Робінзон Крузо переселився у Малинівку

Андрій БАБІНЕЦЬ

21 травня 2019 147

Про життя Олександра Медвідя — моряка, який майже 9 місяців прожив на одному із безлюдних Індонезійських островів.

Олександр Медвідь у молоді роки в одній із тропічних країн.

Фото надані автором.

Доля цього чоловіка склалася так, що він, обравши морські шляхи, встиг побувати у багатьох країнах. А після кораблетрощі потрапив зі своїми п’ятьма товаришами, які врятувалися, на безлюдний острів...

Олександр Медвідь народився на Запоріжжі. У 1970-х три роки відслужив на Тихоокеанському флоті. Море стало його стихією. Тому вирішив продовжити навчання у морському училищі. А вже після його закінчення почалися будні моряка на різних суднах. Нині всіх уже й не перелічити. Доправляв разом з іншими моряками всілякі вантажі. Побував у різних країнах.

— Найбільше любив, — каже, — посидіти на верхній палубі, на кнехті, помилуватися нічним небом, зорями та стихією моря. А його фарби неповторні, його дії незбагненні: то лагідне, як мати, а то сердите, як батько після похмілля.

Саме романтизм, а ще лінощі, як вважає гардемарин, стали для нього рятівним колом. Несучи вахту, мав вичищати мазут, що капав, у машинному відділенні. Та захотілося вночі посидіти на кнехті. Судно, яке йшло до одного з портів, несло на собі важкі металеві труби. Щоб швидше їх розвантажити, старпом наказав ще на рейді розв’язати їх. Але море помилок не пробачає. Велетенська хвиля вдарила об один із бортів, і весь вантаж накренився на протилежний. Корабель затонув швидко, ніхто не встиг навіть подати сигнал «SOS». Та, на щастя, в цей момент вискочив один із плотиків, вдарившись об воду, він миттєво наповнився повітрям, хоч і перевернувся верх дном. Із 39 моряків, більшість з яких відпочивали на нижніх палубах, врятуватися вдалось шістьом, у тому числі й Олександру. Хвилі занесли плотик з моряками до якогось острова. «Земля! Земля!» — зраділи врятовані. Та яким було їх розчарування, коли після нетривалих пошуків стало зрозуміло, що острів безлюдний. Це був один із Індонезійських островів, які люди не заселяють. Але, на щастя, на острові було що їсти: чимало цитрусових і навіть хлібне дерево та ще й кози паслись. А на надувному човні — плотику, як заведено, завжди були вудочки про запас. Тож риби, м’яса та фруктів було достатньо для виживання.

— Спочатку найгірше було без вогню та прісної води. Те, що показують по телевізору, мовляв, можна тертям палочки об дерево запалити вогонь, мабуть, неправда. У будь-якому разі, так нам не вдалося видобути вогонь. Допомогло скло, через яке проміння сонця запалило мох. Потім ми постійно підтримували вогнище. А воду збирали після дощів та ще морську відстоювали. Дощі там були грозові зі страшенним громом і блискавками. Житлом стали курені, зроблені з гілок пальм. Одне дерево біля намету стало календарем, де ми щоранку робили зарубки. Майже 9 місяців зарубок залишили ми на цій пальмі. Жили дружно. Серед вцілілих був і третій капітан. Звали його Анатолій, а прізвище вже не пригадую, — розповідає Олександр Медвідь. — Роботи, як такої, багато не було. Головне завдання — дістати їжу. Спочатку пробували приручити кіз, але вдалося лише дві зробити свійськими. З команди я один вмів доїти, тож я цим займався. М’ясо їли переважно сирим. Я й зараз надаю перевагу сирому свіжому м’ясу. Добре, що з нами не було жодної жінки, бо тоді, мабуть, ми не лише б пересварилися. Організм молодий, потребував протилежної статі. У нас відросло довге волосся і бороди. І впізнати нас уже було неможливо. А ще засмага. Що цікаво, ніхто з нас жодного разу не захворів. Посудом нам служили велетенські ракушки. Як не дивно — на вогні вони не тріскали. Врятував нас французький корабель. Як ми зрозуміли, власників судна цікавили корали та інші речі, які стають морськими сувенірами.

Мандрівників доправили до Владивостока, власне, там була квартира Медвідя, де він мешкав зі своєю дружиною.

Та коли зарослий, обвіяний океанськими вітрами він з’явився у домівці, його зустрів незнайомий чоловік. Олександр подумав, що це наречений сестри дружини. Та коли прийшла «благовірна» і розкричалась на нового господаря, що той привів до хати якогось бомжа, Медвідь зрозумів, що сім’я його розпалася. Дивного у цьому нічого не було, бо пізніше навіть побував на власній могилі. Імена екіпажу всіх 39 моряків викарбували на плиті братської могили. Тих шестеро, що залишилися серед живих, вважали потонулими. Біля могили врятовані вирішили випити по чарці за упокій душі. За цим дійством їх застала міліція. Довелося показати документи, що вони не безхатченки, а щасливці, яким доля допомогла врятувати життя.

Та Олександр Медвідь флот не залишив, тепер його вже нічого не тримало на березі. Змінювались кораблі, як співається у пісні «Паралелі і меридіани». Минули роки, й Олександр Іванович повернувся в рідне Запоріжжя, тут одружився вдруге, народили спільно трьох дітей. Але особисте життя знову не склалось. І Олександр їде в Москву. Працює водієм тролейбуса. Далі пішло, як каже нинішня дружина Ольга, немов у сценарії фільму «Свинарка і пастух». Як кращих водіїв тролейбусів, їх преміювали екскурсією на ВДНГ. Двоє спраглих душ одразу порозумілись, а потім і покохали один одного.

Нині подружжя Медвідів мешкає у селі Малинівка Гощанського району на Рівненщині. Олександр Іванович — вмілий моторист, тож у дворі чималий гараж. Хата та інші будівлі пофарбовані у веселий зелений колір. На подвір’ї важно походжають ситі з чорним пір’ячком курочки. Вирощувати їх — це хобі господаря, а свиней — господині. Сторожує все майно вірний двортер’єр Кузя. Весна — час садити квочок на кубла. Господиня демонструє курячі яйця, вони позначені однією цяткою чорного фломастера. Це означає, що яйця забрані через тиждень після того, як їх знесли. В усьому Олександр Іванович ретельний. Він народився 31 грудня, а в Козерогів — усе на своїх місцях.

Ольга — дбайлива, весела, з почуттям гумору, гостинна. Олександру нарешті пощастило. За своє життя тричі він міг потонути, мав зламаний хребет. Лікарі казали, що вже не ходитиме. Але назло їхнім прогнозам він ще козак хоч куди, недарма запоріжець. Ольга береже його від надмірних навантажень у роботі.