Уже п’ять років ми страждаємо від російської агресії на Донбасі, яка знівечила сотні населених пунктів, зламала тисячі людських доль. Працівники тодішньої міліції були одними з тих, хто до останнього протистояв проросійським найманцям. Про те, як це було.

Пам’ятаєш, як усе починалось?

Відрекомендовуючись і називаючи свою посаду, полковник поліції Тарасов не без гордості додає: учасник бойових дій. І тут же коментує:

— По суті справи, ми всі сьогодні є учасниками створення нових сторінок історії нашої країни. Хтось більшою мірою, хтось ні. Я з товаришами був більше причетний до подій, що сталися на Луганщині в 2014-му, отже, з повним правом можу сказати: був не спостерігачем, а захищав свою землю зі зброєю в руках. І цим пишаюсь.

Можливо, це здалося, але у його словах почувся ледь помітний виклик, і він цілком зрозумілий.

У період історичних подій в Україні у 2013—2014 роках імідж тодішньої міліції був дещо зіпсований, і причина такої оцінки добре відома. Але мало хто знає про тих співробітників міліції, які, вірні присязі, виконували свої обов’язки і в умовах загостреної ситуації на Луганщині, а коли виникла потреба, то взялися за зброю. Нинішній начальник управління карного розшуку ГУНП у Луганській області полковник поліції Віталій Тарасов саме один із них.

У 2014-му, коли почалися відомі події, він обіймав посаду заступника начальника управління карного розшуку обласного управління МВС України в Луганській області. Ситуація на той час ускладнювалась постійними мітингами сторін, утворенням наметового містечка біля облдержадміністрації, однак її вдавалося відстежувати і контролювати. Щоправда, до певного моменту. Нині, через п’ять років після тих подій, полковник укотре аналізує факти і приходить до такого висновку: все, що тоді сталось, російські служби планували давно і ретельно.

— Сьогодні ми стикаємося з людьми, які захоплювали в Луганську будівлю СБУ, прокуратуру, райвідділи міліції та інші об’єкти. В нашій роботі є така лінія, коли ми розслідуємо незаконні збройні формування, — розповідає Віталій Тарасов. — Так от, коли ми вивчаємо історію цих людей — звідки вони з’явилися і чому, то бачимо таку картину. На Луганщину вони приїхали з РФ чи інших регіонів України ще в 2007—2008 роках. Оглядались, обживались, щоб у 2014-му виконати свою, так би мовити, «місію» — спровокувати те, що ми сьогодні називаємо війною. Висновок напрошується однозначний: свою агресію щодо Донбасу, України в цілому Росія виношувала не один рік. І доказів тому достатньо.

Полковник має рацію. Скажімо, при захопленні СБУ ніхто не міг припустити, що в її будівлі на той час виявиться така велика кількість зброї, якої не мали навіть військові підрозділи, розташовані на території області. Автомати, пістолети, підствольні та реактивні гранатомети... Загалом понад півтори тисячі автоматів, майже така само кількість пістолетів, інший арсенал. Словом, захопивши СБУ, майже три сотні осіб, очолювані працівниками ГРУ Російської Федерації, отримали зброю і стали боєздатним загоном. У луганської міліції, наприклад, тоді було приблизно 20 автоматів, а по області, можливо, на десяток більше. Що ж стосується спецпідрозділів «Беркут» та «Грифон», то, як відомо, частина бійців перейшла на бік сепаратистів, тож розраховувати на них сенсу не було. Жодного.

В умовах дестабілізації

Інформація про арсенал зброї, залишеної у СБУ, доволі швидко поширилась по Луганську. Вона напружувала населення в тому сенсі, що ця зброя врешті могла й заговорити. Отже, перед міліцією було поставлене завдання — не дати, щоб ця зброя вийшла з СБУ і наробила біди.
— З 6-го по 29 квітня нам це вдавалося робити. Через переговори, в інший спосіб, — розповідає Тарасов. — Серед тих, хто облаштувався в СБУ, були і наші люди, які інформували про процеси, що відбувалися у тому лігві. Так, саме нам, співробітникам міліції, зокрема і мені, доводилося працювати у цьому напрямі, бо підрозділи ЗСУ просувалися дуже повільно, СБУ на той час взагалі не працювала. В обласному управлінні карного розшуку нас тоді було 66 працівників, і, до речі, всі вони залишились вірними присязі, за винятком десятка тих, які взагалі пішли з органів. Ось ми і займалися документуванням злочинної діяльності бойовиків.
Та не лише документували. Траплялись випадки протистояння, схожі на бойові зіткнення. Наприклад, коли бойовики на мікроавтобусі їхали захоплювати будівлю міліції в Антрациті, Тарасов із товаришами зустріли їх біля Красного Луча і не дали просунутись далі. Стояли непохитно, давши зрозуміти, що є силою, яка здатна до серйозних дій і супротиву. Бойовики тоді спасували.

