Кафедра видавничої справи та редагування. Другий праворуч — Володимир Різун.

 


На «Журналістській весні». В. Різун, О. Соколова, А. Матвійчук.

КНУ імені Тараса Шевченка — 185

Інститут журналістики цьогоріч відзначатиме 72 роки. Це майже половина літопису Шевченкового університету! І заглибившись у минуле університетського «журфаку», прочитавши на його сторінках імена Василя Симоненка, В’ячеслава Чорновола, Бориса Олійника та інших славетних випускників, певно, кожен відзначить непідробну історичну велич і значимість цього навчально-наукового підрозділу Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Список імен, які є гордістю Інституту журналістики, можна продовжувати, хоч усіх і не назвеш. От запитуєш Віктора Набруска, багатолітнього керівника колишньої Національної радіокомпанії України, нині доцента університету, кого з його сучасників-випускників він назвав би з тих, хто жертовною працею служить Україні? Неодмінно згадає Ларису Івшину, редакторку популярної газети «День», інших колег... А запитай Ларису Олексіївну про те ж... Ні, не будемо ризикувати з визначенням найкращих випускників, бо таких і справді багато. Серед них також і постійні друзі та «обереги» альма-матер — Вадим Крищенко, Олександр Швець, Володимир Мостовий, Наталія Міщерська, Василь Бирзул, Микола Дяченко, Віктор Пасак, Михайло Сорока, Анатолій Горлов, Олександр Савенко, Олександр Клименко, Андрій Шевченко, Володимир Ар’єв, Оксана Соколова, Олена Фроляк, Микола Княжицький, Світлана Заліщук та інші. А поряд на кафедрах інституту професори, доценти, теж випускники — Наталя Сидоренко, Тетяна Приступенко, Ніна Остапенко, Олесь та Віта Гояни, Олександр Мелещенко, Володимир Ільченко, Олександр Глушко, Олександр Чекмишев, Тарас Петрів та інші.

Не можна не згадати деканів (директорів) факультету (інституту) журналістики Івана Слободянюка, Володимира Рубана, Матвія Шестопала, Дмитра Прилюка, Анатолія Москаленка, чия праця вплинула на розвиток журналістської освіти та науки в Україні.

Досі живий зв’язок відчувають випускники наші з тими, хто їх наставляв на майбутнє, — Іван Прокопенко, Алла Коваль, Олег Бабишкін, Ольга Пазяк, Марія Каранська, Анатолій Погрібний, Тамара Щербатюк та інші.

...А все починалося так.

Підготовка працівників засобів масової інформації в Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, до Другої світової війни здійснювалася переважно в газетних технікумах та інститутах журналістики з трирічним терміном навчання. Харківський газетний технікум та Харківський комуністичний інститут журналістики (ХКІЖ) були єдиними навчальними закладами, де готували працівників преси. На час культурної революції така форма підготовки журналістів себе виправдовувала, бо завдання ставилося досить обмежене — ознайомити майбутніх працівників преси з характером газетної роботи, навчити основ журналістики. Неухильне розширення мережі газет гостро вимагало забезпечення їх великою кількістю працівників. Для ґрунтовної підготовки не вистачало часу, а освітній рівень вступників не перевищував семи класів. Часто вже з другого курсу слухачів факультету журналістики мобілізовували на практичні роботи до районних чи багатотиражних газет. І хоча чимало випускників газетного технікуму та ХКІЖ стали згодом досвідченими журналістами, все ж таку форму підготовки газетних працівників не можна було вважати повноцінною. Життя вимагало серйознішої підготовки фахівців із ґрунтовною всебічною освітою.

Становлення й розвиток осередку журналістської освіти в Київському державному університеті припали на повоєнну добу. Від початку підготовка журналістів мала за мету виховання виконавців волі партії з єдино правильним комуністичним світоглядом і була підпорядкована завданням ідеологічного впливу на населення. У контексті цієї політики по війні значно збільшується кількість газет і журналів та їхні тиражі, зростає їхня суспільна роль. Повністю відновлено й розширено мережу радіомовлення, а з 1947 р. розгортається рух за суцільну радіофікацію країни. Розпочали роботу нові радіостанції, що вели передачі цілодобово 70 мовами народів СРСР та 30 іноземними. Від 1951 р. у Києві запрацював телецентр, третій у Радянському Союзі. З його появою відкрилися нові, досі небачені, можливості потужного впливу на громадську свідомість. Нові завдання формування радянської людини, поставлені комуністичною партією перед ЗМІ, безперечно, впливали на характер підготовки журналістських кадрів.

Першим кроком на шляху до практичного розв’язання кадрової проблеми в журналістиці стало створення 1947 р. на філологічних факультетах 9 університетів Радянського Союзу (серед них — Київського та Харківського) відділень журналістики для підготовки літературних працівників редакцій газет, журналів тощо. У Київському та Ленінградському університетах додатково було створено ще й аспірантуру з журналістки. Архівні документи свідчать, що журналістську освіту в КДУ започаткував наказ його ректора В. Бондарчука за № 225 від 23 травня 1947 р., виданий на підставі відповідного наказу МВО СРСР. Згідно з ним на філологічному факультеті відкривався новий фах — журналістика, а впродовж поточного 1947—1948 навчального року передбачалося створення відповідної кафедри журналістики. Контингент набору визначено в кількості 75 осіб. Оперативне керівництво новоствореним фахом доручалось завідувачу російського відділу філологічного факультету. Навчання журналістів мало тривати 5 років.

