Чому не повернемо історичні назви своїм містам і селам?

Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.

Чому не повернемо історичні назви своїм містам і селам, або Коли штучна Родниківка знову стане праслов’янським Ізвором?

Відомий у наукових колах Європи та світу 88-річний професор-гунгаролог Петро Лизанець (на знімку), котрий сімдесят літ віддав Ужгородському університету, народився в карпатському селі з давньою праслов’янською назвою Ізвор. Однак у другій половині 1940-х років, коли на Закарпатті запанувала радянська влада, Ізвору дали штучне наймення «Родниковка». Науковець прагне відновити історичну справедливість і повернути рідному селу прадідівську назву. І вже з півтора десятка літ оббиває пороги владних кабінетів, наполегливо просить усунути цю несправедливість. Але нічого не виходить. Тому Петро Миколайович попросив кореспондента «Голосу України» опублікувати його роздуми, щоб хоч у такий спосіб достукатися до високих кабінетів Києва і звернутися до всього українського суспільства. Адже джерела патріотизму витікають саме з тих місць, де ми народилися, з тих топонімів, які нам заповідали й залишили предки. Тим паче це стосується Закарпаття, яке протягом тисячоліття боролося за своє слов’янське слово, свою віру.

Фото надано автором.

Із досьє «Голосу України»

Петро Лизанець — професор кафедри угорської філології, директор Центру гунгарології Ужгородського національного університету, доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, кавалер ордена Угорської Республіки «Лицарський хрест».

Основні наукові інтереси: українсько-угорські міжмовні контакти, українська та угорська діалектологія, лексикографія, фразеологія і лінгвогеографія. Опублікував понад 550 наукових праць (крім газетних), більш як півсотні монографій у Європі, США, Канаді; вийшло понад 100 рецензій і здійснено більш як 1700 посилань на праці П. Лизанця; його ім’я є в багатьох енциклопедіях світу.

Докторська дисертація «Угорсько-українські міжмовні контакти» вийшла у трьох томах обсягом 120 друкованих аркушів. Тритомний «Атлас угорських говорів Закарпаття» — 330 друкованих аркушів. Засновник і редактор наукових журналів «Акта гунґаріка» і «Вісник Закарпатського угорськомовного товариства». Автор цілої низки словників.

Три десятки літ разом із відомими вченими Європи присвятив роботі над 7-томним «Загальнокарпатським діалектологічним атласом».

Створив свою наукову школу, в якій виховав плеяду перспективних учених.

— Петре Миколайовичу, знаю, що лише протягом останнього часу ви друкували статті з цього приводу в місцевих виданнях, ходили на прийом до керівних осіб області, зверталися через родичів до голови Полянської об’єднаної територіальної громади Свалявського району, до якої тепер належить ваше село...

— ...І нічого не допомогло! Проте не полишаю надії, що таки доможуся — поки живий! — відновлення давньої назви села! Адже географічні назви — народнопоетичне «оформлення» країни. З ними людина «спілкується», з ними пов’язане все її життя. У них — характер народу, його історія, душевна прихильність, особливість побуту. Це — скарб народний, який треба берегти як зіницю ока.

На жаль, зберегти назви міст і сіл не так-то легко. Адже досить часто під впливом певних політичних змін окремі керівні особи суб’єктивно, не питаючи думки мешканців і не порадившись із науковцями, довільно змінювали географічні назви. Це особливо відчутно на Закарпатті, де за останні 70—80 років по кілька разів відбувалися ці зміни. Нові назви насаджувалися владою, і протягом тривалого часу люди, особливо молодь, так звикли до них, що й не мають великого бажання відновлювати історичні найменування сіл. Забувають: у тих давніх назвах історія, культура, характер їхніх пращурів, породжений духом народним.

Із 1910-го по 1919-й чимало населених пунктів Закарпаття з історичними слов’янськими назвами, які вже фіксувалися у різних документах з XIII—XIV століть, були названі по-угорськи. Не бралися до уваги ні мовні закономірності, ні історія. Візьмемо лише Свалявський район. Село Плоске — Dombostelek («горбкувата земля»), Павлово — Kispalos («малий монах»), Неліпино — Harsfalva («липове село»), Медведівці — Фадьолуш («бирючина, або вовчі ягоди»), Оленеве — Szarvaskut («колодязь оленів»), Солочин — Kiralyfiszallas («поселення королевича») і т. д.

На жаль, таке поводження з назвами населених пунктів Закарпаття тривало і після 1945 року, коли чимало українських і особливо угорських історичних назв було штучно й насильно змінено на російський лад, як-от: «Анталовці — Антоновка, Нягово — Добрянское, Кив’яжд — Камянское, Олмаш — Заболотье, Батьово — Узловое, Яношово — Ивановка, Сюрте — Струмковка, Горонглаб — Звонковое, Беня — Доброселье» та інші.

— А якщо взяти ваше рідне село?

— На його прикладі покажу, як різні політичні режими насильно змінювали його історичну назву.

