Антивоєнні пікети в Москві.

Фото від групи «Сенцов. обмен. сегодня и ежедневно».

Днями виповнилося чотири місяці від часу акту агресії Росії в Керченській протоці. А ще — чотири місяці прикладу честі і вірності своїй Батьківщині українських моряків, які перебувають у кремлівському полоні. Щодня про них пам’ятають, як і про інших бранців Кремля — Сенцова, Балуха, Сущенка, Клиха, Гриба... І борються за їхнє визволення не лише на Батьківщині. Листи підтримки пишуть їм навіть громадяни і вихідці з країни-агресора. Від душі. Простими словами. Як і простими словами пишеться: головний, хто винен у цій страшній трагедії і в п’ятирічній війні зі світом, — це Росія в особі Путіна.

Інна Курочкіна (Тбілісі—Санкт-Петербург—Прага, продюсер):

— Maledictis

Я не знаю, як не розірвалося моє серце, коли під «Плине кача по Тисині» ховали Небесну Сотню. Я благословляла Майдан з першого дня, для мене це була сутичка добра зі злом, боротьба світла проти темних сил. Коли у Фейсбуці з’явилися коментарі моїх колишніх друзів, приятелів із Петербурга й Москви, я не могла повірити своїм очам. Я була впевнена, що моя реакція — єдино можлива. Але мої колишні приятелі, колеги, знайомі зубоскалили, відпускали огидні жарти, стандартні непристойні анекдоти — і це в момент, коли люди були вбиті горем і несли труни.

Ми з Андрієм Курочкіним, архітектором, в 90-ті і нульові роки займалися архітектурними проектами, зводили будинки по всьому світу й майже весь час проводили на виробництві в італійських партнерів.

Тому не можна сказати, що ми були занурені в громадське російське життя. Але навіть нам було очевидно, що Путін, як вампір на часник, реагував на революцію Троянд у Грузії й Помаранчеву революцію в Україні. Коли 2008-го, після року пропагандистської підготовки, Росія напала на Грузію, ми намагалися говорити про це з оточенням, із замовниками, колегами. Висновок, якого ми дійшли, — кидати бізнес, забирати дітей і терміново їхати геть із цієї злочинної країни з безсовісним, цинічним і глухим до чужих страждань населенням. Населенням, що нападає, вбиває, танцює на трунах, регоче над убитими горем і водночас справно по неділях ходить у храми.

Я не знаю, як просити пробачення в українського народу за зло, яке ми, росіяни, йому заподіяли.

Росія зганьблена на віки.

Захоплення Криму, створення «ЛНР» і «ДНР», війна, що не припиняється, й витончена єзуїтська пропаганда — це злочин.

Байдужість і підтримка Путіна російським населенням — це безчестя й підлість.

Не буває такого «зомбування», яке зробило б із людей негідників і свиней, що регочуть над горем і смертю, що їх самі й заподіяли.

Тому я не смію просити пробачення за росіян, росіяни й не збираються каятися.

А одиниці, які розуміють, що зростили й вигодували у своїй країні монстра, котрий тепер уже має намір принести горе всьому людству, хоч би як посипали голову попелом, знімали фільми, як я, скандалили у Фейсбуці, зовсім не є праведниками, тому що відповідальність за кров лежить на всіх нас.

Ми — Maledictis — прокляті й приречені на вічні муки грішники.

Юлія Лоренц (з Пермі, юрист, російське і швейцарське право, проживає у Швейцарії):

— Оскільки в мене є можливість порівнювати реакцію ЗМІ різних країн на те що відбувається у світі, їх манеру подачі новин, з упевненістю можу сказати, що нині російські ЗМІ (за рідкісним винятком) — це головна зброя політичної пропаганди влади. Якщо в німецьких або швейцарських новинних передачах диктори спокійним тоном повідомляють про події, що відбулися за день, то в російських усе подається тривожним надривним голосом. Відсутній головний принцип — нейтральність подачі інформації, коли глядачеві дається можливість самому зробити висновки й зайняти ту чи іншу позицію. Коли я дивлюся російські новини, то щоразу думаю: «Сказане зараз — правда чи брехня?». Це свідчить про те, що довіри до російських ЗМІ в мене немає.

Про те, що в Україні почалася війна, я довідалася зі швейцарських газет. Звістка шокувала мене. І все-таки я не одразу зрозуміла всю серйозність ситуації. Це я тепер знаю про репресії в Криму, про політичних ув’язнених, про тисячі вбитих. А тоді... Пам’ятаю, на початку червня 2014 року в поїзді розговорилася з одним швейцарським професором. Він поставив мені те саме питання: що я думаю про війну в Україні і про ситуацію із Кримом. Я відповіла, що ми всі нажахані самим фактом війни, а що стосується Криму — стала белькотати щось з історії про Хрущова... Він мовчки вислухав, сухо попрощався і вийшов... Якби я могла повернутися в той час і в той вагон, я б схопила його за рукав, зупинила і крикнула: «Ні, ні, я думаю зовсім інакше!». Дуже шкода, що неможливо знайти цю людину й розповісти їй про свою сьогоднішню позицію... Анексія Криму — це злочин проти людяності. Я анітрохи не сумніваюся, що так буде написано в майбутніх підручниках з історії.

