиться, але це її рідня, або сім’я чи коло спілкування, звідки вона виривається і намагається цього всього не згадувати. А насправді ж, це її минуле. «Стрьомненьке», але її. І якщо вона його не зрозуміє, вона можливо і не зможе вибудувати якісь відносини чи ще щось нове, здорове. Це напевно не панацея, але, мабуть, це важливо. Мабуть, це справді важливо… А ми просто відхрещуємося і на противагу цьому намагаємося ідеалізувати якесь умовне 18-те століття. Бо мало про нього знаємо і можемо дофантазовувати все, що хочемо, хоча нові дослідження вказують на те, що там усякого бувало, і ми про те нам не відомо майже нічого.

 

Архітектурний суржик чи все ж таки матеріал для нової реальності?

Полтавська вулиця Сковороди колись була окраїною Полтави, перш ніж ландшафт пірнав в навколишні приміські села. Тепер це фактично центр. По обидва боки її – житлові будинки, які за своїх кращих часів могли вважатися багатими. Нині це здебільшого занедбані споруди з нашаруваннями, що лишає по собі кожне наступне покоління. Тепер, коли позаду мандрівка сараїстичними нетрями міста, по-іншому дивишся на них. Ось пілястри та імітація колони з навершям античного ордера на хаті мазанці. Збережене дерев’яне різьблення чи то у стилі «русской избы», чи вікторіанської епохи з абсолютно гармонійними сучасними склопакетами у вікнах. Ось вони – здобутки і травми. Відголоски естетичних зразків, які мали вплив на місцевих зодчих, і які творили нові смисли, базуючись на питомо українських, ба більше, полтавських мотивах будівництва. На думку Артура, є сенс апробації ідей, взятих із сараїзму в сучасному міському просторі. Але для цього належить пройти шляхом практики, проб і помилок, осмисливши якісь елементи не на окраїнах, як це є тепер, а вивести їх в публічну, громадську площину, звівши щось для загального користування, використавши елементи в оздобі. Саме з таких експериментів виник український архітектурний модерн, концентрація якого на Полтавщині чи не найбільша. Наприклад, на периферії збереглося понад півсотні унікальних шкіл Лохвицького земства, зведених за проектами Опанаса Сластіона, оздоблених візерунками з альбому мами Лесі Українки – письменниці Олени Пчілки, яка збирала зразки полтавських орнаментів у вишивках. Утеплення стін вовною в цих школах – новація, запозичення чи робота з тим, що було під рукою? Зручно, красиво, але цілком по-народному. Побудовано так, що ці школи, схоже, гармонійно вписалися в тогочасся, і щось незриме притягує до них нас сучасних – в більшості сіл навіть покинуті напризволяще будівлі збереглися, розібрали на цеглу лише кілька споруд. Нині ж тривають масштабні роботи із збереження їх комплексу – цілком на волонтерських засадах, а отже повільно, з обмеженими матеріальними ресурсами.

Зрештою, осмислення народних мотивів у «камерній» архітектурі – життєздатне, УАМ тому підтвердження. А таємниця його, можливо, криється у тому, що знайшлися ті, хто зміг і не побоявся осмислити, певною мірою возвеличити, побачити і зреалізувати красу простих, традиційних форм, а не принизити чи знецінити їх. Шукати нових способів вираження і втілення існуючого, і не блукати по світах з метою привезти винятково заморських принад.

Інше ж значення терміну «вернакуляр», про яке б хотілося згадати – лінгвістичне і використовується на означення народного мовлення. Наприклад, суржику, іншої культурної особливості центральної частини України, і Полтавщини зокрема. Адепти тотальної чистоти мови, апелюють до суржику як результату зросійщення української під впливом імперії та радянщини і наполягають на необхідності самовіддано боротися з ним. Однак, найбільш органічним таке мовлення є у найглибших селах, мало інтегрованих з російськомовними носіями і тенденціями, характерними для міст. А особливість його не тільки і не стільки в лексичному складі, скільки в тому, як слова звучать, у всіх цих пом’якшених звуках, наголосах і артикуляції загалом. Якщо продовжити думку Артура в цьому ключі і подумати про наше середовище, з якого люди вириваються, а потім соромляться його, то чи не є суржик тією питомо народною, нематеріальною артерією, яка живить нашу ідентичність? І що, коли гидливо намагаючись очистити мовлення від «неуставних» слів і вимов, не розібравшись і не усвідомивши, чим це все є в своїй суті, ми знищуємо частинку себе? Чи не означає це, що вернакулярні форми потребують скоріше осмислення і глибшого розуміння, аніж спроб стерти їх, боротися з ними, бездумно очищувати від них простір? Розуміти явище означає уміти користуватися ним, бо є місце для «високого стилю», а є ландшафт, який підкорює собі архітектуру, стиль життя, мовлення. Інструмент чи сміття – залежить від того, хто на це дивиться і що він бачить в купі мотлоху. Чи все ж таки, матеріалу.

 

 

 

 

 

 

Олена ЗАДОРОЖНА

Фото автора.