Меморіальна дошка, присвячена О. Довженку, на фасаді кіностудії.
Понад 700 фільмів — прокатних і телевізійних, ігрових і документальних, фестивальні призи й овації публіки на різних континентах, значна обойма легендарних імен корифеїв вітчизняного й світового мистецтва — така «візитна картка» Одеської кіностудії художніх фільмів, що відзначає столітній ювілей.
Народжене двічі
Про те, що світовий кінематограф веде свій початок з 28 грудня 1895 року й батьками його були брати Огюст і Луї Люм’єр, які зафіксували цей факт на паризькому бульварі Капуцинів, знають усі. Але більш як за два роки до цього, в листопаді 1893-го, «рухомі картинки» показував публіці в Одесі механік місцевого університету Йосип Тимченко! А пальму першості французи отримали лише завдяки тому, що їхній попередник-одесит вчасно не подбав про ліцензування свого винаходу. І виходить, що де-факто в дев’ятої музи дві дати народження та дві прописки.
Тож чому тоді Одеська кіностудія бере свій початок не з 1893 року, і навіть не з 1907-го, коли тут уже на повний хід працювали приватні кіноательє, у тому числі й на Французькому бульварі, за нинішньою адресою нашої «фабрики мрій»?
А все дуже просто. Як було заведено в радянські часи, офіційні дати неодмінно мали відповідати якимсь важливим рішенням уряду. Ось тому за офіційну дату народження кіностудії прийняли… циркуляр Одеського губвиконкому від 23 травня 1919 р. про націоналізацію в місті всієї кінофотоапаратури. Націоналізація ця проводилася в інтересах більшовицьких військ, а вилучені в населення кіноапарати й фотокамери надходили до «Кіносекції Політвідділу 41-ї дивізії Червоної Армії» (власне, така і була перша назва легендарної кіностудії). А створювали в політвідділівській кіносекції, звісно ж, доволі далекі від шедеврів… медико-профілактичні стрічки — про боротьбу з паразитами в умовах окопів, про профілактику венеричних захворювань…
Але й ігрові фільми «Павуки й мухи» «Червона зірка», «Червоні по білих» «Чотири місяці в Денікіна» датовано тим самим 1919 роком. А вже в 1920-ті юне кіно проявило характер. Серед його «гувернерів» були знамениті Володимир Гардін і Петро Чардинін, Лесь Курбас та Іван Кавалерідзе. Сценарії для одеських фільмів писали Юрій Яновський та Ісаак Бабель, а на екрані з’являлися актори, чиї імена й понині залишаються гордістю національної культури, — Юрій Шумський, Амбросій Бучма, Наталія Ужвій, пізніше — Полина Нятко, Мар’ян Крушельницький…
У 1926 році Одеська кінофабрика ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління) дала старт Олександрові Довженку. Він дебютував тут сценарієм фільму «Вася-реформатор» і режисурою (разом зі сценарієм) кінокартини «Ягідка кохання». А далі, під одеською ж егідою, створив свої знамениті стрічки «Сумка дипкур’єра», «Звенигора» і «Арсенал».
Пізніше Одеську кіностудію критики справедливо назвуть кузнею дебютів. Чи закономірно? От лише деякі красномовні факти. Класик світового кіно Кіра Муратова й феноменально пронизливий у кожній своїй роботі Петро Тодоровський, Марлен Хуцієв і блискуче ексцентричний Георгій Юнгвальд-Хилькевич, нинішній корифей європейського екрана Ігор Мінаєв і справжній комедіограф Олександр Павловський… — такий аж ніяк не повний список тільки режисерів, що прокинулися знаменитими після свого дебюту на чорноморському березі. А годі й казати про акторів… Володимир Висоцький і Євгеній Євстигнєєв, Василь Шукшин і Ніна Русланова, Олег Даль і Лариса Удовиченко... Одні зіграли тут першу в житті роль у кіно, інші — саме тут здобували всенародну славу. Любили студію Богдан Ступка й Лариса Кадочникова, Іван Миколайчук і Борислав Брондуков, Костянтин Степанков і Микола Гринько...
Дорогоцінні кольори часу
Якщо 1920—1930-ті роки виявилися для ВУФКУ, «Українфільму» (назва студії з 1930 р.) і Одеської студії художніх фільмів (з 1938-го) золотим століттям, то період із середини 1950-х і до кінця 1980-х (особливо при директорах Олександрі Горянському й Геннадії Збандуті) можна йменувати діамантовими.
З початком німецької окупації, в 1941-му, багато кінематографістів пішли на фронт, і не всі повернулися… Студію евакуювали до Середньої Азії, і там без одеситів не обійшлося під час створення таких бестселерів екрана, як «Два бійці», «Насреддін у Бухарі», «Жила собі дівчинка». А перше посляокупаційне десятиліття минуло на Французькому бульварі, на жаль, під чужими прапорами: Одеська кіностудія значилася виробничо-технічною базою «Мосфільму». І тільки в 1954 році одеські кінематографісти змогли продовжити роботу під власною маркою.
А в 1955-му свіжим вітром змін принесло блискучий дебют Марлена Хуцієва й Фелікса Миронера — «Весна на Зарічній вулиці»!
Кадр із фільму «Весна на Зарічній вулиці».
