Є в нашому буремному світі місце добру, світлій пам’яті, справжньому патріотизму й людяності. Дорослі і діти часом вражають спільними ідеями і справами, що зміцнюють надію й віру у світле майбутнє вільної і щасливої України. Зв’язок поколінь триває, родове дерево живе, а ниточка добра не рветься...

Молода киянка Наталія, мати 11-річного хлопчика, схвильовано і з щирою радістю поділилася тим, як її син Дмитро з друзями працювали у них вдома над шкільним проектом до Дня пам’яті та примирення і Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

У призначений день хлопці зібралися з досить великими пакунками: там були ватман, олівці, клей, кольоровий папір та інше знаряддя для творчості. З кімнати сина лунали голоси, сміх, досить гаряче обговорення. Просто на підлозі — справжній творчий безлад.

Згодом хлопці запросили маму порадитися. Наввипередки ділилися своїми ідеями! Що, як і де розташувати на плакаті. Розказали й про квітку маку як символ пам’яті, і про дитячі долоні, що бережуть цю квітку. Хтось запропонував написати на плакаті про прадідів...

Відкрилася неймовірна глибина зв’язку поколінь, дуже щира та свідома гордість та пошана нинішніх правнуків до своїх прадідів. І що цікаво — діти знають про ту війну, знають, що їхні прадіди воювали... Якось стихійно й одностайно вирішили написати на плакаті «Ми пам’ятаємо!» та перелічити імена своїх славних предків.

— Я була приголомшена, здивована тим, — згадує Наталя, — як хлопчики пошепки повторювали імена та прізвища, стоячи навколішки, записували їх на аркуші паперу, схиляючи голови перед подвигом прадідів! В один голос хлопці промовляли вже досить звичні сьогодні для українців, але дуже сильні слова: «Ніколи знову!» Це була найзворушливіша мить! 

Звичайне на перший погляд шкільне завдання — намалювати плакат до Дня пам’яті та примирення — перетворилося на справжнє дослідження свого роду, на усвідомлення ролі конкретної людини у творенні долі цілої країни, збудило думки про трагічне сьогодення і шлях у щасливе майбутнє...

Якось стала свідком звичайного транспортного буркотіння. Одна старенька нарікала на сучасну «погану» молодь, тужила за минулим... На хвилинку стало сумно. Але лише на якусь мить. Я згадала юних українців, які малювали плакат, і серце сповнилося надією й вірою.

Комусь ця оповідь може здатися незначущою, дрібною. А мені вбачається дуже потужний сигнал! Наші діти найкращі. Вони дуже люблять свою Батьківщину... А дорослим треба вірити, підтримувати, разом робити добрі справи, брати участь у патріотичних заходах, аби зміцнювати живий зв’язок поколінь.

Тетяна ГУРЛЄВА, психолог.

Фото надано автором.