На знімку: покупець усе ще вірить, що йому пропонують «домашню» городину, але платить за неї за світовими цінами.

Фото автора.

Де ж вітчизняна городина?

Останні півроку на ринку овочів складається парадоксальна ситуація. Вартість практично всього так званого борщового набору, який традиційно був одним із найдешевших продуктів харчування, почала зашкалювати. Те, що росте на грядці в кожної сільської господині й на тисячах дачних ділянок, тепер коштує дорожче привезених здалека бананів та цитрусових.

Чимало експертів таке стрімке зростання цін пояснювали неврожаєм минулого року. Мовляв, для деяких культур склалися вкрай несприятливі умови. Так. Але тільки для деяких. Чому ж так дорого коштують практично всі — й ті, що вродили, й ті, що ні?

Дати відповіді на частину з цих питань спробуємо разом із фахівцями городньо-овочевої справи.

Василь Міракін на Хмельниччині очолює фірму, котра вирощує різні плоди і водночас експортує та імпортує їх до країни. Тож проблеми знає не тільки як виробник, а і як продавець.

Невже картоплю повеземо з Піднебесної?

Якщо хтось думає, що картопля — це виключно домашній продукт, глибоко помиляється. За словами підприємця, на ринку Хмельниччини «домашньої» не більше 10—15 відсотків. І це переважно та, що селяни пропонують невеликими партіями на базарах. Те, що йде мішками, — це вже з Черкаської чи Рівненської областей. А от супермаркети працюють переважно із… білоруським товаром.

Зовсім не тому, що традиційна культура раптом перестала родити на подільських ланах. На городах вона, як і раніше, займає чи не найбільші площі. Як свідчить статистика, в області вже багато років поспіль бульба висаджується на 66—67 тисячах гектарів. І, скажімо, минулий сезон був для неї доволі врожайним. Тож причин для подорожчання, наче, не було.

Та є одна важлива деталь: майже 99 відсотків цього врожаю — із домашніх господарств. І саме в цьому криється чи не найбільша проблема. Бо «для себе» — вистачає. А от з продажем не все так просто. І споживач став вибагливішим. І супермаркети тримають марку — конкуренція змушує пропонувати красиве і якісне…

Такий товар селянину запропонувати важко. І за сучасними сортами не встежить. І вирощене немає, де зберегти. Про первинну переробку годі й говорити.

Та виходить, що, окрім нього, займатись цією справою нікому. Думається, поки що. Бо тенденції світового ринку переконують: картопля не така вже проста й безперспективна.

— У цьому ще раз переконуєшся на прикладі Китаю, — розповідає Василь Міракін. — На картопляному полі там не побачиш людей із сапами та лопатами, як у нас. Спеціальний комбайн не тільки збирає бульбоплоди, а й миє їх, очищає, перетирає і перетворює на порошок. На кінцевому етапі виходить сухий картопляний чіпс. Потім саме його використовують як харчовий продукт. Зрозуміло, в кожній країні своя культура харчування. Але важливо те, як далеко вперед пішла аграрна й переробна індустрія. Вітчизняному виробникові не те що важко — практично неможливо конкурувати з нею. А коли так — то й свої вартості визначити він уже не може.

Ціни встановлюють сусіди

Взимку практично вся городина коштувала утричі-учетверо дорожче, ніж восени. Ту саму картоплю, моркву, буряк, цибулю — наче підмінили.

Хтось не повірить, але їх справді підмінили. За словами Міракіна, внутрішня торгівля зараз майже не пропонує українських овочів. Картопля і буряк завозяться з Білорусі. Молода капуста — теж з-за кордону. Цибуля доставляється в основному з Казахстану та Узбекистану, частково — навіть з Єгипту. А Польща і Туреччина пропонують практично весь асортимент.

Зрозуміло, що й ціни там встановлюють такі, котрі прийнятні для тамтешніх ринків. А ми вже змушені брати за стільки, за скільки дають. Якщо врахувати затрати на доставку та збереження товару — от і маємо «стару» картоплю по 13—17 гривень за кілограм, капусту — по 25—30, моркву і буряк — 25. А до цих рівнів уже підтягуються інші продавці на базарі. Тож порівняно з минулорічним сезоном вартості зросли у два—чотири рази. І урожайність тут ні при чому.

