На знімках з архіву: Олександр Григорович у молодості; Олександр у дитинстві з батьками.
Олександр Григорович (на знімку) — яскрава, проте малознана постать із літопису нашого міста. Архітектор, урбаніст, науковець, дидактик, художник і лауреат багатьох престижних нагород. Незвичне життя та творчість непересічно-талановитого земляка захоплює. Народився Олександр в 1923 році у Сарнах, жив із батьками на вулиці Залізничній.
Сарни тих років відрізнялись від інших міст своєрідною аурою «тихого містечка». В пошуках заробітку та кращої долі на будівництво Поліської залізниці сюди з’їжджалось багато різних людей. Серед них — Іван та Віра Кузнєцови. Іван Кузнєцов пройшов на залізниці шлях від машиніста імператорських потягів до начальника паровозного депо в 1914 році. Подружжя мало трьох доньок: Клавдію (мама Олександра), Ольгу й Олександру.
Батько ж майбутнього архітектора Іван Григорович народився в Тальному біля Умані. Тоді це був великий цукроварний осередок, де його дід Микола Григорович служив обліковцем. Бабуся по батьковій лінії Казиміра Рогозинська походила зі шляхетного польського роду. Закінчивши місцеву гімназію, Іван Григорович вступив до Київської політехніки. Навчання перервала Перша світова війна, його призвали у військо, згодом — офіцерська школа і фронт. У 1916-му був поранений під Костюхнівкою й опинився в Сарнах у шпиталі. Тут і познайомився з майбутньою дружиною 17-літньою Клавдією Кузнєцовою.
Вибух революції затримав їх обох надовго в Сарнах. Згодом у 1920 році взяли шлюб у Доротицькій церкві. 2 вересня 1923-го народився син Олександр. Були нелегкі часи. В місті панували безробіття та безгрошів’я. Щоб прогодувати родину, Іван Григорович проводив увесь час у поліських лісах і болотах, де робив різні виміри, а згодом наносив їх на карту за креслярським столом. Дружина Клавдія давала уроки гри на фортепіано переважно дітям сарненської інтелігенції та з єврейських родин. Серед її учнів був син бургомістра міста Сарни Івана Мариняка.
Дід Олександра, Іван Кузнєцов, був набожною людиною з добрим серцем. Прожив нелегке життя. В роки Першої світової служив на залізниці в ранзі полковника. В 1919 році під час офензиви на Київ приймав у Сарнах Юзефа Пілсудського.
— Прошу мені змонтувати локомотив для бронепотягу, — зажадав майбутній польський маршал, і наказ виконали. Проте в новій Польщі для Івана Кузнєцова не знайшлося місця на залізниці, і він переживав це дуже тяжко. Вийшов на пенсію, присвятив себе вихованню внука Олександра. Проводжав його щодня до школи, разом ходили щонеділі в церкву, де довгі роки прислужував церковним старостою. Завдяки дідові малий Олександр виховувався в православній вірі.
Зі спогадів Олександра Григоровича: «В Сарнах, недалеко від залізниці, збудували дерев’яну церкву, де я був охрещений отцем Миколою Дружиловським, котрий навчав мене релігії та подарував Євангелію, яка зі мною протягом усього мого життя. Також недалеко від депо була римо-католицька каплиця. А перед Першою світовою війною було закладено фундамент нової великої церкви. На жаль, будівництво святині так і не закінчили. В місті діяло Російське благодійне товариство, основною метою діяльності якого була організація зустрічей з поетами, концертів. Мама також входила до цього товариства. В тісній співпраці з польською інтелігенцією організовувались новорічні бали. На той час у місті панувала особлива атмосфера, оперта на повагу до інших культур».
