У багатьох ще не стерлися з пам’яті часи, коли попросити у лікаря консультацію по телефону чи просто при зустрічі на вулиці було практично неможливо. Медиків така «легковажність» пацієнтів просто обурювала: як можна ставити діагноз зі слів, а тим більше — призначати лікування? От прийдете на прийом, здасте аналізи, пройдете перевірки...

І навіть після огляду вдома медики «швидкої допомоги» завжди пропонували: «Завтра викликайте терапевта, щоб призначив лікування».

Сучасна реформа змінила все. Тепер навіть якось ніяково звертатися до лікаря із проханнями прийти і оглянути хворого. І це попри те, що сам статус сімейного, начебто мав би зобов’язувати його цікавитися здоров’ям усієї родини, дбати не тільки про лікування, а ще й про профілактику... Та це вже занадто. Багатьох турбує інше: що робити, коли немає сил чи хвороба не дає дістатися до медичного закладу?

Із такою проблемою зіткнулось і подружжя хмельничан, котрим уже далеко за вісімдесят. Чоловік, інвалід II групи, страждає на цукровий діабет та глаукому, переніс інсульт та зупинку серця, тепер живе зі стимулятором. Дійти до поліклініки, записатися на прийом, дочекатися своєї черги — все це йому не під силу. Навіть елементарний аналіз на вміст цукру в крові він не може зробити. Хоча подружжя навіть викроїло зі своєї пенсії кілька сотень гривень, щоб купити портативний глюкометр, але ж тестери для нього коштують так дорого, що ефективність такого придбання виявилася майже нульовою. Про те, щоб зробити кардіограму, перевірити роботу серця — вже й мови немає.

У дружини свої проблеми: перенесла кілька операцій, страждає на хвороби нирок та печінки. Але найбільших проблем додає важка форма гіпертонії. Випадки, коли стовпчик тонометра підскакує до позначки 210/220 мм рт.ст., траплялися не раз. Колись у таких випадках викликали «швидку». Тепер пенсіонери не знають, як діяти. Адже, як стверджують медичні реформатори, підвищений тиск не має бути підставою для виклику «швидкої». Ризики того, що такі показники тиску можуть спричинити необоротні процеси, мало кого хвилюють. Тож старенькі навіть у такі критичні моменти рятуються як можуть. Здебільшого це — таблетка клофеліну під язик. А там — як пощастить.

Проблема виникла тоді, коли закінчився препарат. Такий без рецепта не купиш. А до лікаря немає сил дійти. Як бути?

Пробуємо скористатися порадою МОЗу і дзвонимо до сімейного лікаря (добре, що, агітуючи за підписання договору, вона залишила свій номер телефону). Після пояснення ситуації лікар швидко знаходить вихід: «То нехай хтось із рідних прийде до мене, і я випишу рецепт».

Замість хворого на прийомі — родич

Пенсіонери такою новиною були втішені, бо можна самому не йти. Та, якщо розібратися, відповідь мала би бути іншою. Ну, хоча б такою: «Я навідаюсь, огляну обох, і тоді вирішимо, які ліки потрібні».

Та ні. До чужого сімейного з чужими болячками йду я. Взяти рецепт не так просто, як здавалося по телефону. Потрібно нарівні з іншими відвідувачами записатись у реєстратурі, потім добряче почекати під кабінетом, бо за своїми рецептами приходять такі само старенькі і немічні, котрі хочуть пройти без черги. І лише тоді потрапиш на прийом.

Там узагалі коїться щось дивовижне. З чужих слів я розповідаю, у кого що болить. Один із наведених симптомів наводить терапевта на роздуми. Припускає, що його могло викликати аж чотири (!) абсолютно різні захворювання. І з цього виходить, що пацієнт може вибрати на свій розсуд будь-яке, а вже потім запитати в аптеці про ліки. Бо в запропонованому МОЗом списку таких все одно немає.

А наостанок звучить просто геніальна рекомендація: «Якщо мають спиртову настоянку каштану, бузку, лілії, а зрештою — взагалі чого завгодно, то нехай нею і намастяться».

Отримавши від мене рецепти і таку пораду, пенсіонери зраділи: «Та ми так і робимо!». Виходить, з курсу реформ не збились і від сучасних методів лікування не відстали.

Що більше сімейний, то далі від родини

З цієї історії ми разом посміялись. Але насправді не до жартів, коли йдеться про недуги, від яких люди страждають. Парадокс, але, отримавши звання «сімейного», колишні дільничні тільки віддалилися від родини.

