Дмитро та Сергій Шингури — рідні брати, військові льотчики, служили в одній частині. Дмитро літав на «вісімці», Сергій — на «двадцять четвірці». Дмитро загинув улітку 2014-го біля гори Карачун від прямого влучання у вертоліт ракети із ПЗРК. Відтоді Сергій воює за двох — виконав понад сотню бойових вильотів, є кавалером ордена «За мужність», проводить на передовій значно більше часу, ніж у тилу, адже «брат за брата»...

«Ніч, туман... Негода така, що далі свого носа нічого не бачиш... Аж тут із хмар проти всіх льотних законів вивалюється вертоліт із повним салоном поранених. 15 метрів до землі, а льотчик її зовсім не бачить... Ось так працював мій брат...»

22 червня 2014-го
— Дімко, ну що там? Мені ж міняти тебе скоро!

— Ти не повіриш, сьогодні вперше одягнув броник. Розумію, що від ракети він не захистить, але хоч від снайпера... Літали зовсім низько... Забирали поранених на блокпості між Слов’янском і Краматорськом, неспокійне місце. Але післязавтра командир обіцяє відпочинок. З’їздимо в Дніпро, переведемо подих трохи... А там і додому... Прорвемось!

24 червня 2014-го
Сергій цілий день не знаходив собі місця. Не міг додзвонитись молодшому брату. «Може, телефон десь закинув чи все ж таки літає?» Увімкнув новини по телевізору: «Фух, ніби про вертольоти ні слова. Мабуть, даремно себе накручую». Вже і на дамбу відпочивати з батьками сходив, а все одно не міг заспокоїтись. Дзвінок пролунав увечері.

— Сергію, нашу «вісімку» збили...

— Брат?..

— Так...

— Живі є?

— Немає...

Того дня на борті українського вертольота перебувало дев’ятеро фахівців, які повітрям доправляли на стратегічну висоту спецапаратуру. Льотчики були справжніми асами, та ракета не обирає, чи ти льотчик першого класу, чи третього. Це просто лотерея.

Мати дуже важко пережила втрату молодшого сина. Батько ж, офіцер запасу, колишній військовий льотчик, повівся по-військовому стримано. Він не кричав старшому сину: «Не поїдеш! Не відпущу!» Лише попросив: «Охолонь трохи. Ти ж тепер за двох воюватимеш. Аби дров не наламав за Дімку...»

За два місяці після прощання з молодшим братом і відпустки, у яку примусово відправив командир, Сергій знову летів на Донбас. Шлях проклав через батьківську хату на Вінниччині. Пролетів просто над городом, де не одну годину стояли в очікуванні вертольоту батьки. Махнув крилом, мати перехрестила, а батько пустив скупу чоловічу сльозу і вкотре повторив: «Пишаюсь синами...»

Уже за кілька днів Сергій знову виявляв незаконні блокпости, прикривав висадки спецгруп, знищував угрупування бойовиків, допомагав прорватись нашим... За його плечима більш як півтори сотні бойових вильотів. Та пишатися своїми подвигами чоловік не любить, а війну давно називає просто роботою. Навіть коли Президент нагороджував орденом «За мужність» і довго перелічував усі заслуги льотчика, той відповів лише: «Це Дімка — герой. А я що?»

— Те, що ми з братом станемо льотчиками, навіть не обговорювалося, — пригадує Сергій. — Це було зрозуміло з дитинства. Батько в Угорщині служив, а ми з Дімкою постійно насолоджувались тим, як літаки красиво сідають, провели на полігонах половину дитинства, катались із батьком на вертольоті... Єдине — я тривалий час хотів бути штурманом, як тато. А потім він мені сказав: «Знаєш, влучила бомба в ціль — молодець командир, не влучила — винен штурман. Невдячна робота! Будеш льотчиком!» Ми з братом учились в різний час. Я вступав при Союзі, закінчував у Росії. Коли переводився в Україну, домовлялися з хлопцями з ескадрильї, що як у небі зустрінемось — розходимось лівими бортами. Друзями були... Проте ситуація змінилась. Дімка вчився вже у Харкові. Брат завжди «горів» авіацією, книжки нові шукав, техніку вивчав, щось випитував, часто вдома тривав розбір польотів... Щойно з’явилась можливість, рвонув у Африку...

Із самого початку протистояння на сході обоє братів полетіли в самісінький центр подій.

— Усе почалось із того, що 25 квітня в Краматорську «вісімка» нашої бригади була обстріляна зі снайперської гвинтівки. Від пострілу в паливний бак вона вибухнула. Я тоді саме тільки-тільки відлетів із Краматорська. А через кілька днів наші два Мі-24 збили. От тоді ми і зрозуміли, що жарти закінчились. Ні, й до цього вертольоти обстрілювали, було страшно, прилітали з пробоїнами, але живі... Що вже казати про інтенсивність польотів? У документах прописані норми відпочинку для льотчиків у вісім годин. Які там вісім? Брат у чотири ранку виходив і опівночі повертався, а зранку знов вилітав... Кожен політ був небезпечний, бо ми знали, яка зброя є у противника. Ідеш до вертольота, ноги підкошуються, холодний піт стікає по спині, але ти розумієш, що завдання потрібно виконувати. І ти не скажеш, що у тебе заболіла спина чи живіт, не тікаєш... Бо якщо ти відмовишся, відправлять когось іншого... Ось там якраз і перевірялось. Хто герой, а хто лише на словах сміливий. Але, чесно кажучи, я не зустрів жодного льотчика, який би сказав, що не готовий, не може... Працювали всі. Хтось більше, хтось менше. Та суть зовсім не в кількості вильотів, адже навіть один політ міг стати смертельним, льотчик це розумів, але йшов...

— Мене колись запитали, що в житті було найприємнішим? Подарунки, закордонний відпочинок, весілля? Людина, яка не літала, ніколи не зрозуміє, але це — коли ти сів у Дніпрі, вимкнув техніку і видихнув. Фух, живий! Ніщо інше не дає навіть приблизних відчуттів. Ми ж літали і вдень, і вночі, і в туман, завжди з вимкненими фарами. Тільки ввімкнеш їх, і вертоліт спалахує, немов новорічна ялинка, одразу наводиться ворожий приціл...

Майор відзначає, що з 2014-го українська армійська авіація значно змінилася. Змінилась і техніка, і рівень підготовки, хоч і проблем залишається багато...

— От ніби нещодавно до нас прийшли молоді лейтенанти, а вже стали льотчиками другого класу. Ми свого часу про таку кількість нальоту і мріяти не могли. Та й техніку намагаємось активно модернізувати, озброєння нове чіпляти. Хоч би як нелегко було, я всім раджу — ідіть в авіацію. Тут важко, нестерпно важко, але неймовірного відчуття причетності до польоту ви більше ніде не отримаєте! А у випадку з військовою авіацією — ще цікавіше. Тут ви не тільки польотами насолоджуєтесь, а й країну захищаєте.

P. S. Майор Сергій Шингур, який нині обіймає посаду заступника командира ескадрильї, ще не раз пролетить через батьківську хату дорогою на схід, а гордий батько не раз скаже, що пишається... Недаремно він із самого дитинства навчав синів, що брат завжди стоїть за брата... Майор, як справжній офіцер, ніколи не будує планів. Та кожного 24 червня чоловік прилітає до Слов’янська, кружляє на вертольоті над горою Карачун і кладе квіти до меморіалу загиблим воїнам, серед яких — його молодший брат.