Суддя відповідає за те, як він судить

Анатолій СЕЛІВАНОВ

14 травня 2019 1461

У пошуках відповідей на запитання, чи можна з оптимізмом сприймати трирічний стан реформи правосуддя в Україні, ці питання були і залишаються предметом неоднозначних оцінок у суспільстві. У найближчому майбутньому щодо змін у реаліях судової практики необхідно вимогливо ставитися до так званих досягнень покращення судової системи, які у принципі обходять стороною суспільні вимоги. Судам і суддям слід критично ставитися до своєї діяльності, оскільки громадян не задовольняє, як судді виконують своє призначення — бути провідниками принципів «честі і справедливості» у своїх рішеннях.

Судова реформа 2016 року була ініційована, як відомо, змінами до Конституції України. Новели судоустрою і судочинства у статтях 55, 126,150 та 151-1 Основного Закону дозволили судам контролювати всі органи публічної влади, а судді отримали повноваження з позицій верховенства права приймати остаточні рішення за скаргами на їхні дії, вирішувати спори і впливати на правовідносини, розглядаючи їх при здійсненні правосуддя на основі верховенства Конституції та законів України. Проте позитивних досягнень у контексті довіри суспільства до судової влади, за браком високих кваліфікаційних характеристик, поки що не спостерігається. У цьому криється причина того, що судова система повільно просувається до ефективного національного правосуддя. Якщо звернутися для порівняння до зарубіжного судового досвіду, можна переконатися у здобутках законного і справедливого правосуддя, які підтверджені високою довірою громадян, адже суди передусім повинні берегти інтереси, права людини і суспільства. Натомість суди мають формально-юридичний та фактичний вплив на всі політичні та соціальні процеси у зарубіжних країнах, зокрема Європейського Союзу, а це означає високу довіру людей до судової влади. Не випадково дослідницька робота «American law», проведена наприкінці XX століття відомим ученим-юристом США Л. Фридменом, починається з аналізу трьох самостійних видів влад, коли автор спочатку розкриває сутність судової влади, хоча їй присвячена стаття 3 Конституції США, а перші її статті описують законодавчу та виконавчу влади.

Баланс інтересів

Нині автори численних публікацій у «Голосі України» та юридичних вісниках закликають серйозно замислитися, наскільки обґрунтовано складається баланс інтересів у судовій практиці, яка не підтверджується, зокрема, справедливими та переконливими рішеннями судів, починаючи із Конституційного Суду. Українське суспільство, як приклад для нашої теми, відчуло істотні розбіжності у мотивувальній частині рішення Суду із визнанням неконституційною статтю 368-2 як норму Кримінального кодексу України. Навіть суддя-доповідач у цій справі надав у запереченнях науково аргументовану Окрему думку. Реакція громадян щодо вказаного акту правосуддя не забарилася. Адже з визнанням неконституційною норми статті 368-2 КК прогностична функція Суду щодо негативних наслідків при її вилученні із Кримінального кодексу не спрацювала.

Не виступаючи науковим експертом у цій справі конституційного провадження, слід послатися на численні публікації вчених та журналістів у друкованих джерелах ЗМІ.

Норма за своєю метою у правовому регулюванні була спрямована на кримінальне покарання за «незаконне збагачення» та викриття значних активів, що приховувалися від легалізації посадовцями, які мали чесно служити державі, а за наслідками відбувалась несплата податків до бюджету. Ці обставини доводилися слідчими органами, не порушуючи принцип «презумпції невинуватості» високих чиновників у владі. Це серйозний привід, щоб уважно ставитися до суддів, які судять за конституційними критеріями і зобов’язані здійснювати судочинство відкрито за процедурами доступу до правосуддя.