Період становлення відділення журналістики збігається з новою, повоєнною хвилею ідеологічного терору. Перші заходи цієї кампанії були спрямовані проти «гнилої» західної буржуазної культури з конкретною нищівною критикою журналів «Звезда» та «Ленинград». Ідеологічні звинувачення посипались і на Україну, терени якої тривалий час були під окупацією, а тому республіка вважалась зараженою «буржуазним» духом. Комуністів України звинувачували в неправильному доборі кадрів та їхній недостатній політико-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури, мистецтва, де «існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія» та «мають місце українські націоналістичні концепції». Водночас компартія націлювала працівників ЗМІ на формування нового комуністичного світогляду, виховання радянського патріотизму й пролетарського інтернаціоналізму, закликала до боротьби проти безідейності та аполітичності.

Сталінській добі на зміну прийшла хрущовська «відлига» з обмеженою десталінізацією, неоднозначною гуманізацією та лібералізацією суспільства, що покликала до дії нове покоління шістдесятників, які істотно пожвавили національно-культурне життя духовно знекровленої республіки. Потому — стрімке наростання кризових явищ, відродження авторитарних форм правління та спроб реставрації сталінізму. Відновлення й посилення партійного диктату та ідеологічного пресингу, наростаюча всеосяжна русифікація, «покоси» дисидентів та закриті політичні процеси — ознаки доби «застою». Нарешті горбачовська перебудова та компартійний путч прискорили крах радянської системи й дітища Сталіна — Радянського Союзу. Політичним наслідком цих подій для України стало проголошення її незалежності. У контексті змін варто сказати і про значний внесок у процеси переломних суспільних трансформацій, здобуття української незалежності провідних українських ЗМІ, зокрема редакцій газет «Літературна Україна», «Молодь України», «Вечірній Київ», Національного радіо, інших мас-медіа, які очолювали і осердя колективів яких становили саме випускники журфаку Шевченкового університету.

Часи української незалежності переформатували медійний простір, дали надію на вільну та незалежну журналістику, поштовх розвитку університетської системи підготовки журналістських кадрів.

Але становлення підготовки медійних кадрів у часи незалежності не стало і сьогодні не є безхмарним. Попри створення відкритих до світу науково-освітніх медійних майданчиків по всій Україні, попри обнадійливий процес становлення четвертої влади, вільних медіа в країні молодої демократії та свободи, під гнітом важкого радянського минулого, зі «щирими московськими друзями», стараннями амбітного, але частково науково неграмотного, політично незрілого і легковажного громадського медіа-сектору — медійна справа в Україні втрапила, на жаль, у лещата партійно-олігархічних угруповань, ставши значною мірою засобом кланової політики. Падіння професійної культури, втрата в медіа інтересу до системної підготовки кадрів нині є викликом професійній освіті. Фактично вона переведена в режим самовиживання. Її живить співпраця з міжнародними профільними організаціями, модернізація української системи освіти в цілому, запит медіа-системи на удосконалення та вихід із кризи.

Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка дає відповіді на виклики часу. Нині навчальний підрозділ провідного університету країни — один із найпотужніших українських центрів підготовки і традиційних журналістських кадрів, і видавців, рекламістів, піарників, медіапродюсерів, режисерів, сценаристів, звукорежисерів, ведучих, теле- та кінооператорів. Через аспірантуру та докторантуру підготовлено сотні кандидатів та докторів наук у галузі й філології, і соціальних комунікацій. Фактично з 2007 року Інститут журналістики став «законодавцем» у розвитку методологічних засад та теорії нової для України наукової галузі «соціальні комунікації» та нової освітньої спеціальності «реклама і зв’язки з громадськістю». Завжди, тепер уже серед півсотні інститутів, факультетів та кафедр журналістики, видавничої справи, реклами тощо, Інститут журналістики виступав і виступає насправді методичним і науковим осередком, який зорганізовує колег з інших університетів то в рамках науково-методичної комісії чи підкомісії, фахових чи експертних рад, то на базі спецрад, то на різноманітних освітніх і наукових заходах, у рамках міжнародних грантових проектів, найвдалішими серед яких були програма з підвищення кваліфікації викладачів журналістики в інституті підвищення кваліфікації журналістів (Швеція), європейський проект з модернізації журналістських планів «ЖОРНА» під егідою BBC, нинішній, можна сказати, найпотужніший європейський проект із модернізації журналістської освіти в Україні DESTIN, який об’єднує по 10 університетів з Європи та України.

Є надія на становлення в країні справді незалежних та вільних медіа, формування самодостатньої корпоративної системи, а як результат — і професійної медійної культури, де знайдеться місце і для університетів з їхньою великою суспільною місією.

Володимир РІЗУН, директор Інституту журналістики; Юрій БОНДАР, завідувач кафедри соціальних комунікацій; Тетяна ВОВК, кандидат історичних наук.