Cкажу одразу, що в образі Миколи, чи радше — Колі, наївного хлопчини з поліської глибинки — головного героя нового роману Євгена Хотимчука «Калиновий щем» (Луцьк, «Бібліотечка «Вісника», 2019) — у чомусь упізнав і себе, старшокласника кінця 60-х років минулого століття.

Бо так само пихтів над першими своїми замітками, які поштою відправляв у редакцію райгазети, так само з трепетом брав у руки кожен свіжий номер, який приносила поштарка, шукаючи публікацію з моїм прізвищем, так само дивився на місцевих газетярів, немов на небожителів. Уже з дев’ятого класу вирішив, що з журналістикою розминутися не зможу — то як незбагненна внутрішня ворожба. Тому й останні шкільні літні канікули провів не на морському узбережжі чи на відпочинку в Карпатах, а на колгоспних полях, на фермах і сінокосах, де й брали тоді інформацію газетярі районок. Удень зустрічався з людьми, а вночі відписувався.

Повертаючись до роману, скажу, що наш герой Микола Тимчук закінчив школу поганенько — аж шість трійок. Математика підвела, а німецької взагалі мало не завалив. Вчителька змилосердилася — не поставила двійку. Але обізвала «лежнем, неробою». «Отоді у мене зародилася потаємна мрія — поступити в університет, таки вивчити німецьку і написати вчительці цією мовою лист. Але головний орієнтир — журналістика — був святим і непохитним».

А в радянські часи журналістика належала до елітних професій, як космонавтика. Вступний конкурс сягав двадцять чи й більше абітурієнтів на місце. А здобути фах журналіста в Україні можна було лише у двох університетах — Київському і Львівському. Отож наш герой розумів, що потрапити туди він не зміг би навіть із допомогою чарівної палички.

І тут доля змилостивилась — його запрошують на роботу в райгазету. Мовляв, не святі горшки ліплять. Написав перший матеріал про роботу піонертабору. Заступник редактора перечитав і мовив: «Ніби воно все й правильно, але трошки не так». Новачкові бракувало журналістських «перчинок», конкретності, легкості письма.

Справді, він зірок із неба не хапав. Але зверхня зневажливість працівника районки Аркадія Лисюка його добила: «Не годиться, наївно, примітивно». Хоча майже все, що тричі на тиждень вихлюпували тоді на читача районні газети, було «наївним і примітивним». Написав заяву на звільнення, хоч «таке було відчуття, що життя зупинилося».

Попри все, в Миколи народилася друга велика любов — «до творчості, що нічим не поступалася тій першій і неповторній — до Інни».

Можна лиш уявити, що відчував хлопчина з глухого поліського села, коли почув, що його зарахували на перший курс університету. «Я зумів, я добився свого, я вирвався, піднявся над тими сірими зграбками. Найголовніше — що переміг себе».

Автор показує, як непідробна любов вела головного героя до перемоги над собою, як сталила його характер. Як допомагала виходити переможцем із найскладніших ситуацій.

«Саме вона, Інна, покликала мене в журналістику, в університет. І хіба це має якесь значення, залишається десь поруч, чи знайшла вже собі іншого. Але ж для мене вона не зникла. Головне, що вона десь є, моя перша любов, моя опора і сила, котра зовсім не видима, а така міцна, надійна».

Інна виїхала з батьками у Крим. А замість неї запала в душу інша зазноба — молоденька студентка музучилища Юля. І хоч здається, що Микола й кроку не може ступити без цієї юної ворохобниці, він... готується до весілля з Надею. І сумніви дедалі більше допікають йому, гризуть юнакове сумління: як усе складеться далі? Бо вже тоді відчував себе «незатишно, всередині вселилась якась роздвоєність. Не розумів, не йняв віри, що це надовго, що буде отак балансувати між двома полюсами, переховуватися, хитрувати, брехати». Одне слово, жити подвійним життям. «Тоді ще не доходило, воно прийде значно пізніше. Неправильне, нерозумне рішення буде мстити протягом усього життя».

І оте роздвоєння між законною жінкою, яка на вихідні приїжджала зі Львова, де продовжувала навчання, і тією найкоханішою, найлюбішою. І не вір після цього відомій поетесі, яка написала: «Жінка твоя, а я — твоїша».