У судових процесах Конституційний Суд не є виключенням. Діяльність цієї установи ґрунтується на конституційних принципах, які розглядаються як вимоги до судочинства, але реформа правосуддя скорегувала принцип доступності до справедливого суду у двох формах конституційних проваджень — «усної» і «письмової». Остання визнана основною і визначається Сенатом або Великою палатою Конституційного Суду. У згаданій справі, яка перебувала понад рік у Конституційному Суді і ретельно вивчалася суддями, остаточний розгляд відбувався «у письмовій формі» без запрошення для обговорення предмета конституційності експертами-спеціалістами в галузі кримінального, процесуального права. Це передусім стосувалось учасників провадження і суб’єкта права на конституційне подання — народних депутатів України. Чому так відбувається, коли судді Конституційного Суду України, які наділені високим статусом і повноваженнями, уникають «усних» відкритих засідань, які у минулі роки були прикладом об’єктивного, всебічного і поглибленого розгляду судових справ.

Учені, які досліджують конституційне правосуддя, вже висловлюють обґрунтований сумнів, що законодавчо закріплена «письмова форма проваджень» не відповідає конституційним принципам гласності і відкритості, а зрештою і доступу громадян до правосуддя. Як свідчить аналіз у так званій письмовій формі, за нашими підрахунками, Судом досліджено за два роки (2017—2018 рр.) 54 конституційні подання, але прийнято тільки 18 підсумкових рішень і висновків, а за показниками надходження за цей період 1378 конституційних скарг, які були підтверджені прийнятністю для розгляду, Судом у письмових провадженнях не прийнято жодного остаточного рішення.

Право офіційного тлумачення норм Конституції

Щоб правильно усвідомити переважно нерезультативний «письмовий» формат діяльності суддів відносно реалій життя, потрібні особливі аргументи та мотивація тих вчених і практиків, які вважають єдино правильною позицію прихильників «абсолютних прерогатив» остаточної незаперечності рішень Конституційного Суду України у вирішенні судових справ як єдиного суб’єкта конституційної юрисдикції. Його роль для суспільства доволі важлива як «негативного законодавця», коли конституційний контроль встановлює неконституційність законів. З позицій наукової доктрини високий статус символізує аксіоматичність у науково-теоретичному визначенні — «один Суд для всіх органів влади», тому Конституційний Суд розглядається правознавцями вже як «більше, ніж суд». Проте, аналізуючи діяльність Суду, який єдиний має право офіційно тлумачити норми Конституції, варто наголосити, що він опинився перед нерозв’язаною проблемою, яка не сприймається без з’ясування вченими-конституціоналістами обсягу конституційної юрисдикції, оскільки Конституція і закон про Конституційний Суд у чинній редакції свідчать про те, що цей орган держави вирішує виключно питання права і повинен стояти поза політикою.

Проте дослідники наголошують, що політичний аспект дедалі частіше спостерігається у непоодиноких рішеннях суду, які належать до його компетенції. Такого висновку дійшов також і новий склад Верховного Суду у постанові Великої палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року (справа № 800/120/14), якою було скасовано за апеляційною скаргою Верховної Ради України Постанову ВАСУ від 17 грудня 2017 року щодо законного звільнення з посади судді Конституційного Суду України за фактом порушення ним присяги судді (постанова Верховної Ради України від 24 лютого 2014 р. № 775-VII). Велика палата Верховного Суду обґрунтувала, що «відсутність на той час попереднього рішення Конституційного Суду України щодо звільнення судді Конституційного Суду» не позбавляє можливості Верховну Раду України за наявністю відповідних підстав розглянути питання про звільнення судді цього Суду з посади». «Ці обставини суттєво відрізняють КСУ від судів загальної юрисдикції, оскільки... цей орган є більшою мірою політичним, ніж судовим». Цей висновок Верховного Суду наводить на певні роздуми щодо повної об’єктивності конституційного контролю. На наш погляд, за встановленими фактами та наведеними обставинами Велика палата Верховного Суду протлумачила і зупинилася на особливостях конституційного правосуддя в тому, що Конституційний Суд не є судом у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, що також випливає із рішень ЄСПЛ. Тому Верховна Рада України як суб’єкт призначення на посаду судді КСУ «має право застосовувати заходи політичної відповідальності», зазначено у постанові Верховного Суду.