Просто так звідти не звільняли

То був незрозумілий час. Згадуючи його, дивуєшся: як могли співіснувати поруч бойовики, які поволі зміцнювали свої позиції, і обласна влада, що вже була паралізована? СБУ окупували озброєні та скажені російські найманці, а в облдержадміністрації сиділи розгублені чиновники, які, по суті, не знали, що треба робити. Після захоплення ОДА і обласного управління внутрішніх справ ситуація якось визначилась: їхні апарати виїхали до Сватового. Але не всі. Із співробітників розшуку, зокрема, були створені спеціальні групи, які залишились у Луганську і збирали інформацію про пересування ворога, наявність його блокпостів тощо, щоб при підході наші війська розуміли ситуацію і діяли більш оперативно. Власне, з Тарасовим залишилися всі співробітники.

...26 травня вони вшістьох поверталися до Луганська двома машинами зі Сватового, де отримували чергове завдання від начальника обласного управління міліції Анатолія Науменка, і на мосту у Щасті, де стояв блокпост бойовиків, їх затримали. З усіх боків підійшло чоловік тридцять з автоматами, отже, супротив був нелогічним. Тарасов із товаришами не приховували, що служили в міліції, тим більше, що багатьох отих з автоматами знали в обличчя. Це був перший випадок захоплення співробітників міліції, і чого далі чекати, хлопці не знали.

Їх привезли до будівлі СБУ і розмістили в різних камерах підвалу. Вони були такі холодні, що Тарасову здавалося: він ніколи в житті так не мерз. На допиті, зрозуміло, цікавились, які завдання виконував, і вмовляли перейти на їхній бік. Допитували свої, місцеві, деякі особи були знайомі. Сьогодні Тарасов каже: не впевнений у тому, що міг вийти з підвалу неушкодженим. Просто так звідти не випускали. Але міліціонери, котрі ще залишались у місті, виявили високу солідарність і відгукнулись на заклик жінки-полковника зібратись біля ОДА, де вже сидів ватажок бойовиків Болотов, і вимагати, щоб затриманих випустили. Людей зібралось багато — десь до 400 осіб. Бойовики не стали загострювати ситуацію і через півтори доби випустили всіх шістьох.

Фізично вони були неушкодженими, але стрес отримали великий. Коли сидиш у підвалі і думаєш, що вдома дружина з дворічною дитиною, і не знаєш, що буде далі... Викурили останню пачку сигарет на трьох і задумалися. Ось і сигарети закінчилися...

Може, і життя на цьому обірветься.

Віталій вийшов з підвалу, але місто не залишив, продовжував працювати, аж допоки не почалося захоплення міліціонерів. Одного начальника міліції витягли із полону, другого. На календарі 25 червня. Перебувати в Луганську стало небезпечно, і Тарасов отримав наказ виходити з міста, захопивши з собою найбільшу кількість особового складу.

Але як це зробити? Батальйон «Айдар» уже зайшов у Щастя і просувався вперед на Луганськ, а в Металісті стоять блокпости сепаратистів. Де і як пройти? З другого боку, незрозуміло: хто свій, а хто ховає свої зрадницькі погляди. І Тарасов прийняв таке рішення: збирати по дві-три людини, спілкуватися, радитися з ними, збирати думки і визначатися. Так він переговорив з усіма, давши таку установку: через днів сім — десять зустрічаємось у Сватовому, виїжджаємо або самостійно, або парами, але в жодному разі не групами. Поступово прибули всі його співробітники. У шортах, футболках, із невеликим багажем. Валерій був щасливий від того, що усі його товариші залишилися вірними своїй присязі.

