Опанаса Лаха та його сина Михайла розстріляли без суду і слідства у 1937-му — році масових чисток. Ця історія болить нашій родині. Мій чоловік Дмитро Опанасенко — онук та правнук репресованих. Десь у Биківнянському лісі під Києвом, де покояться десятки тисяч безневинних жертв сталінського режиму, поховані і його дід та прадід. Важливо, щоб Биківнянські могили промовляли іменами, важливо, щоб загиблих ідентифікували і пам’ятали нащадки.

Сфабриковану справу, вирок із «доказом вини» (доносом сусіда) побачили у 1997 р. на власні очі донька Михайла Любов та його онук Дмитро у Центральному держархіві громадських організацій України. Тоді Любов написала у своєму щоденнику: «Коли розшукувала батька, натрапила на справу діда. Перебрана, лишилося тільки те, що він визнає себе винним, та вирок, виконаний у 24 години 14.11.1937. Ми змогли взяти його профспілковий квиток, у якому ім’я перекладено на російську «Афанасий», і крихітне фото у профквитку. Досі я його ніколи не бачила. На мене дивилося симпатичне обличчя з борідкою і добрим чубом, очі прищурені. Моя мама говорила, що він був лагідний, шив дуже зручні чоботи і черевики. Обірвалося життя дідуся у 59 років. Мені не вдається щось більше написати про нього, і я дуже за цим жалкую...»

Вона встигла занотувати все, що пам’ятала від своєї мами про репресованих батька і діда. За це їй велика шана. Добрий приклад для старшого покоління: записуйте, залишайте для нащадків, щоб ваші спогади не йшли у небуття.

Зламана доля

Доля родини Лахів була круто змінена скреготом гальм чорного воронка 3 листопада 1937-го. Тієї страшної ночі дружина Михайла Євдокія лишилася з двома дітьми — 6-річним Володею і 2-літньою Любою — у недобудованій хаті.

Опанас Лах (1878—1937).

Опанас Лах (за паспортом русин) народився у 1878-му в селі Тартаківець Сокальського повіту поблизу Львова (тоді Австро-Угорщина). Мешкав із сім’єю у Львові, за професією чоботар — удома шив добротне взуття на замовлення. Потім ці землі відійшли до Російської імперії. За участь у протиімперському русі його вислали в Сибір. Дружина Марфа поїхала за ним із сином Михайлом. Під час Першої світової поверталися назад. Але в Київській губернії, де тоді проходив кордон між імперіями, їм довелося зупинитися у селі Яблунька поблизу Бучі. До речі, Опанас намагався повернутися до рідних пенатів. У справі № 60430 є свідчення, що у 1931 році він звертався у Київ до польського консула щодо візи, але до кінця справу не довів, бо в 1933-му видали паспорт із громадянством СРСР.

Згодом син Михайло закохався у місцеву дівчину Євдокію і вирішив у свої 29 одружитися, щоправда, всупереч волі матері (вона не хотіла східної українки в невістки). У 1928 році на Святу Трійцю вони обвінчалися. Ішли селом, а люди виходили на вулицю і задивлялись на гарну молоду пару.

Євдокія та її Михайло.

У подружжя з’явилося двійко дітей. Коли купали щойно народжену Любу, батько кинув у воду монетки, примовляючи: «Нехай моя доня буде здоровою і щасливою». Дід Каленик любив свого зятя, і було за що. Віддав у придане дочці лісову десятину, де молодята почали будувати хату.

Свого часу Каленик Замогильний важкою працею заробив цей земельний наділ у польського пана Сагатовського. І коли діда Каленика совєти хотіли розкуркулити, то зять виступив на зборах сільради з палкою промовою: «Кого хочете розкуркулити — колишнього кріпака, козачка пана Сагатовського? Мало йому дісталося кулаків, тож давайте тепер при радянській владі йому добавимо. Подивіться на нього, йому вже 80 літ, і хата мала. А в ній людей багато. Куди всім подітися?» Не розкуркулили тоді діда, казали: «Зять відстояв».

Працював 38-літній Михайло рахівником Бучанської торфорозробки. Завжди привозив гостинця старенькому Каленику, молодій дружині й дітлахам. Посадив сад, мріяв про дім, сімейне щастя і затишок. І мав би все, бо у сім’ї панували злагода й любов, зростали син і донечка. Та не судилося...

