«Присвята Василю Гуріну» — під такою назвою відбулися в Києві пам’ятні заходи з нагоди 80-ліття народного художника, багаторічного завідувача кафедри живопису та композиції, професора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури України, що відкрилися великою виставкою. Заходи об’єднали друзів, колег, численних учнів, сотні шанувальників його творчості.
10 вересня мине рік, як майстра нема з нами, але його твори, що прикрашають музеї країни та зібрання за її межами, дедалі більше стають джерелом естетичного натхнення, збагачуючи людину новим чуттєвим досвідом. Такі емоції внутрішнього просвітлення необхідні людині в наш бурхливий час.
Творчість художника яскраво демонструє його приналежність до Київської школи образотворчості, що поєднала високий професіоналізм і поетичний ліризм.
Утім, як талановитий учень, Василь Іванович не тільки успішно опанував традиції та базові підвалини школи. Він спромігся заговорити на полотні неповторною природною мовою. А головне — не втратити чистої сонцесяйності власного характеру, святковості душі, закладених батьками, природою Криму, де він народився 18 березня 1939 року в селищі Первомайському. І зберегти цілісність своєї натури впродовж усього життя. На чатах його професійного та громадянського формування стояли такі творці, як перший учитель Микола Писанко у Сімферопольському художньому училищі, куди він вступив 1954-го, Карпо Трохименко, Сергій Григор’єв та інші в Київському художньому інституті, який закінчив 1965 року. Настанови Миколи Писанка, який на уроках ставив платівки з музикою Бетховена, Моцарта, Гріга, Чайковського і лише після прослуховування дозволяв братися за фарби й відтворювати звуки в кольорах, западали в душу обдарованого юнака по-особливому. Адже він мав ще й прекрасний баритональний тенор, спеціалісти вмовляли його вступати до консерваторії. Утім, образотворчість перемогла. І залишилося те, чого домагався перший учитель: «Спочатку виховай душу...» Це стало каноном і в його наступній викладацькій діяльності.
Сотні самобутніх полотен, когорти учнів, великий обсяг організаційної роботи у Спілці художників... При такому напруженому ритмі життя Василь Іванович притягав до себе приязню, готовністю допомогти і підтримати. Студенти називали його батьком і вважали за честь бути командою Гуріна, в якій вирував невгамовний дух творчості, пошуків та іскрометний гумор.
А коли в душу закрадалися сумніви, настигала втома, художник брав вудлище і йшов на берег Козинки, щоб долучитися до її вічної водотечі, тихої надійності, чистоти. А потім народжувалися картини-поеми, сповіді, ноктюрни, інтермеццо... Уже самі назви
— «Сліпучий ранок», «Вітерець над Козинкою», «Ранкові діаманти», «Сліпучий пейзаж» — змусять вас зупинитися і з головою упірнути в цю неперебутню красу. Це твори пізнішого періоду життя, коли прийшло глибоке усвідомлення його безцінної вартості та швидкоплинності. Вони тематично й концептуально відмінні від попередніх, але їх об’єднує те, що хтось із присутніх на виставці охарактеризував так: «Гурін завжди залишається сам на сам із сонцем». Нехай навіть то будуть трагічні сторінки його родини — війна, яка забрала батька, коли синові ледь минуло два роки. Він уже ніколи не повернеться, та в мріях-снах часто переступає поріг їхньої хатинки: «Мій сон. Батько». На путівці, освітленому місячним сяйвом, на мить зупинився усміхнений батько. Останній помах руки, і він уже має наздоганяти свою колону, що злилася з місячною доріжкою вдалині. Він приєднався до неї назавжди... І як апофеоз воєнної теми — «А льон цвіте»... Солдати полягли за рідну землю, їх вічний спокій оберігає веселка, що зімкнулася з безоднею неба. Роботи, поряд з іншими, вже увійшли до золотої скарбниці вітчизняного мистецтва.
А над усім тематично-жанровим розмаїттям вивищується святий образ матері. «Моя мама — Марфа Володимирівна — безграмотна, прибиральницею працювала в нашому Первомайську. Чистила, вимивала, витирала... Все блищало довкола неї»... На одній із картин її маленька худорлява постать ніби застигла в теплих пастельно-білих хвилях простору-часу. Сакрально-синя віконниця, наче вживлена в теплу білу стіну. Мати теж у білому... Радість у її очах насторожена: мовляв, знову ненадовго? І так хочеться, щоб ця мить зупинилася. Щоб так було завжди: мати з мисочкою вареників, сині наличники із сонячними шибками, китиці калини під стріхою — «Мамині вареники»... Два найсвятіші образи — Діви Марії і Матері, органічно й суголосно об’єднані на іншому полотні — «Низький Вам уклін, Мамо».
Творча спадщина Василя Івановича Гуріна є вагомим надбанням української культури. Її осягнення й вивчення обіцяє бути захопливим і вдячним заняттям для наступних поколінь.
Фото: novadoba.com.ua