В області влада на різних рівнях не перестає звітувати: підписання декларацій із лікарями йде швидкими темпами. Приміром, до середини лютого в обласному центрі їх було підписано понад 206 тисяч, тобто більш як 77 відсотків населення міста обрало свого лікаря.

— Щотижня в середньому підписується від однієї до двох тисяч декларацій. Показник непоганий, але потрібно й далі активно працювати, — сказав начальник міського управління охорони здоров’я Борис Ткач під час засідання підсумкової колегії управління охорони здоров’я.

Та чи й насправді це такі вже вагомі здобутки? За статистикою — так. Проте не можна відкидати, що значна частина пацієнтів обирала не тому, що хотіла, а через те, що змушена була це зробити. Адже урядовці вперті у своїх порадах: з початком другого етапу реформи, а він настане вже в другому півріччі, безплатно отримати медичні послуги можна буде лише за скеруванням від сімейного лікаря, терапевта або педіатра. І це вже «напружує» не тільки хворих, а й здорових.

Медик прийде, коли захоче. А він не хоче

А в результаті лікарів обирають не стільки тому, що вони стали освіченішими, більш кваліфікованими чи просто елементарно уважнішими до пацієнта. Рівень знань і умінь тих, хто пропрацював чи то п’ять, чи 25 років не змінився. Зате пацієнт задумується дедалі більше: якщо навіть від терапевта важко добитися дієвої допомоги, то що буде із вузькими спеціалістами? От і поспішає укласти договори.

А от того, що дільничні квапляться побачити своїх підопічних, не скажеш. Це раніше лікаря можна було викликати додому, і запис в реєстратурі зобов’язував його прийти. Тепер це правило викреслене із практики.

У реєстратурі мені пояснили, що всі контакти і записи можуть відбуватися лише в телефонному режимі із самим лікарем. А на моє запитання, чи можна і надалі користуватися телефоном, уже згаданий мною терапевт відповіла: «Звичайно, коли матиму час, то відповім. Але ж я не можу говорити по телефону, скажімо, в тролейбусі чи під час прийому. Та й ввечері дзвонити не треба».

Така відповідь говорить лише про одне: вашому дзвінку ніхто не буде радий. А як же хворому знати, чи зайнятий його лікар саме зараз, коли найбільше потрібна його допомога? І коли він звільниться? А кого кликати в разі гострої необхідності?

Усі відвідини пацієнта вдома тепер покладені тільки на розсуд самого сімейного лікаря: якщо захоче — то прийде. А він не хоче. Особливо якщо до цього не зобов’язує посадова інструкція. Дехто просто посилається на зайнятість під час прийому і відверто каже, що ходити по домівках не буде.

Цікаве спостереження: кількість пацієнтів на дільниці практично не змінюється роками. Як і кількість лікарів у поліклініці. Тож навантаження на кожного залишається приблизно однаковим роками. Якщо реформа і передбачає підписання угод на обслуговування майже з двома тисячами пацієнтів, то це зовсім не означає, що всі вони прийдуть на прийом. Зате в графіку робочого дня лікарів тепер відбулися суттєві корективи. Якщо раніше день поділявся на прийом у поліклініці і відвідини хворого, то тепер друга частина практично скасована. На що використовується ця частина робочого дня, не берусь казати.

Кого потішили нові правила

Було б неправдою сказати, що реформаторські дії нікому не принесли задоволення. Вже після першого місяця фінансування за новими правилами найбільш успішні лікарі встигли похвалитися своїми заробітками. Доходи у 15—20 тисяч гривень — такого не було ніколи.

Такий приклад надихає й їхніх колег. Не здивувалася, коли під час описаного мною візиту, лікар не забула поцікавитися, чи уклала я договір, бо вона готова була тут-таки підписати документ. Та, думається, навіть аутсайдерам у цій справі не варто надто хвилюватись. Адже у місті залишається ще кілька десятків тисяч «вільних» пацієнтів, які просто змушені підписати декларації. Незалежно від того, хороший це лікар чи поганий. Готовий він відвідати хворого чи ні. Знається на своїй справі чи може заочно дати будь-яку пораду. Реформа все одно забезпечить йому хорошу зарплату. А от чи отримає при цьому достойне, якісне й уважне лікування пацієнт?

Хмельницький.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.