Фото з родинного альбому.

Анатолію Щербаку (на знімку) — Надзвичайному і Повноважному Посланнику ІІ класу, кавалеру ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, колишньому першому заступнику начальника управління міжпарламентських зв’язків апарату Верховної Ради України — 9 квітня виповнилося 80 років.

Мамина наука

На Центральному цвинтарі Охтирки є могила, до якої у будь-яку погоду розчищена доріжка, її часто прикрашають квіти. Тут спить вічним сном звичайна жінка — вдова солдата, яких по всіх усюдах породила клята війна, мати двох синів, бабуся трьох чудових онучок і двох правнучків. А чоловік, що регулярно приходить на могилу, — її молодший син. Нічого незвичайного немає у тому, що Анатолій навідує останній прихисток мами, от тільки шлях до кладовища — майже 400 кілометрів...

Син завжди поспішав до материної оселі — а Ганна Миколаївна чекала його в будь-який час. Відтоді, як її не стало, «місце побачення» — цей цвинтар. Сповідується, як і раніше, найдорожчій людині, звіряє найпотаємніші свої помисли і починання, відпочиває душею, розмірковує, згадує...

Скільки себе пам’ятає Анатолій Васильович, його мама завжди була усміхненою чепурухою — у своїй чи не єдиній ситцевій сукні, з неодмінно гарною зачіскою. Привчала до порядку і його з братом — ота акуратність в одязі, вчинках і помислах неодноразово ставала в пригоді у дорослому житті. Ганна Миколаївна вміла робити все: виховувати дітей, поратись по господарству, сумлінно ставитись до своїх виробничих обов’язків.

Особливо Анатолій із братом Борисом полюбляли мамині страви. Її пиріжками, тістечками, булочками смакувала чи не вся босонога малеча вулиці, бо хлопці завжди ділилися з друзями. Уміння готувати, приймати гостей передалося синам. Тільки, можливо, старшому більше вдавалося порадувати звареним власноруч борщем, а ось молодший — експерт із правил етикету. Однозначно, обоє цю мамину науку засвоїли на відмінно.

Анатолій Васильович дедалі частіше згадує дитинство. У домі не було дорогих речей, тим більше — коштовностей. Та й звідки? Батько помер від ран, а вони (мама, брат, він, бабуся) жили тільки на неньчину мізерну зарплату контролера місцевого кінотеатру. Щоправда, був у домі старовинний комод, що дістався мамі у спадок, і вона особливо ним дорожила. І хто знає, скільки б іще він послужив родині, якби не лихо: в Анатолія виявилися хворі легені. Аби порятувати сина від неминучої смерті, мама не роздумуючи продала той комод.

«Вона вдруге подарувала мені життя», — Анатолій Васильович не приховує сліз, що так не пасують до його спортивної статури, твердості духу і сильного характеру.

Рятівний волейбол

Дитяча хвороба легенів примусила Анатолія Щербака систематично займатися спортом — аби не бути кволим і слабшим за ровесників. Особливо полюбляв грати у волейбол. Навіть сьогодні можна зустріти в Охтирці багатьох його товаришів по команді. «Волейболіст» — моя візитна картка», — жартує Анатолій Васильович. Він багато років не зраджує улюбленій грі, хоча не втрачає нагоди також вийти на корт чи поплавати у басейні.

Коли закінчив школу і місцевий технікум, вступив до педінституту на факультет фізичної підготовки. І не тільки сам захопився спортом, а й однокласників «підтягнув» до себе. Уже через багато років відомий в Охтирці вчитель фізкультури, на жаль, нині покійний Михайло Дибарський скаже: «Толик — молодець! Видер мене з лап сумнівної компанії, допоміг скласти іспити і впродовж усіх років навчання у виші опікувався мною».

Анатолій по-особливому ставився до занять спортом. Такої ж самовіддачі вимагав і від своїх учнів, коли працював у школі, і від товаришів по службі. Тож не даремно його вихованці виборювали призові місця на змаганнях, а спортсмени військової частини, де проходив строкову службу, були другими в ракетних військах і шостими серед військовослужбовців Збройних Сил СРСР. Та й сам Анатолій краще за всіх у частині бігав, стрибав, стріляв. Тому ні для кого не стало несподіванкою, коли його через три місяці служби призначили на офіцерську посаду.