Сушені огірки і солені буряки — це вже реальність

Сьогоднішні реалії перекреслюють пояснення українських аграріїв, що займатись городництвом — невигідно. Справді, в тому вигляді й з тими технологіями, які існують вже не десятиліття, а століття, галузь не має перспективи. Але, якщо іншим країнам вигідно вирощувати і продавати українцям, то чому нам — ні?

Світові тенденції на ринку продовольства змінюються так само швидко, як і в сфері комп’ютерних технологій. А аграрна Україна ніяк не хоче помічати і реагувати на виклики. Цікаво спостерігати, як розповсюджуються технологічні новинки в цьому сегменті економіки. Вітчизняний фермер, приміром, уже зрозумів, що супермаркет візьме в нього лише добірний і очищений від землі продукт. А в сусідній Польщі давно знають: бульбу потрібно ще й помити та розфасувати. В Австрії та Німеччині нерідко запропонують частково оброблений продукт — очищений і запакований у вакуумну упаковку. А дехто пішов ще далі — вже готові до споживання сирі овочі зберігають у соляних розчинах в консервах.

Зрозуміло, не всякий споживач готовий платити дорожче за якісний та екологічний продукт. Але попит на нього все одно зростає. І в Україні також. Тож аграрному та переробному бізнесу не варто закривати очі на ці тенденції.

А якщо ми позиціонуємо себе саме як аграрну державу, робимо ставку на ефективне використання сільськогосподарських земель і розвиток саме цієї сфери економіки, то мали б швидко вхоплюватись за подібні новації. Натомість більшість із них залишається невідомою як споживачам, так і виробничникам. Скажімо, такий модний нині напрямок, як сублімація овочів та фруктів, коли ті проходять через певні процеси випаровування вологи, висушуються і при цьому зберігають і корисні властивості, й здатність до відновлення в початковому вигляді, для багатьох із нас видається фантастикою.

Господар не може, бізнесмен не хоче

Те, про що аналітики попереджали останніх два десятки літ, сталось: на наших чорноземах наразі нікому вирощувати городину. В селі останніми роками вже добре помітна тенденція: господарі перестали засаджувати всю свою землю картоплею, як це було раніше. Люди похилого віку не в змозі обробляти по 20—40 соток городу. Дедалі частіше засівають своє поле травою, аби не заросло бур’яном, а засаджують не більше трьох—п’яти соток.

У результаті урожай — для себе та ще трошки для дітей. А на продаж уже немає…

Тож чого дивуємось, що переважна частина овочевого асортименту прибуває до нас з-за кордону і відповідно коштує?

Товар — чужий, а виростили наші співвітчизники

Парадоксально, але чимала частина цього імпорту все одно вирощена… українцями. Ні для кого не секрет, що на польських плантаціях трудяться наші заробітчани. Така праця вважається однією з найважчих, інколи її називають просто рабською. Та все

одно в сезон тисячі українців збирають польські полуницю та редиску, заморожують у холодильних цехах ягоди, фасують зелень… Все це для того, щоб хороший товар у красивій упаковці прибув… у наші ж супермаркети.
І якщо комусь видається, що цибуля по 40—50 гривень за кілограм — це надто дорого, то нехай придивиться, приміром, до зелених салатів із тієї ж Польщі чи Італії. Таку саму суму доведеться віддати за стограмовий пучок зелені.

Покупець готовий платити. Земля — готова давати врожай. Люді — готові важко працювати на полях. І лише одна ланка відсутня у цьому ланцюгу — інвестор, котрий готовий вкласти кошти в цей бізнес.

Хмельницька область.

Тим часом

Завтра в Києві відбудеться круглий стіл «Відкриваючи Японію: план дій на 2019—2020». Захід покликаний зафіксувати успіх українського павільйону на виставці FOODEX Japan 2019 в місті Токіо (на знімку), а також запланувати подальше освоєння food&agro ринку Японії, повідомляє Мінагрополітики.