Споконвіку це село звалося Ізвор. Ця назва вперше зафіксована у писемних пам’ятках із 1610 року у варіанті Izber. З 1645-го — Izvor, 1693-го — Zwor, 1770/1772-го — Uzwora, 1773-го — Izvor, Izvur, 1808-го — Izvor, 1893-го — Izvor, а вже з 1910-го по 1944 р. по-угорськи — Beregforras, що дослівно означає «березьке джерело», тобто джерело Березької жупи. У другій половині 1944 р. угорська влада знову повернула селу історичну назву Izvor. Однак урядники Народної Ради Закарпатської України русофільського напряму в 1946-му назвали його Родниковкой, від іменника родник утворили нову назву — Родниковка, потім в українському варіанті — Родниківка. А чи передає ця назва історію села, дух і мову його мешканців? Аж ніяк, бо й тепер у моєму рідному селі ні молодь, ні старші на мінеральне джерело чи просто джерело не кажуть родник, а кирниця.

Декілька слів про етимологію назви Ізвор. Відомий російський учений, академик Олег Трубачов у своїй монографії «Назви рік правобережної України» (1968, с. 272) зазначив, що Карпатський ареал має досить багато річок, які походять від слова звір, ізвір, звор. Карпатський ареал пов’язаний із балканським гідронімним регіоном, і, слід гадати, вони становлять єдину сукупність цих назв, гідроосновою яких є слов’янське izvor «джерело». Спочатку звір, ізвор використовувалися як загальні назви на позначення джерела, звідки й пішла історична назва. Однак значення загального ізвор поступово розширювалося, про що читаємо в третьому томі Етимологічного словника української мови (1985, т. 2, с. 251): Звір, ізвор — яр, западина, видолинок; гірська річка в ущелині; скупчення кількох сильних джерел на поверхні землі. Аналогічні назви знаходимо і в інших слов’янських мовах: польське zwor «гірська ущелина», болгарське извор «джерело, виток річки», сербохорватське извор «джерело, струмок», словенське іzvir «джерело». Цей слов’янізм запозичили і румуни; izvor «джерело». Як бачимо, це — праслов’янська назва, і всі її значення повністю відповідають географічному розташуванню села: «багата на джерела місцевість», «видолинок між стрімкими горами», «гірська річка в ущелині між горами» тощо.

Етимологічні словники російської мови вказують, що слово родник походить від іменника род «рід» чи дієслова родить, рожать, «родити» й утворене за допомогою суфікса -ник на початку XVIII ст. як власне російське слово на позначення «джерела». Десь із кінця XVIII ст. за допомогою суфікса -ов був утворений прикметник родниковый «джерельний». Отже, село Ізвор датується початком XVII ст. (1610 р.), а родниковый — кінцем XVIII ст., тобто майже на 200 років пізніше. Якщо через кілька століть учені досліджуватимуть назву с. Родниківка, то стверджуватимуть, що вона не могла виникнути раніше, ніж у кінці XVIII ст., бо до того часу цього слова в російській мові не існувало! Мало того, від родниковый закарпатські урядники на догоду русофільській ідеології у 1948 році створюють штучну форму за допомогою суфікса -ка: Родниковка (Родников+ка). Ця форма не зафіксована не лише ніде в російських та українських тлумачних словниках, а й у словниках інших слов’янських мов. Тобто це самовитвір чиновника або, точніше, — сурогат, що ним мої земляки користуються вже понад 70 літ. Отаку плутанину можуть внести окремі урядники-неспеціалісти.

Тож настав час внести відповідну ясність. Не може бути такого, щоб протягом 400 років село в різних документах фіксувалося як Ізвор, а згодом утворили назву Родниковка, яка залишилася понині, будучи чужою для мовної практики населення, паплюжачи історію моїх земляків та їхню культуру.

— Отже, назва села або ж міста виникає об’єктивно?

— Безумовно! І назва не залежить від примх окремої людини: «Як хочу, так називатиму» або «Родниківка краще звучить, ніж Ізвор».

Глибоко переконаний: давню назву села треба чимскоріше відновити в ім’я історичної справедливості. Це передусім в інтересах моїх земляків, які живуть у видолинку між горами, або, як тут кажуть, у зворі, і готуються до 410-річного ювілею села. Безперечно, треба відновити й історичну назву сусіднього села Ізвор-Гута замість Родникова Гута.

І, нарешті, хотів би сказати дещо про те, як описували ці два села закарпатські дослідники майже 150 років тому. Приміром, відомий угорський історик Елек Фийнєш у 1851-му писав: «Ізвор — це русинське село Березької жупи, недалеко Плоского. Живе тут 185 греко-католиків і 4 євреї. Люди живуть бідно, родиться в них тільки овес і кукурудза. Є багато лісу. Але все це перебуває у власності графа Щенборна». А наш історик і етнограф Тиводар Легоцький у 1881-му писав, що у селі Ізвор уже нараховувалося 35 хат, у яких мешкають 226 русинів, і вони мають 269 голдів землі. Того ж року збудована греко-католицька церква. Село Ізвор-Гута теж входило до володінь графа Шенборна, який намагався швидше його заселити і привіз сюди 38 сімей. Частина людей займалася лісорубством, інші працювали на склозаводі.

Сподіваюся, що за посередництва центральної державної газети «Голос України» моє рідне село незабаром отримає свою слов’янську історичну назву — Ізвор, а сусіднє з ним називатиметься Ізвор-Гута. Цих історичних назв заслуговують працьовиті люди, які люблять і шанують свою культуру, мову, історію.

Ужгород.