І словом, і... карикатурою

Здібному викладачеві фізвиховання Харківського авіаційного інституту запропонували увійти до штабу будзагону. У середині 1960-х років активно споруджували нові корпуси ХАІ. Будівельні організації не поспішали з виконанням своїх зобов’язань перед вишем, але коли кабінетами почав ходити Анатолій Щербак — справа зрушила з місця. Бо вмів домовлятися, а якщо слово не допомагало, використовував плакати, навіть карикатури, які сам і малював. До речі, він і сьогодні не розлучається з пензлем.

Анатолій Васильович завжди вмів працювати з людьми: на рівних спілкувався з начальством, приятелював із колегами і сусідами, беріг дружбу з однокласниками... Переконаний, що це у нього від мами. Вона більше 50 років працювала контролером у кінотеатрі. Навіть важко уявити, скільки охтирчан знали її, бо практично всі відвідували чи не єдиний у місті заклад культури. І вони ще й досі добре пам’ятають уважну, співчутливу тітку Галю, її вміння залагоджувати будь-який інцидент. «Людей треба поважати. Людям, навіть незнайомим, треба допомагати!» — усе своє життя пам’ятає Анатолій Васильович мамине напутнє слово.

Допомагав незалежно від обставин

Анатолій Щербак пройшов добру школу спілкування з людьми. Пригадує випадок у Мозамбіку, коли йому стало відомо про злочинну переправу дорогоцінного і напівдорогоцінного каміння з району військових дій. Одним тільки рейсом переправили вантаж на 20 млн доларів. Екіпаж літака, який ризикував своїм життям, заявив протест і звернувся до першого секретаря посольства Анатолія Щербака за підтримкою. Звичайно, треба мати неабияку мужність, щоб стати на захист рядових спеціалістів! У ті часи за таке нахабство можна було за кілька годин «полетіти» додому з плямою в біографії. Але дипломата підтримали інші працівники посольства й радянські спеціалісти — й екзекуція не відбулася. Приблизно тоді ж в опалу до посла попав викладач Мапутського університету. І знову Анатолій Васильович захистив співвітчизника. Це потім Віктор Суслов стане відомим економістом, міністром уряду незалежної України, громадським і політичним діячем, а тоді вони разом ризикували благополуччям.

Після повернення на Батьківщину Анатолій Васильович багато років працював у апараті Верховної Ради України. Упродовж усього перебування у Києві до нього зверталися сотні земляків з питань будівництва автодоріг, житлових будинків, отримання квартир, лікування, навчання у вишах, служби в армії тощо. Коли охтирчанин (нині покійний) Роман Рапій був обраний народним депутатом України, Анатолій Щербак часто сприяв підготовці документів, організації зустрічей із посадовцями для прискорення вирішення проблем земляків. Йому приємно, але й ніяково, коли дякують за допомогу, бо звик на прохання відгукуватися від щирої душі.

Скиглити заборонено

Роки нагадують про себе, але Анатолій Васильович не може з цим змиритися. Він досі займається спортом, бадьориться, не дозволяє собі розслабитись, нити, засиджуватися на одному місці. Відтак не випускає з рук керма автомобіля. Навіть жартує: «Мене смерть застане лише в дорозі». А дружина свариться — живим треба про життя!

Його вірна половинка — Віра Іванівна — завжди поруч уже півстоліття. Пережили разом нестатки (адже побралися зовсім молодими), перші та й усі наступні успіхи Анатолія, народження донечок Світланки й Ірочки. До речі, обидві отримали вищу освіту в провідних вишах Києва. Згодом у родині з’явився онук Артемко.

А от заслужений відпочинок зовсім не обрадував, бо Анатолію Щербаку спокій не до душі. Він завжди у пошуку, в дорозі, в майбутньому... Вітаємо з ювілеєм, Анатолію Васильовичу!

Наталія РОЗТОРГУЄВА,

член НСЖУ.

Суми.