«Коли любиш, справді хочеться ту людину дивувати, робити їй приємне, дарувати радість і щастя. Справді зіроньку з неба дістати», — так міркує герой. Але за любов треба боротися, а не чекати, що все складеться, як ти захочеш. Саме боротися Микола і не вмів. «Надя не могла не помічати моєї холодності. Часто траплялися сварки, скандали. І тут з’явилася єзуїтська ідея: все зробити, щоб вона мене зненавиділа».

У «Калиновому щемі» годі шукати сюжетних завихрень, від яких забиває подих. Тут усе, сказати б, прозаїчне, як і в буденному житті, хоча не без своїх перчинок, якими і є любовні колізії. Та й у кожній життєвій миті своїх героїв автор прагне знайти оту внутрішню мелодію, що асоціюється з нашим покликанням у цьому наїжаченому і водночас прекрасному світі.

Твір написаний легкою, доступною мовою, без синтаксичних надмірностей. Своїми лексичними особливостями, своєю композиційною структурою він чимось нагадує невидумані історії з життєвих перехресть, які подає щомісячник «Люди і долі», де, власне, і друкувалися фрагменти нового роману до його появи окремою книжкою.

Кульмінація твору — останні зустрічі головного героя з його юнацькими симпатіями. З Юлею, котра від’їжджала зі своїм чоловіком назавжди у Чехословаччину, він прощався у позиченій квартирі. Тимчук накрив стіл, Юля принесла чеське пиво (страшний дефіцит тих часів), імпортний коньяк. Видно, що готувалася до зустрічі, бо зробила шикарну зачіску, одягнула білу блузку з мереживом. І як на сповіді дівчина зізнається, що була в Миколу закохана, а він усе зіпсував — побіг під вінець з іншою. «Мені було боляче все те слухати, але то — свята правда. І нікуди від неї не дінешся... Не треба нарікати на долю, коли сам нічого для неї не зробив». Вони танцювали, пестили одне одного руками і поцілунками... Та інтимної близькості не вийшло. «Ти мені близький, дорогий, — вивільнившись від мене і сівши на ліжку, голосно сказала: — Але не хочу починати своє нове життя зі зради. — Ти вважаєш це зрадою? — здивувався. — Хіба ми обоє не заслужили на таке щастя? — Пробач, але так не можу, не зумію жити з цим».

Та коли Микола, розбурханий пристрастю, ще раз спробував добитися Юлиної взаємності і, здавалося, таки досягне свого, різкий біль ножем пронизав його тіло. Юля «впилася зубами у біцепс моєї правої руки. Мало не відкусила його. Заледве не втратив свідомості. Жахливий крик вирвався з моїх вуст».

Таким було прощання з Юлею. А з Інною — інша історія. Коли Микола вже став відомим у журналістських колах і в літературному середовищі, друзі-білоруси запросили його на ювілей відомої газети у Бресті. Там, з’ясувалося, і жила з сім’єю Інна. Там через багато літ знову звела їх доля. А наступного дня — прощальна зустріч. Вони нічого не приховували одне від одного.

«Знаєш, у мене чудова сім’я, гарні діти, — заговорила Інна тихо-тихо, — а чоловік — просто прекрасний, любить мене, я — його, але таке відчуття, що життя пройшло мимо.

Мені ж захотілося сказати, що справді чогось добився в житті, Але любов пройшла десь стороною. Перша сім’я таки розсипалась, як жменя сухого піску. Друга... Ай, що там згадувати. Тому промовчав».

Чому так сталося? Випадковість? Не зовсім. Річ у тім, що все тодішнє суспільство, а журналісти — особливо, жило під саркофагом подвійної моралі. На кухнях казали одне, а писали у ЗМІ зовсім інше, так, як «підказували» партійні документи того часу. Така ідеологічна радіація, звісно, псувала навіть найталановитішу особистість. І ота роздвоєність давалася взнаки у сімейних стосунках, у взаєминах із друзями та колегами. Cправді-бо, геніально написала Ліна Костенко: «Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше — жить на дві душі».

Тому-то і кохання у нашого героя пройшло стороною, лише зачепивши його своїми чарами. Немов веселка після теплого майового дощу на протилежному березі ріки. Бо кохання не терпить фальші та роздвоєння.