Слід також замислитися над такими визначеннями, коли органи судової влади дедалі більше залежать від якості (сумлінності, компетентності і відповідальності) суддівського корпусу, оскільки саме судді створюють умови визнавати як результат судочинства — що є правом, а що не є правом. Від цього залежить правовий результат з визначення, якому суб’єкту віддається перевага, коли були надані необхідні, достатні та переконливі вагомі докази і аргументи.

Довіра суспільства

Виключно важливим є також аналіз такого предмета — проблеми відповідальності суддів. Від суддів, особливо першої інстанції, залежить формування з боку громадян поважного ставлення до них, але сьогодні на перше місце виходить така категорія, як довіра суспільства до їхніх судових рішень, і особливо це стосується осіб — учасників судочинства у конкретних справах. Усім нам, правознавцям, потрібно постійно глибоко і компетентно вчитися, якщо необхідно максимально наближувати судову реформу до високих стандартів європейського правосуддя. Судова система не може функціонувати за архаїчним, позбавленим змістовної спрямованості справедливого правосуддя, коли залишається відступ від критерію відповідальності судів і суддів: бути у кожній справі «судом дійсної правди». Заповітом всім суддям можуть служити незабутні слова із книжки Г. Гегеля «Філософія права»: «Народ повинен відчувати, що його судова влада відповідає його Праву, його стану Життя...» Сучасна правозастосовна практика вже дає підстави ставити проблему ширше, коли судова реформа зняла із суддів відповідальність за ухвалені ними рішення, погодившись із «правом на судову помилку», отримавши законодавчі «пільги», зокрема, вважати обставини, які не зараховуються до істотного дисциплінарного проступку, або нехтування своїми обов’язками і навіть виявлення невідповідності займаній посаді. Залишається один шлях доводити органам прокуратури неправосудність рішень конкретних суддів, але цей критерій навіть вченими остаточно не обґрунтований у судовому праві.

Рушійною силою успіху чи неуспіху судової реформи залишається конституційна вимога — відповідальність за відправлення правосуддя.

Але ця проблема отримала нову конституційно-правову неузгодженість, формуючи нове професійне суддівське мислення, яке відмінне від суспільного сприйняття суддівської професії. Найважливіше завдання всіх органів судової влади, як відомо, залишається закріпленим у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) і прямо визначеним у статті 55 Конституції України судовим захистом, як універсальною ознакою демократичної і правової держави. У зв’язку з цим важливо акцентувати увагу на особливій ролі Конституційного Суду України у здійсненні конституційного судового контролю, коли громадяни отримали право (стаття 151-1 Конституції України) на індивідуальну конституційну скаргу, яка відкрила можливість виявляти і оцінювати через останні судові рішення, застосування неконституційних законів. Водночас для всіх інших судів Конституційний Суд не може виступати як звичайний державний орган з ознаками суб’єкта владних повноважень, який здійснює управлінські функції.

Звертає на себе увагу вражаюче бажання окремих судів ігнорувати особливий статус Конституційного Суду України, що неминуче призводить до ослаблення конституційності судочинства. У цю сферу конституційної юрисдикції не має жодних підстав входити із своїми повноваженнями жодний суд, однак і скаржитися на діяльність Конституційного Суду Основний Закон України не дозволяє нікому. Слід обов’язково враховувати, що неприпустимо будь-яким судам і суддям, органам державної влади витребувати також інформацію стосовно справ, які перебувають на розгляді у Конституційному Суді України. Тим більше не можна підміняти аналіз процедур конституційного судочинства, яке побудовано на засадах конституційного судового порядку, втручанням і оцінкою впливу щодо правосуб’єктності Конституційного Суду. Немає абсолютного права суддів приймати судові рішення, начебто спрямовані на захист прав громадян, зокрема стосовно отримання публічної інформації від самих органів правосуддя. Хіба суддям дозволено нехтувати основоположний принцип — «у межах, визначених законом»? Для нас актуальним і справді обґрунтованим сьогодні є концепт конституційного праворозуміння формули: безмежної судової влади не існує, коли ставиться запитання — «на що здатний суд?». Якщо такі обставини зустрічаються в українському правосудді — причина в елементарній необачливості або професійній непідготовленості, оскільки на конституційному рівні замовчувати такі факти — означає завдавати шкоди самій Конституції України.