Я не проживаю в Росії, тому мені складно міркувати про те, чому люди там сприймають словосполучення «Крим наш» із захватом. Основна маса швейцарців поділяє мої погляди щодо війни в Україні.

Я хотіла б побажати українцям не забувати своїх громадян, котрі перебувають у заручниках на території Російської Федерації. Ідеться про українських політв’язнів Павла Гриба, Станіслава Клиха, Володимира Балуха, Романа Сущенка, Олександра Кольченка, Олега Сенцова та ін. Пишіть їм листи, організовуйте акції на їхню підтримку в різних країнах світу, спрямовуйте звернення до міжнародних організацій, урядів, посольств та ЗМІ інших країн, боріться за них. На жаль, на заході люди практично нічого не знають про в’язнів Кремля. А відсутність інформації і громадської думки з цієї проблеми затримує її розв’язання. У Росії багато небайдужих людей, котрі допомагають українським громадянам, що перебувають у неволі з політично мотивованих сфабрикованих кримінальних справ. Наприклад, у Фейсбуці є група «Казки для політв’язнів». Її учасники пишуть листи, допомагають матеріально, підтримують контакт із родичами політв’язнів. Я теж перебуваю в цій групі й запрошую інших вступити до неї й бути активними учасниками.

Насамкінець наведу уривок з листа В. Балуха: «Особисто я не можу собі уявити тієї розсудливої людини, в очах якої імідж кремлівського режиму хоч на йоту вище абсолютного дна негативу. Я не є жителем світу ілюзій, пройшовши більш ніж трирічний марафон територією брехні, безправ’я й безмежного у своїй формалізованій цинічності хамства так званої системи правосуддя РФ. Але якщо історія моїх «взаємин» із цим режимом поряд із багатьма тисячами схожих історій покалічених доль і відібраного здоров’я нарешті переповнять чашу терпіння апологетів цивілізованого світу й прогресивної частини людства, то місія мого перебування на землі, як мінімум, не зазнає невдачі...:-)».

Аліна Хакімова (з Уфи, проживає в Празі, філолог):

— Моя улюблена Україна почалася для мене в ранньому дитинстві з міста Запоріжжя, де мешкали мої тітка з дядьком. Я пам’ятаю дворик, що потопає в зелені, атмосферу однієї великої родини. Вечорами всі мешканці виходили на вулицю і, зручно влаштувавшись хто на лавочках, хто в альтанці за столом, граючи в карти й доміно, обговорювали новини минулого дня. Одразу хтось із сусідок виносив тацю зі свіжими фруктами, хтось — ще гарячі пиріжки й пригощали нас — дітей. Увечері у дворі завжди було весело й по-доброму гамірно. Мені дуже подобалася відкритість і унікальне почуття гумору українців — сусідів і друзів моїх родичів.

У мене й тепер дуже багато друзів-українців. Я дуже люблю бувати в Києві, Львові й Одесі. Люблю атмосферу цих міст.

Якось мій чоловік — учасник Оксамитової революції 1989 року в Празі — сказав, що поки не почнуть убивати дітей, народ не підніметься проти влади. Так було в Празі восени 89-го. Тому, коли в Києві листопадової вночі побили студентів, а наступного дня весь Київ вийшов на Майдан, стало зрозуміло, що це початок серйозних змін.

Своєю чергою ми із друзями намалювали пару плакатів, списалися із знайомими у Фейсбуці, в тому числі з учасниками групи «Євромайдан у Празі», і вийшли на площу Палацького — місце, де можна проводити мітинги без офіційного узгодження із владою. Нам було важливо вийти на вулицю, щоб донести до жителів і гостей Праги правду про те, що в столиці такої само європейської держави вночі масово б’ють студентів, і влада боягузливо відмовчується. Це була найперша акція на підтримку нової України, проведена в Празі. Тоді ми навіть припустити не могли подальший трагічний розвиток подій на Майдані. Хотілося вірити, що народ відстоїть своє право на європейський розвиток без кровопролиття й жертв.

А потім сталися події 18—22 лютого... Було дуже страшно й боляче. Переглядаючи стріми з Майдану, я ніяк не могла повірити в реальність того, що відбувається... Саме тоді я зрозуміла, що зворотної дороги бути не може і в українців усе вийде. І вірю в це досі. Я зовсім не розбираюся у внутрішній політиці України, але дуже сподіваюся, що українці знають, що роблять і кого обирають. Нехай усе у вас вийде, вільні люди!

Дуже складно й соромно згадувати й писати про останні п’ять років. Анексія Криму... Війна на сході... Немає прощення... Я розумію, що держава, громадянином якої я є, — окупант і агресор, розумію, що добрі відносини між нашими країнами, якщо й відновляться колись, то дуже нескоро. Але я дуже сподіваюся на це... А поки що — біль і сором...