Поступово їм видали одяг, зброю, і співробітники карного розшуку, відклавши на час кримінальні розслідування, були задіяли на чергуванні на блокпостах, проводили зачистки визволених територій, разом із полковником Нацгвардії Олександром Радієвським заходили в Лисичанськ. Словом, сформувалися в боєздатну одиницю і стали бойовими офіцерами.

До речі, до того часу автоматами вони володіли більш теоретично. Віталій, наприклад, стріляв із нього лише двічі, ще коли навчався в академії. Хтось взагалі тримав зброю вперше. Вчилися на ходу. Як нести службу на блокпостах, як робити укриття, ховатися від обстрілу. Воювати не вміли, отже, ретельно вчились, бо від цього залежало і власне життя.

— Коли ми зайшли в Сєверодонецьк, місто нас зустріло мертвою тишею, — згадує Віталій. — Усі сиділи по домівках, бо боялись бандерівців, які всіх різатимуть і вбиватимуть. Так їх лякали сепари. І скажу я вам, що це досить тривожне відчуття, коли на вулицях порожньо, в магазинах пусто і навіть пташки не цвірінькають. Потім почали з’являтися люди, несміливо спілкуватися з нами. Коли почули, що ми розмовляємо російською мовою, і дізнались, що ми луганські міліціонери, зітхали з великим полегшенням. Обіймали нас і плакали... До речі, на все місто нас тоді було десь 15 озброєних міліціонерів.

На лінії вогню

На початку серпня головне управління МВС перемістилося до Сєверодонецька. У цей час командування добровольчого батальйону «Київ», яке стояло в Червоному Яру біля Луганська, звернулося до його керівництва з проханням надіслати групу співробітників міліції для роботи з населенням. Червоний Яр був реальною лінією бойових дій, тому людей підбирали на добровільних умовах. Віталій Тарасов увійшов до складу тих 18 міліціонерів-добровольців, які поїхали на лінію фронту. У Червоному Яру, по суті справи, вони займалися своєю роботою, як і в Сєверодонецьку, але в інших, бойових, умовах.

Тут, у Червоному Яру, Тарасов із товаришами перебував до початку вересня, доки не змінилась ситуація. На той час українські війська з боями вийшли з Лутугиного, покинули Хрящувате, а російські війська через Давидо-Микільське зайшли на територію Луганська. Військова колона тоді в’їхала досить серйозна. За наказом командування батальйон залишив селище, а разом із ним, відповідно, вийшли і правоохоронці.

Після цього якийсь час Тарасов перебував у Щасті, де точилися великі бої. Там залишалося приблизно 50 міліціонерів, які разом із батальйоном «Айдар» тримали оборону мосту і не дали ворогові зайняти місто. За участь у бойових діях у 2014-му Віталій Тарасов отримав нагороду МВС — відзнаку за відвагу і службу, а міністр вручив нагородну зброю. У 34 роки він став полковником. Достроково.

Спокій лише сниться

...Зустрічаючи 2015-й, як і всі українці, він бажав одного — закінчення війни, повернення своїх територій, налагодження життя. І свого в тому числі. Та рік, що прийшов на зміну старому, виявився не менш складним, але в іншому сенсі.

Користуючись ситуацією, в області почали формуватися бандитські організовані групи. Колишні кримінальні злочинці озброювались і, наліпивши на камуфляж нашивки «Айдару», під виглядом добровольчих батальйонів грабували населення, викрадали людей, транспорт, створювали склади арсеналу зброї. При їх затриманні траплялися серйозні сутички, але правоохоронці вже мали неабиякий досвід, це вже була не та міліція, що раніше, і бандити це розуміли. Поступово затримали всіх, і сьогодні територія Луганської області найбільш безпечна для проживання, незважаючи на бойові дії.

* * *

На запитання, за що він любить свою професію, полковник Тарасов відповідає так:

— Мені цікаво працювати. Постійні головоломки: злочинець заплутує сліди, а ми їх розплутуємо... Крім того, зізнаюсь відверто, для мене немає нічого приємнішого, ніж почути від людини, якій я допоміг, щирі слова подяки. А ще я помітив таку річ: хто пройшов бойове загартування, не байдужий до людської біди і здатний брати на себе відповідальність. Війна згуртувала наш колектив. Раніше це була просто робота, а тепер — спосіб життя.

Фото прес-служби ГУНП у Луганській області.