Наведемо приклад із практики, яка заслуговує особливої уваги. Важко уявити, щоб суддя наважився постановити рішення Полтавського окружного суду від 20 лютого 2019 року у справі про зобов’язання Конституційного Суду України надати громадянину П. запитувану ним інформацію (зробити копії конституційних скарг інших громадян). Важливо вказати на таку важливу деталь, коли суддя С. Бойко у цьому рішенні наголосив, що розгляд «відбувся» у письмовому провадженні за правилами скороченого судочинства (тобто без повідомлення учасників справи) згідно зі статтею 263 КАС України. Для пояснення свого рішення вказаний суддя врахував, що Конституційний Суд України, відмовляючи за запитом в інформації гр. П., діяв згідно зі статтею 43 Закону України «Про Конституційний Суд України», оскільки передача на вимогу громадянина без згоди власників документів була б грубим порушенням їхніх прав. І тому негативна відповідь Конституційного Суду України на витребування документів із справи, без сумніву, є цілком правильною. Означений суддя визнав існування великого суспільного інтересу до вказаних скарг. Але що трапилося далі? Діючи поза межами закону, суддя місцевого суду переступив межу суддівського права невтручання у розгляд конституційних скарг на закритій частині пленарного засідання Першого сенату КСУ. При цьому у рішенні судді С. Бойка наголошується, що позивач — громадянин П. просив у тексті скарг, які він не отримав за запитом, «заретушувати будь-яку особисту і персональну інформацію про заявників». Претендуючи на своє особисте розуміння верховенства права, полтавський суддя дійшов власного висновку: Конституційний Суд України не може обмежити громадянину доступ до публічної інформації, а тому і встановив можливість зобов’язати Конституційний Суд України надати гр. П. інформацію стосовно конституційної скарги іншої особи.

«Правосуддя» місцевого штибу

Не можна не дивуватися остаточному імперативному наказу полтавського судді до Конституційного Суду України — «рішення підлягає негайному виконанню». Перед цим в ухвалі про прийняття позовної заяви до розгляду від 21 січня 2019 р. суддя місцевого суду С. Бойко визначив справу за участю Конституційного Суду України, яка є незначної складності та не потребує підготовчого провадження, а Конституційний Суд як орган правосуддя у рішенні зарахував до суб’єктів владних повноважень і роз’яснив можливість застосування до нього процесуального примусу. За такими рішеннями полтавського «правосуддя» постає питання щодо очевидного перевищення суддею повноважень. Абсурд такого правосуддя полягає в тому, що Апеляційний суд продовжує цей процес підкорення за вимогами КАС України діяльності Конституційного Суду. За такою судовою практикою слід зазначити підсумковий висновок щодо діючих новел в конституційних статтях 126 і 151-1 — вони створюють підстави тим суддям, які зрозуміли, що вони не несуть відповідальності за ухвалені ними судові рішення, але при цьому незалежність і недоторканність суддів гарантується.

Отже, логічно тепер поставити запитання перед Вищою кваліфікаційною комісією суддів, Вищою радою правосуддя: як би вони оцінили вчинки таких суддів, які, користуючись конституційними принципами, суб’єктивно без умислу або з намірами сумнівного походження вирішують виявити дієвість сили надуманих повноважень перед Конституційним Судом, чи свідомо принижують авторитет в цілому судової влади?