Щоб вивчитись, майбутньому вченому довелось балансувати між трьома освітніми системами. До семи літ він узагалі не знав польської мови. Після закінчення польської школи (szkola powchechnia) ім. Г. Сенкевіча в 1935-му вступив у польську гімназію в
Сарнах, яку побудували в 1930 році на вулиці Костельній. Перед початком Другої світової закінчив малу матуру (нижча гімназія, 3-літній цикл навчання). «Було б краще, якби ви змінили свої особисті дані», — порадив директор гімназії і виправив запис у свідоцтві про закінчення гімназії «православне віросповідання» на «римо-католицьке», підписавшись під зробленою поправкою. У листопаді 1939 року Олександр Григорович у товарному потязі вирушає у Львів, щоб вступити до механічного ліцею. Мама радила, проводжаючи в дорогу:
— Може, ти вибереш архітектуру, бо гарно малюєш?
Проте навчання опинилось під загрозою, бо новоспечена радянська влада змінила профіль ліцею на залізничний, а йти слідами дідуся не хотілось. Через «багатошкілля» (польська школа, згодом — українська, потім — радянська) його свідоцтво про освіту було не найкращим. В 1940-му спробував вступити у Львівську політехніку, але на іспиті з української мови зробив стільки орфографічних помилок, що його не прийняли. Знервований повернувся в Сарни. В 1940—1941 рр. пішов у 10-й клас радянської школи. Закінчив на відмінно.
Здавалось, ніщо не могло стати на заваді реалізації таланту молодого Олександра, проте почалась Друга світова. З сумом згадує він про Сарни в роки нацистської окупації. Один з епізодів залишився назавжди в пам’яті — коли німці обгородили дротом землю біля польської гімназії, де він колись навчався. Створили гетто, зігнали туди тутешніх євреїв. Налякані бранці перервали дріт і розбіглися по місту. Два дні на вулицях Сарн тривала жахлива стрілянина. Єврейська інтелігенція, євреї-торгівці та його приятелі, з якими сидів за однією партою в гімназії, були розстріляні на вулицях. Жителі переховувалися в підвалах, а потім ховали вбитих євреїв на цвинтарі.
Якийсь час у роки окупації працював на каменоломнях у Клесові, підпорядкованих німецькій фірмі «Todt».
Після поразки німців під Сталінградом батьки Олександра, очікуючи вступу радянських військ, вирішили виїхати за кордон. Завдяки дідусевим знайомствам на залізниці отримали товарний вагон, в якому помістили своє майно: валізи з гардеробом, домашнє начиння, стіл і коня з возом. Кількома етапами через Львів дісталися до Кракова.
Від 1945 року Олександр Григорович — студент Гірничо-металургійної академії, де його викладачем стає знаний професор Тадеуш Толвінський. У Кракові починається його професійна діяльність. Працюючи одразу в декількох проектних фірмах, він став співавтором великих проектів. Із Краковом і тамтешньою політехнікою пов’язані також важливі етапи його наукової кар’єри, зокрема захист докторської дисертації. У 1969-му почав викладати на кафедрі архітектури Шльонської політехніки в Глівіце. Від 1976 року професор Григорович викладає історію архітектури в Познані, керує відділом планування та проектування села, виконує обов’язки заступника ректора університету та стає деканом факультету будівництва. Він — промоутер одразу кількох докторських робіт. Діяльність професора має надзвичайно широкий розмах. Його проекти реалізовані в різних регіонах Польщі. Творчість охоплює проектування від квартирних мікрорайонів, планів просторового облаштування, реставраторських проектів до численних наукових робіт з архітектури та середньовічної урбаністики, історії церковної архітектури та формування краєвиду. Серед найвидатніших доробків професора Григоровича: проектування церков Вознесіння Христового в Ялівці, Святої Трійці в Гайнівці, Святого Архангела Михаїла в Бєльську-Подляскім, садиби священника з каплицею в Сім’ятичах, римо-католицького костелу у Веселій під Варшавою з поліхроміями Новосільського Георгія. Всі храми є видатними архітектурними спорудами: церква в Гайнувці була відзначена в 1981 року нагородою Святого Брата Альберта, а церкву в Ялівці в 2003-му вписано до реєстру пам’ятників.
Вікторія ДАШКО, директор Сарненського історико-етнографічного музею.