У холоді та голоді

Михайло любив красиві речі. Хата ще була недобудована, а він купив люстру для великої кімнати. Збереглися шматочки чудового покривала, шовкова хусточка для доні. Але... після його зникнення родина бідувала: діти з тавром «вороги народу» зростали в холоді й голоді, одягнутися не було в що, все літо до холодів ходили босоніж. Виживали. Тому ніхто з сільради навіть не запитав у Євдокії, коли відбирали її землю — для приїжджих росіян із Костроми. На всі заперечення була одна відповідь: «Будешь выступать, отправишься за своим мужем».

Коли чоловіка заарештували, Євдокія дісталася Лук’янівської в’язниці й через щілину в огорожі побачила його востаннє. Михайло шкутильгав. Що довелося йому винести — знає тільки Бог. Певно, били і знущалися, якщо визнав себе винним у контрреволюційній агітації...

Як наголошують історики, для вироку не вимагалося доказів провини, достатньо було зізнання обвинуваченого. Для цього людей катували, доки ті не зізнавалися. То були часи, коли навіть думати було злочином, не те що говорити. А Михайло не мовчав — критикував радянську владу, виступав проти непомірних податків, позик державі, колгоспів. Розповідав, як добре живеться в Польщі (мав там родичів) і в Канаді (дізнався з листа брата). Про брата, який уник репресій, виїхавши в Канаду, з великою пересторогою Євдокія розповіла онукові. Листа, отриманого у 1930-х роках, Дмитро побачив у карній справі № 50000.

У те лихоліття все, що Євдокії вдалося дізнатися про долю чоловіка: відбув по етапу на 10 років без права листування. І вона не втрачала надії на його повернення, хоч насправді він був давно вбитий. У 1947-му її годували обіцянками, що шукатимуть. Припускали, що загинув у штрафбаті під час війни. Зрештою Євдокія так і відійшла у вічність, не дізнавшись правди.

«Нам, дітям «ворога народу», жити без батька було важко і матеріально, і морально, — свідчить Любов. — Мама мене просила: «Не висовуйся». Я так і робила, більше мовчала. Брат Володя прослужив три роки в Севастополі, я вивчилася на вчительку математики. Отак і повиростали без батька».

Правда через 60 років

Коли Любов у студентські роки розшукувала батька, у Миронівській міліції їй повідомили, що Лах М. О. помер на засланні. На її запитання, де саме, цинічно відрізали: «Хіба тобі не все одно?»

Наприкінці 1997-го в місцевій газеті «Ірпінський вісник» було надруковано список репресованих і реабілітованих. Ні діда, ні батька у тому списку вона не побачила. Також інформували, що готується до випуску книга «Реабілітовані історією», і Любов почала діяти. Звернулася до Прокуратури Київської області з проханням розшукати справу й дати правдиву відповідь, за що засуджений, де скінчив своє життя. Символічно, що саме 10 грудня, у день розстрілу батька, через 60 років дізналася правду! Ухвалою судової колегії у кримінальних справах Верховного суду УРСР від 13.05.1959 р. постанову НКВС та прокурора СРСР від 2.12.1937 р. про розстріл скасували, Михайла і Опанаса посмертно реабілітовано.

«Яким болем відізвалось це в моєму серці. Цей біль весь час жив у мені, ще з тих пір, як була маленькою, — описала тоді свої відчуття Любов. — Згадую, як голосить, тужить мама у хліві, на сіні, побіжу, обніму її, а вона причитає, а потім затихає. Згодом перестала так страшно плакати, може, зрозуміла, що плач нікого не верне, а може, боялася за нас...».

Згодом у газеті «Ірпінський вісник» було повідомлено, що до списку додаються нові імена розстріляних у 1937 році, зокрема Лах О. Й. та Лах М. О.

* * *

Так брехлива і кровожерлива тоталітарна машина ламала долі звичайних українців, які прагнули гідно жити на своїй землі. Тепер Дмитро і Олена — діти Любові Лах — дізналися, що в Биківнянському лісі разом із батьком Героя України Степана Бандери та іншими безневинними жертвами поховані й два їхніх близьких родича. А на території масових поховань чергову сосну позначено табличкою з їхніми іменами та поминальним рушником.

Фото з родинного альбому.