Ілюстрація з практики буде тут доречною з наведенням такого казусу. Так, в Окружному адміністративному суді міста Києва суддя К. Пащенко у рішенні від 7 лютого 2019 року встановив, що Конституційний Суд України та керівник його секретаріату можуть бути визнані відповідачами як суб’єкти владних повноважень за вчинені законні дії щодо відмови у розгляді обставин конституційної скарги 2017 року громадянина Щ. За визначеними статтею 57 Закону України «Про Конституційний Суд України» процедури дотримання вимог суб’єктом права звернення не були виконані і скарга на законних підставах повернута заявникові. Керівник секретаріату Суду діяв винятково у спосіб, означений Законом, що зафіксував у рішенні суддя К. Пащенко У цій справі знову виникає доволі знайома ситуація, а саме — ігнорування цим суддею смислу і формальних ознак правомірності визначення завідувача секретаріату і Конституційного Суду України суб’єктами владних повноважень, які відмовили у розгляді на законних підставах через пропущений строк звернення до Суду. Сумлінно «збагативши» видатне судове рішення Окружного адміністративного суду міста Києва детальним викладенням (на 19 сторінках) положень декількох законів, з посиланням на міжнародні акти, які ніяк не відносяться до надуманих суддею причин відмови через пропущені строки звернення до КСУ (які чітко встановлено законом). Таким чином, суддя Окружного адміністративного суду міста Києва визнав протиправним і скасував відмовний лист керівника секретаріату Конституційного Суду України і зобов’язав його «підготувати попередній висновок про наявність підстав для відкриття конституційного провадження...» Невже суддя відчував при цьому впевненість у своєму доленосному рішенні?

Дуже сумно стає, коли елементарні знання з правозастосування не застерегли суддю К. Пащенко від його рішучих дій: а) листи від будь-якого суду не належать до правових актів; б) встановлення вимог до посадових осіб, які діяли у межах наданих Законом України «Про Конституційний Суд України» повноважень, не дають право застосовувати грошове стягнення з Конституційного Суду за рахунок бюджетних асигнувань на користь фізичної особи (автора конституційної скарги). Це є прямим свідченням зловживання процесуальними правами судді, який діяв у спосіб заподіяння шкоди конституційному правосуддю.

У законодавстві про судоустрій і статус суддів ніяк не зазначений механізм відповідальності перед суспільством за такий стан досить сумнівного правосуддя.

Тож проблема, яка випливає з аналізу судової практики, вимагає серйозної уваги з боку науковців і посадових осіб, які займають кабінети з владними повноваженнями органів, не виявляючи персональної уваги до діяльності вразливих своїми вчинками суддів. Це вказує на те, що судова реформа ніяк не досягла якісного оновлення правосвідомості тих, хто здійснює правосуддя. А це є серйозним аргументом, коли суспільство, яке не сприймає сумнівне правосуддя, вимагає від держави здійснювати кадрову політику, що є головним чинником для серйозної розмови про сучасне правосуддя. Хіба можуть судді всіх рівнів судової системи нехтувати принципом «Ad subendum legen» (керуватися винятково законом)?!

Наведені факти і обставини примушують нас вкотре наголосити: не можна позитивно ставитись до такого помилкового праворозуміння конституційних норм, коли апологетика формального права одного громадянина серйозно зашкоджує праву інших громадян, і це знаходить у рішеннях інших судів цілком протилежну позицію проти визначеної Конституцією і законами України.

На наш погляд, висновок не вимагає обґрунтування, якою має бути відповідальність суддів за свою діяльність, адже вимоги до визнання належної кваліфікації суддів відіграють не останню роль, коли йдеться про те, що кожний суддя повинен діяти в межах наданих законом і кожний принцип у правосудді має свої межі у правозастосуванні. Вказана позиція співзвучна існуючим реаліям у судовій системі, коли окремі судді явно схильні вносити власну інтерпретацію на протилежність існуючому незаперечному дотриманню букви закону і обов’язків суддів. Саме тоді можна сподіватися, що судді правильно розуміють право кожної людини на справедливий суд.

Доктор юридичних наук,