На знімку: автограф від Василя Овсієнка.

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.

У столичному Музеї шістдесятництва триває виставка «Життя як покута», присвячена 70-річчю відомого правозахисника, дисидента, письменника Василя Овсієнка. 

В експозиції — книги історика дисидентського руху, який півтора місяця в Мордовському таборі перебував в одній камері з Василем Стусом і виніс на волю його вірші, завчивши напам’ять, — «Світло людей», «Василь Стус: поет і громадянин», «Не буде з хама пана», та видання про нього, документи, світлини. Є тут і фото батьків Василя Овсієнка — Фросини Федорівни і Василя Трохимовича, про якого ювіляр каже: «З гречкосіїв, хоч і мав два класи освіти, та, як і весь рід, відрізнявся вродженою інтелігентністю». Народився радянський політв’язень у селі Ставки Радомишльського району на Житомирщині, що вперше в літописах згадується у 1415 році. Більшовики, тільки помер вождь пролетаріату, перейменували Ставки на Леніне. Ще юнаком

Василь Овсієнко казав: «Не хочу помирати вірним ленінцем, а тільки ставничанином», тож «поклав чимало зусиль на справу перейменування села. У Київському університеті, куди в 1967-му вступив на філологічний факультет після роботи в колгоспі і «малювання взимку агітації в сільському клубі», захопився самвидавом.

— З 1970-го через мої руки пройшли всі номери забороненого «Українського вісника», — каже Василь Овсієнко. — Майже всі студентські роки носив у портфелі самвидав, давав читати друзям, хоч знав, що за це загрожує 7 років ув’язнення і 15 років заслання.

5 березня 1973-го 24-літнього вчителя вперше заарештували за антирадянську пропаганду і засудили до чотирьох років ув’язнення в таборах суворого режиму. 8 лютого 1979-го його було схоплено та засуджено до трьох років позбавлення волі «за спротив міліції». 26 серпня 1981-го вільнодумця як «злочинця-рецидивіста» знову кидають за грати, де він провів загалом понад тринадцять років.

— Мене радянська влада відправила на «перевиховання». І я дякую їй за це. Бо я потрапив у середовище таких, як сам. І коли на початках я лише інтуїтивно шукав шляхи, як боротися, то по завершенні першого терміну вже чітко знав, що я з цього шляху не зійду, — резюмує Василь Овсієнко.

Звільнившись з ув’язнення на порозі перебудови, дисидент з метою перепоховання в Україні Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина організовує експедицію в Пермські табори. Він один із тих, хто першим почав організовувати прощі в Сандармох, де під час Великого терору був розстріляний цвіт української нації, та на Соловки, став літописцем дисидентського руху, записавши майже 200 інтерв’ю з радянськими політв’язнями. Доля зводила його з Валерієм Марченком, Юрієм Литвином, Оксаною

Мешко, які стали символами боротьби з тоталітарною системою. Про них Василь Овсієнко розповідає у своїх творах.
— Усе життя пишу книгу «Світло людей», постійно доповнюю її, — каже ювіляр.

У ній є й такі слова: «Я вдячний Богові, що звів мене з найкращими людьми мого часу. Я люблю їх, а вони, сподіваюся, люблять мене. Декотрі вже з того світу. Я не почуваю в собі ненависті ні до кого з людей. Лише жаль і любов».

Із презентацією своїх книг Василь Овсієнко об’їздив усю Україну. Його невтомна праця на просвітницькій ниві відзначена орденами «За заслуги» і «За мужність». У день ювілею вітальні листи правозахиснику надіслали Президент Петро Порошенко і Прем’єр-міністр Володимир Гройсман, теплі слова подяки після відкриття виставки сказали міністр культури Євген Нищук та голова Комітету з питань культури та духовності Верховної Ради України Микола Княжицький.