Проста історія кохання сталевара і вчительки виявилася на екрані настільки близькою всім і кожному, що фільмів Одеської кіностудії з нетерпінням стали чекати на всіх теренах від Ужгорода до Сахаліну. Й Одеса не підкачала. На стику 1950-х — 1960-х режисер Марлен Хуцієв і оператор Петро Тодоровський випускають картину «Два Федори», яка в головній ролі відкриває світу Василя Шукшина. Поет-фронтовик Григорій Поженян і режисер Євген Ташков створюють «Спрагу» з В’ячеславом Тихоновим і шлягерною піснею «Два береги». А невдовзі той самий Ташков знімає знаменитий фільм «Приходьте завтра».
Отар Коберідзе ставить космічну одіссею «Мрії назустріч». Ісідор Анненський пронизує глядацькі серця своїм «Першим тролейбусом», із зовсім ще юним Олегом Далем. За стрічку «Вірність» за сценарієм Булата Окуджави режисер Петро Тодоровський стає лауреатом Венеційського міжнародного кінофестивалю. Через роки його «Воєнно-польовий роман» посяде другу сходинку в номінації на премію «Оскар». А поки в Одесі встигає засвітитися в титрах ім’я Кіри Муратової, майбутнього класика вітчизняного й світового кіно: виходить її, спільна з Олександром Муратовим, картина «Наш чесний хліб». Далі — прем’єра фільму «Вертикаль» з Володимиром Висоцьким. І від цього моменту найкращі роботи Висоцького в кіно пов’язані з Одесою: «Небезпечні гастролі» Юнгвальд-Хількевича, «Короткі зустрічі» Муратової і говорухінський шедевр «Місце зустрічі змінити не можна». А «Товариш пісня» — із Савелієм Крамаровим? А «Зелений фургон» — з Юрієм Тимошенком (Тарапунькою)!
Тож не дивно, що саме Одеську кіностудію обирають як базову для створення радянських телефільмів. І вже телеекрани приковують до себе мільйони очей — «Д’артаньян і три мушкетери», «Циган», «Пригоди Електроніка», «Приморський бульвар», «Фотографії на стіні», «Секретний фарватер»…
Фільми з «Бригантинкою» у титрах і склянками (автор цього логотипа — найстаріший кінооператор комбінованих зйомок Одеської кіностудії Всеволод Шлемов) практично гарантують глядачам щире захоплення, прокатникам — рекордний касовий збір, а телевізійникам — найвищий рейтинг каналу.
Легендарна бригантина — емблема Одеської кіностудії.
Крила слави
На фасаді Одеської кіностудії меморіальні дошки на честь тих, хто саме тут став легендарним, — режисерів Олександра Довженка й Івана Кавалерідзе, акторів Василя Шукшина й Володимира Висоцького, директора студії Геннадія Збандута й лауреата Канського кінофестивалю сценариста Григорія Колтунова. У дворі студії — пам’ятник великому артисту Амбросію Бучмі, а ззовні, біля входу — Володимиру Висоцькому.
Глядачі зазвичай знають в обличчя артистів. Кіномани назвуть вам прізвища режисерів. А в середовищі професіоналів кіно знають, пам’ятають і шанують операторів і художників, директорів картин і других режисерів, звукооператорів і асистентів… Легендарним стало для кінематографістів ім’я художника-гримера Володимира Талали, чи не найкращого в нашому кіно майстра найскладнішого гриму. Перервавши роботу на студії у сорокові й пішовши на фронт, він і там працював за спеціальністю — гримував розвідників. За що й отримував військові ордени. Після чого повернувся на кіностудію. Героєм Радянського Союзу став на фронті майбутній директор об’єднання науково-популярних фільмів Михайло Бараболько. Онук одного із засновників кіностудії у 1920-ті роки й син директора групи «Два Федори», який відновлював студію після війни, Анатолій Фрадіс, голлівудський продюсер, організатор і президент Першого фестивалю українського кіно в Голлівуді. Одесит Борис Савченко — метр кіностудії ім. Довженка й багаторічний лідер Спілки кінематографістів України. А нинішній голова НСКУ й генеральний директор Національної кіностудії ім. Довженка Олесь Янчук, ще будучи випускником кіноінституту, саме в Одесі одержував своє «професійне хрещення». Директором творчого об’єднання у відомого Романа Балаяна успішно працює ветеран Одеської кіностудії Анатолій Винярський.
Найкращі свої фільми під одеською емблемою ставили поляк, а потім американець Юліуш Махульскі й колумбієць Ектор Сьєрра Рамірес, Юрій Белянський (Канада) і його американський колега Юрій Лонков, керівник Малого театру Юрій Соломін і професор Школи-студії МХАТу Всеволод Шиловський…
Слава й популярність одеського кіно забезпечили успіх і справжній фурор міжнародним фестивалям «Золотий Дюк» 1988-го й 1990 років, за участі Марчелло Мастроянні, Ранджити й Чакраборті, Макса Тессьє й Альберто Сорді…
Процеси «приватизації» і «акціонування» кіностудії на початку нинішнього століття виявилися, на жаль, не такими вже прозорими й чесними… Залишається тільки сподіватися, що останнє слово тут ще не сказано й крапку не поставлено.
Але й донині не сходять із телеекранів фільми, створені Ярославом Лупієм, Віленом Новаком, Олександром Полинніковим, а також Кірою Муратовою і Вадимом Костроменком, котрі вже пішли із життя, та їхніми соратниками, не кажучи вже про Довженка, Хуцієва, Тодоровського, Юнгвальда-Хількевича… І знову з’являється на екрані улюблена «бригантина» і лунають знайомі склянки!
Євген ЖЕНІН,
член правління Національної спілки кінематографістів України,
почесний працівник культури України.
